МЕНТАЛЬНИЙ СТРАХ

Дива культури євангеликів

 
 
Коли їхали в Південну Корею через Москву, я скрізь носила на шиї синьо-жовту косинку. А мені мої казали: зніми, а то заберуть органи. Вже біжу! Американський прапор та британський вздовж і впоперек носимо, а свого цураємся?! А далі проходили на Арбаті повз культурний центр України, не втрималися, зупинились і гуртом заспівали наш гімн.

ЗА ЗАЛІЗНОЮ ЗАВІСОЮ ГУРТОЖИТКУ № 4

Коротше, ситуація така. В мене є подруга, звати її Лєна, вона живе в гуртожитку номер 4 університету культури і мистецтв. Звісно, що як Лєна моя подруга, то я хочу до неї в гості. Хочу, а не можу! Це так, ніби Лєна сидить в Сибіру на засланні, хоча вона в Києві. Мені дорогу до Лєни відділяє близько двох метрів чи навіть менше. Тіло одного чиновника, наділеного надвладою. Надлюдини. Сторожа гуртожитку. А до 17:00 в будні дні - додайте ще півтора метри комендантки - правительки макіавелліанської моделі. Це така прірва, що ввисоту її не перескочу.

МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ: «КОЛИ ОДНА СТОРОНА ПРОЩАЄ, ЇЇ НІЧИМ НЕ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ"

Цитати із лекції Мирослава Мариновича на зустрічі Подільського клубу «Духовні імперативи Незалежності» у Києво-Могилянській академії занотовано 23 листопада 2012 року.

 


СЬОГОДНІ сформувалась «аморальна більшість», яка вважає, що живучи чесно, програєш.

ВАЖЛИВО бути готовим, аби обрати правильний крок будь-коли. Вибір лежить між шляхом Іуди і шляхом Ісуса.

ПРЕДТЕЧА приходить не для царів, а для народу. Бог посилає Свого Сина у найнижчі сфери суспільства, реформує це суспільство знизу. Важливо, щоб запалилися серця у когось. У кого – ми не знаємо.

УЧЕНІЄ-МУЧЕНІЄ

Припускаю, що школа - найтравматичніший період життя нашої людини. Абсолютно незахищеного тебе витягають зі світу природи - дерев, котів, собак та інших героїв народного господарства, ти потрапляєш за парту і мусиш сидіти там щонайменше три години, раптом не можна гуляти надворі, ловити за вікном метеликів, роздивлятися візерунок на старих шпалерах, хлопців чи дівчат позаду - бо йде урок і вчителька хоче всю увагу собі, не можна бігати шкільним коридором, а так хочеться, що все аж чешеться, треба уважно слухати, ручку тримати тільки правою, а прийшовши додому братися не за іграшки, кота й собаку, а за зошити й підручники. Над зошитом не можна їсти, особливо хліб з варенням. Не підеш гуляти, поки не напишеш правильно рядок загогулин. Якщо довго милуєшся інієм на деревах, закрадається почуття провини, бо інші діти сидять на уроці, а ти відпросився на сорок хвилин в туалет. А ще це різке світло зранку, яке запалюють над тобою, аби розбудити на третій раз до школи. Треба обов'язково подобатися вчительці, бо вона ставить оцінки, а оцінки віднині - смисл твого життя. За них лають чи сварять, гладять або б'ють. Коли приходиш додому - перше, що тебе чекає - це допит, "Чи питали?" і "Що приніс?", які оцінки. Мусиш казати все найкраще, інакше не минеться без сцен.

КРИШТАЛЬ І КИЛИМИ

Дякую, хто молився за мене - я знайшла житло і вже рівно тиждень живу на Оболоні. Тут тепло, багато меблів, тихо, як у храмі, можна писати книжку. Одна сусідка любить проповіді, тож я збираю крихти мудрості, коли дослухаюся до аудіо через прочинені двері покою.
 

«ГОП ЧИ НЕ ГОП»? В БОГУСЛАВІ СЕРДЮЧКА ЗАСПІВАЛА ЗА РЕГІОНАЛА

Вечір 24 жовтня, йдемо рідною вулицею Богуслава. Я не впізнаю її – тут зроду не було стільки автомобілів – мабуть, щось серйозне роздають, не гречку... Може, вертольоти?

Ми й самі йдемо на звук – на площу Ярослава Мудрого, центральною спорудою якої ще й досі є пам’ятник Леніну. Бо в Богуслав приїхала… Вєрка Сердючка! Звісно, не в річці покупатися, а відспівати за кандидата в нардепи від Партії Регіонів.

ДУЕЛЬ ІЗ ВАХТЕРОМ: мій досвід

Заходжу в гуртожиток університету імені Поплавського. На вахті сидять двоє - Вахтерша і Сторож. Кажу:
- Можна до Лєни такої-то? 
А Сторож мені: 
- Ви студентка?
- Ні, - кажу, - я аспірантка. 
- Нашого університету? 
- Ні, Академії наук.
- Так ми таких не пускаєм!
- Як це?
- Ми пускаєм тільки близьких родичів і студентів нашого університету!
- ?
Вирячаю очі, ніби я вперше в Україні.
- А можна подивитися ваші правила - на яких це підставах Ви мене не пускаєте?
- Нема в мене ніяких правил. Жалійтеся на Сторожа на Щорса!
- Ну як це так? В гуртожитку мають бути правила!
- Не знаю я ніяких правил.
Чухаю потилицю (клею дурня - звичайно, до цього Сторожа я була готова).
- А де Ваш комендант, може в неї є правила, щоб я подивилася? - розпачливо питаю.
- Комендант працює тільки до 5-ї, нікого нема! - обличчя сторожа змінюється із непохитно-цегляного до жалібливо-людяного. - Дєвушка, ви понімаєте, що в мене така робота, що я повинен тут сидіть і нікого не пускать, кромі своїх. Що треба записувать документ в журнал, а у вас не "наш" документ. А потім прийде комендантша, і провірить!
- Я, звичайно, не хочу Вам неприємностей, - кажу, - але треба щось робити...
- Так! Де ваша Лєна? Години вам хватить?!
Дзвоню Лєні, вона спускається, але забуває перепустку. Сторож на неї гримає і вона вертається по неї на якийсь там поверх.
- Паспорт давати чи посвідчення? - пропоную широкий асортимент.
- Нащо мені твій паспорт, давай посвідчення.... Мда, університет Шевченка - хороший університет!
Це не університет, це Академія наук, Інститут лі...

ЛЮДИ В КОСТЮМАХ

Люди, загорнуті у свої справи, віддалені один від одного. Люди, що ховаються за своїми справами. Бо коли справ не стає, не стає про що говорити. Люди нишпорять у телефонах, ховають руки в кишені або складають їх на грудях. Перекидаються жартами, але ніколи не знають, хто чим живе. Поспішають іти. Хоча часу і так мало. Надто мало...

Справи, що віддаляють нас один від одного. Діловий тон голосу, діловий костюм. 

МІЗЕРНЕ ЧИ НЕ-МІЗЕРНЕ ЖИТТЯ?

Дедалі частіше стикаюся з вибором: жити чи не жити мізерним життям. Живу один раз.

Ось деякі з викликів:

Іти за вигодою чи за покликанням.

Боятися чи бути сміливою.

Робити добро, коли це мене не славить, чи вдавати, ніби нічого не бачу.

Знати правду і передавати її чи мовчати.

Розповісти, що думає Бог з того приводу чи боятися за свою репутацію.

Захистити того, кому протистоять сильні чи убезпечити себе.

Прийти під суд, де судять безневинну людину чи заспокоїти свою совість вдома.

Не ділитись чи ділитись.

Бути мізерною чи не витрачати себе на боротьбу за дрібниці. 

Створювати собі статус чи служити іншим.

Брати те, що мені не належить (особливо, коли цього потребую) чи не брати.

Фліртувати чи виявляти турботу.

Обманювати чи не обманювати.
Карати чи прощати. 

У цьому неідеальному світі за все добре доводиться платити ціну. Якщо живеш там, де пахне молоком і медом, скоріш за все, був хтось, хто чимось або багато чим пожертвував, аби прийдешні користувалися благами. А мало таких, що жертвують. Мало тих, що беруть відповідальність за майбутнє, за інших людей. Все добре будується на жертві. Батьківство - це наслідок жертви. Тим більше, хороше. Незалежна країна - також результат того, що були люди, які вирішили від чогось відмовитися заради неї. І близькість із Богом - це результат жертви Бога на хресті.

Скоро я покидаю гуртожиток і думаю, що лишаю по собі... Що, дане мені, використовую, а від чого ховаюся? Він все оцінить.

НАДТО ПІЗНО

Позавчора ввечері сиджу на кухні, приходить мама і приносить пакет "Nike", що припав був порохами. "Що може бути цінного у прим'ятому целофановому пакеті "Nike"?" - дивлюся з неохотою. Секунду, і мама виймає розкішне коралове намисто. З охотою приміряю, уявляю себе дівчиною на все село і вже міркую, до якої сукні вдягатиму.
- Це ж баба Оксана подарувала мені, коли я ще в школу не ходила! - радію.
- Багато років не могла знайти їх, а вчора знайшлись, коли в селі в хаті білили, шафи трусили.
Старовинні коралі у чотири разки, однозначно, старші за бабу Оксану, зав'язуються стрічкою під саму шию, на якій цековнослов'янською вишито коротку молитву до Янгола-Охоронця.
- Ти знаєш, що баба Оксана лежить паралізована? - каже згодом мама.
- В лікарні?
- Яке в лікарні? Вдома! Їй вже за 80, таких у лікарню не беруть...
Я пригадую бабцю, як вона приходила до нас, приносила мені гостинці - своїх дітей і онуків не мала, а мене вважала за свою. Коли вчилася в університеті, подарувала мені шерстяну білу хустку в квітках, в якій сама дівувала, щоби я в ній на сцені народні пісні співала. І це саме намисто, ще років 20 тому - модний аксесуар минулої епохи. Мені шкода бабцю, і вкотре постановляю, що, коли наступний раз побачу її, то, (хай там що думають!), поговоримо про Бога, молитимусь за неї.


А сьогодні я вже повертаюся до Києва і отримую вечірній дзвінок від мами.
- Баба Оксана померла.

Так буває - Бог дає знак, - згадуєш про людину, яку давно не чув і не бачив, ну, або хтось про неї згадує, сниш її, знаходиш її речі, світлини, натикаєшся на її ім'я в рекламі чи на її рідне місто на маршрутці... "Може, навідати?" - думаєш. Прийти, подзвонити, написати? Минає затяжний час вагань, приходять справи, а потім інші справи. А далі - забуття... Та одного разу, зустрівши спільного знайомого, або некролог в місцевій газеті, розумієш - надто пізно.

СХОЖІ НА ДІВЧАТ

- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок". 

Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.

ПАЧКА СІРНИКІВ

Увечері я перебираюся працювати на кухню. Спека така, що творити наукові тексти вдень видається неможливим: на ходу засинаю. Гризе сумління: хтось працює в шахті, а я відлежуюся вдома - за що ж гроші отримую? Вночі на кухні нашої однокімнатки вчитися найкраще: з прочиненого вікна просочується прохолодне повітря, легенько пахне димом (хтось палив на березі річки літнє багаття). Звісно ж, сюрчить цвіркун, в буді спорадично прокидається пес - стереже приватний будинок, а шуму міста майже не чути, хоч ми живем у центрі Богуслава.

Із серйозними намірами заходжу в куценьку кімнатку, заставлену консерваціями, городиною та посудом, облаштовую собі "офіс". Забираю зі стола все, що Бог послав. Ставлю на ноутбук, папери, книги. Якщо сидітиму тут до ранку, з'явиться гора фантиків від цукерок або жменя хвостиків від яблук. 

ТРИ ЕКСТРЕМАЛЬНІ НОЧІ В МОЄМУ ЖИТТІ

2007-го, в Кракові. Жили ми тоді у Варшаві, в гуртожитку для студентів-іноземців "Hera". Знайомі збиралися їхати до Кракова і покликали за собою. Був кінець квітня, останні тижні нашого стажування в Польщі, гріх пропустити нагоду побачити королівське місто. Тільки моїх знайомих запросила їхня знайома, мені незнайома дівчина з Киргизстану. Їдем, значить. Три українки, киргизка і таджикистанець, Саїд. Подорожувати годин 6, лягти не можна, бо потяги в Польщі не призначені для спання, тільки для сидіння - надто куца в них країна. О першій ночі вийшли на краківському залізничному вокзалі, о другій дісталися так-сяк по-пам'яті до гуртожитку, теж для іноземців, переважно з СНД, такого десь, як шістьорка в КНУ, тільки трохи кращого. Заходим ми, а нас привітно зустрічає узбек, домовляється з вахтьоршою і веде в підвал. Заходимо, а там в нього День народження. Посеред кімнати стіл, на підлозі повний тазік олів'є, бутерброди зі шпротами і, ясна річ, плов. В кімнаті грають хіти 90-х, звичайно ж, "Белые розы", десь в кутку танцюють двоє, азіат і "наша", на лавці сидять індус у яскраво-рожевій сорочці і теж "наша", розмовляють. Просять до столу. За столом казахсько-узбецька компанія, всі дуже гостинні, фактично тверезі, тільки один білорус чи росіянин каже, що йому не подобається Європа, бо все там однакове, і поїде він десь в Ташкент. Звичайно ж, історик. Я не знаю, що мені робить, прийшла без подарка, всього боюся, боюсь щось не те сказати або якось не так подивиться і надбати східного залицяльника. 

ІСУС i НЕРОЗДІЛЕНА ЛЮБОВ

2012 року в мене був один із найзамучливіших і душероздираючих Великоднів. На свято їхала до бабці автобусом, в якому стояв дух перегару, а біля мене сиділи хлопець із дівчиною і обговорювали, як вони бухали, які фізіологічні реакції це викликало, і як завтра, на свято, вони це повторять. Потім один п"яненький сусід запропонував компанії помовчати, а дівчина казала, що вона така тендітна, що може і руки поламати. Спалахнув конфлікт, на щастя, ніхто не бився. Коли все заспокоїлося, сусід переключився на дівчину, яка сиділа поряд, хоч перед тим комусь дзвонив і називав сонечком. За 45 хвилин їзди не пролунало жодного слова про те, що ми завтра святкуватимемо і заради чого тут держава дала нам вихідні. Ані репліки про Ісуса. Правда, зрідка в автобусі "Богуслав - Щербашенці" можна почути розмову бабусь, що тривожаться з приводу появи в селі віруючих. Як бачимо, дискурс культури, в якій живемо, зовсім не християнський, ніби якась сила спеціально провокує в загалі відволікаючі "тєми". Зрештою, я рада, що провела так беззмістовно Великдень, бо, знаходячись у своїй компанії, не побачила би більше реальності, не написала би пост, можливо, й не вибрала роботу в ССХ.

ПІД "УКРАЇНСЬКИМ ДОМОМ": ВРАЖЕННЯ

Ділюся трохи гарячими враженнями від мітингування проти законопроекту про регіональні мови. Не витримала вчора таки моя душа, залишила правку дисертації, поїхала на мітинг і ночівлю до "Українського Дому"... Зрештою, побачила на фотографіях мітингу під Адміністрацією Президента знайомих із "Подільського клубу". Іду Хрещатиком, зустрічаю людину із червноним від сонця обличчям, як і в мене, - очевидно, мітингувальник, думаю. Або перележав на Трухановім острові, - каже мій друг і патріотична совість Леонід.

ЧОМУ Я ХОДЖУ НА МІТИНГИ І ЯК ЦЕ УЗГОДЖУЄТЬСЯ З МОЇМ ХРИСТИЯНСТВОМ

Я вибрала активну громадську позицію в житті, бо вважаю, що реагування на злочини і несправедливості є також частиною місії. Цей тиждень почався із нових мітингів проти закону про регіональні мови. Як філолог, я розумію важливість  національної мови для народу і не можу стояти осторонь вбивання української мови й культури. Для мене ці акції не політичні в сенсі підтримки певної політичної сили (принаймні не вважаю себе учасником цього, якщо так складеться, оскільки на даний момент не підтримую жодної політичної сили), а громадські. Мабуть, громадський активізм зараз  єдиний дієвий метод зберегти Україну від поступовї втрати держави.

ЛЮДИ ГОВОРЯТЬ. ДЕСЯТЬ ЦИТАТ НА ТЕМУ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Вистава під назвою «Закон про засади мовної політики» у театрі Верховна Рада триває. Роздумуючи над ситуацією, в моїй голові назбиралося з десяток епізодів та фраз, що запали в серце – почутих на вулиці, прочитаних в часописах. Замість того, щоби патетично доводити згубність закону 9073 для України, поділюся життям.

ЯК ДОПЛИВТИ ДО БЕРЕГА? (ДОСВІД ОДНОГО ЖУКА)

Сьогодні ввечері я знову пішла на молитовну прогулянку. Як добре, що на ці три відносно безтурботні роки мого життя Бог поселив мене на околиці Києва біля парку "Феофанія". Багато дерев, жаб і квітів чули мої думки, переживання, молитви. Сьогодні я заходила в ліс із думкою "Як відрізнити Божий шлях для мене від моїх похотей?". Я знаю, що через якийсь час закінчиться спокійний сезон, потрібно буде вийти з долини і йти на гору. Тому що життя є шлях, тому що в кожної людини є покликання, і в мене також. Але навіть там, на горі, мене втомлену буде очікувати з водою Той, Хто завжди любить і все знає.

"БЛЯШАНКА ПО 5 КОПІЙОК, ПЛЯШКА З-ПІД ПИВА - ПО 15"

В понеділок ввечері іду на збори "Відсічі" (громадської організації, що виступає проти антиукраїнських тенденцій, напр., як "Закону про регіональні мови") в будинок видавництва "Смолоскип". Востаннє була там першокурсницею, 2005-го, на читаннях віршів Дністрового. Тоді мені не сподобалося, бо було щось про проституток і неприкрашені реалії 2000-х.

ПРО СТРАЖДАННЯ

В черговий раз я знімаю маску успішності, вуаль лицемірства і пишу про страждання. Бо це частина мого життя. В житті є місце для радості, є місце для печалі. 

САТАНА НА ЩОДЕНЬ. ЗОВСІМ БЕЗ МІСТИКИ

В обід пішла на кухню смажити млинці. Вдень в гуртожитку майже нікого нема, я залишена сама на себе. Приготування їжі (особливо млинців!) – це процес медитації. Я розслабляюся і поринаю в себе. Фантазую, згадую. Вдень люблю виконувати монотонну роботу, а ввечері і вночі – творчу, коли прокинуся (а це не завжди ранок) – мріяти, молитися, планувати. Вдень буває найважче, особливо, коли пишу дисертацію, тому краще піти десь на вулицю, зайнятися плануванням заходу або прибрати в кімнаті. Чи зготувати щось, а ще краще з’їсти потім це з кимось.

ПРО САМООЦІНКУ

1

Чимало людей комплексують через успіх, красу, таланти інших. Це відбувається між подругами, друзями, колегами, коханими, між батьками і дітьми, вчителями й учнями... Є різниця між тим, щоб порівнювати себе з кимось і черпати натхнення через приклад іншої людини. Тому краса, успішність, талант іншої людини не повинні нас пригнічувати, а навпаки – давати поштовх іти вперед! Нам немає чим хвалитися. Все, що в нас є, ми отримали від Бога.

Я не вірю в сильних людей. Тобто я вірю, що сильних людей потенційно не існує. Є Бог, який проявляє силу, коли ми немічні. Якщо він зміг – то і я зможу. Якщо в неї вийшло – і в мене вийде. 

Вийди з позиції жертви. Думай про те, як ти будеш перемагати. Почни мріяти. Роби щось. Роби, що можеш.

ТАК ЯКИМ ЖЕ МАЄ БУТИ МУЗИЧНЕ ПРОСЛАВЛЕННЯ?

Музичного прославлення я чекаю з радістю. Нема куди від правди дітися, але мої приватні молитви зводяться, в основному, до прохань, розповідей Богу про свої переживання, інколи прохань про інших людей, інколи – подяк за те, що Він допоміг у чомусь, щось подарував. Але рідко до захоплення його чеснотами, мовчання перед Його величчю. Тому, коли я приходжу до церкви, така нагода нарешті з’являється, можна сказати, це шанс «неегоїстично» прийти до Бога. Приємно, що навколо знаходяться люди, які думають про Нього так само чи хоча б вважають нормальним так думати.

Ця тема, зрозуміло, складна, бо можна говорити тут і про богослів’я, і про смаки, і про культури, і про покоління… Запитайте думку з цього приводу в людей з різних церков, різного віку, різних темпераментів – і ви почуєте різні відповіді.

Я намагатимуся вести розмову, не виходячи за рамки протестантської традиції, до якої належу, бо вона, все ж, замахнулася досягати індивідуальність, а не натовп, акцентує увагу на особистому ставленні до Бога, а не на колективному.

МИСТЕЦТВО ЧИ РЕЛІГІЯ? ПРО ХРИСТИЯНСЬКУ ХУДОЖНЮ ЛІТЕРАТУРУ

Рік тому написала літературно-критичну статтю про "Хижу" Пола Янга, намагаючись вступити в дискусію із теологами-опонентами Янга. А потім подумала, що, коли ми вже даємо оцінку тим чи іншим християнським творам, то варто визначитись, яку художню книжку можна вважати християнською, а яку ні. Чому би не написати щось про сам жанр? Тоді подібні дискусії набагато плідніші і гарантія порозуміння вища. 

ЯКЩО ТЕБЕ ВИКРАЛИ

  (Про торгівлю людьми, Євро 2012, пошук роботи та ІНШЕ)

Моя знайома пішла влаштовуватися на роботу офіс-менеджера. Офіс знаходився в центрі Києва, на вул. Городецького. На співбесіді відсканували внутрішній паспорт, чомусь були не задоволені, що не має закордонного. Запропонували чаю. Подруга випила і відключилася. Прокинулася через добу в квартирі ще з декількома дівчатами, що прийшли так само влаштовуватися на роботу: хто менеджером у салоні краси, хто – роздавати рекламу.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НАЇВНОСТІ

Десь в грудні я попросила своїх друзів відповісти на питання «Чи має християнин бути наївним?». Було багато відповідей, в основному, неоднозначних, але з переважанням «не наївності», а я все ж вірила в наївність і вірю, але в глухий кут завело мене питання «Наскільки далеко я можу зайти зі своєю наївністю?». Тоді я так і не дописала свій «дослідницький есей»,  закинула, а зараз, у силу обставин, повернулася до цієї теми, і хочу розповісти вам історію однієї наївності.

УЛЮБЛЕНІ ПОЕТИ: БОГДАНА МАТІЯШ

Весною купила збірку  Богдани Матіяш "Твої улюблені пси та інші звірі" (Київ, 2011). У тваринках лірична героїня  знаходить ідеал дружби й любові. Вірності і суму. Відкритості і вразливості. Тим то й близькі мені її вірші. 

Пес - прегарний друг. Йому можна сповідуватися, він уміє слухати. Не робить поспішних висновків. Тримає таємниці за зубами. Не перебиває. Інколи, правда, відволікається, особливо, як побачить кота. От біда тільки, що стає ради мене "великим вухом", бо говорю тільки я, а це - не добре: виходить, тільки він мені друг, а я йому - не зовсім... 

ЛЬВІВ ГЕРБЕРТА

Львів відкрила для себе на третьому курсі. Поїхали втрьох із подругами осінньої зими, я взяла спеціально квиток на потяг із Києва, що прибуває о 6 ранку. Лиш би довше побути у Львові :). Марила ним. Була закохана. Вже на вокзалі о 6 ранку взимку, коли нічого не було видно, захоплено вигукувала від виду автстрійських кам'яниць, ще й досі не розумію, що стримало мене від цілування бруківки. 

ҐЕНДЕР, ЖІНКИ, ФЕМІНІЗМ

Збираюся написати про жіноче питання у суспільстві. Ризикую. Як не образити чоловіків, але говорити на чистоту? Збудовувати, а не зруйновувати? Нема сенсу писати злу статтю, набиту тисячолітніми жіночими образами, закидати чоловіків обвинуваченнями. Більше того, підвести усіх їх під одну лінію! Це тільки розпалить ворожнечу, в чоловіках підживить агресію, а в жінках – образу. Тому в бік емоції, приклади брутального поводження із жінками, – ця технологія і так відома в політиці, релігії, оцінці минулого, щоб налаштовувати проти неугодної групи людей чи ідеології. Такої цілі не ставлю.

НЕВІДОМІСТЬ

Страшно ступати в невідомість, але такі вже умови для віри, довіри Богу. Мабуть, найважче те, що в «тумані» або «при вимкненому світлі» майже нічого не лишається під контролем. Поки маєш опору – друзів, університет, хлопця чи дівчину, роботу, квартиру, – маєш  і стабільність, твоя доля, начебто, передбачена на роки вперед. Принаймні, є така ілюзія, ніби знаєш, що буде далі. Коли ж настає «перехідний період», певність, як і самовпевненість, зникає, натомість, приходить гостріше відчуття залежності від Бога, неможливості панувати над часом, подіями, процесами. Почуваєшся родом десь із початку бароко, також перехідного етапу, коли війни похитнули віру в людину, поставили її у позицію на мовчання зі схиленою перед Богом головою.

ЖУРБА, КОЛИ ВСЕ ГАРАЗД

Журба, коли все гаразд. Зневіра. Уныние. Вам це знайомо?

Такий стан, коли я починаю вірити, що Бог не подбає про те, про що переживаю. Що мої мрії від Нього далекі. Коли не ціную сьогоднішнє і поринаю у тяжкі думки про майбутнє.

Майбутнє ж бо рідко знаходиться під моїм контролем…

УЛЮБЛЕНІ ПОЕТИ: РОМАН СКИБА

А цього зимового вечору запрошую почитати світлі вірші Романа Скиби. По-дитячому наївні, по-дорослому сумні. Першим вивченим віршиком для мене був скибин "Про кролика Петрика", опублікований у 1991 чи 1992 році у журналі незалежної України № 1 - "Соняшник". Тоді я безліч разів повторювала його, бігаючи за татом, якого теж звати Петриком. Роман Скбиба народився 26 жовтня 1970 року у Львові. Живе і працює в Києві. 

Вірші взяті із сайтів: http://roman-skyba.livejournal.com/tag/вірші, http://abetka.ukrlife.org/skyba.htm

ПРО КРОЛИКА ПЕТРИКА
 
Кролик Петрик любить квіти.
Любить в затишку сидіти.
Любить ліс і любить річку.
Любить день і любить нічку.
Любить їздити до міста.
А найбільше любить їсти...

УЛЮБЛЕНІ ПОЕТИ: ЯН ТВАРДОВСЬКИЙ

Зимовими самотніми вакаціями - світлі вірші відомого польського автора Яна Твардовського (1915 - 2006), римо-католицького священника із Варшави, вірші про любов, травинок і мурашок, прості і вбогі духом, у перекладі письменниці Дзвінки Матіяш (Твардовський Ян. Ще одна молитва. - К.: "Грані-Т", 2009).








Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений -
що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру -
покликав до життя білку і гіпопотама -
вусами хруща лоскочеш богословів -

сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно -
усміхнися до мене
(1950, 1982)