четвер, 19 квітня 2018 р.

ЗНАЙДЕНО МЕШКАНЦІВ БОГУСЛАВЩИНИ, ЗАГИБЛИХ ПІД ЧАС ФІНСЬКОЇ ВІЙНИ

Напередодні 8 травня, Дня пам'яті та примирення, і в розпал суперечок про Другу світову війну, годилося б, поряд із учасниками бойових дій на території України, СРСР, згадати й про усіх жертв цієї війни, тим паче — з числа наших земляків, тобто тих, хто поліг на самому її початку, у Фінській війні 1939—1940 років.

З одного боку вони були частиною окупаційної радянської армії, адже Сталін відряджав їх завойовувати чужі території, а з другого — “рекрутами”, тобто підневільними людьми, які не мали власної держави і яких змушували воювати у чужому, радянсько-імперському війську, використовуючи їх, особливо якщо це був українець або якийсь інший не-представник “титульної нації” СРСР, як “гарматне м'ясо”. 

Фінський військовий медик біля замерзлих
на смерть солдат Червоної армії (1940).
Фото з сайту waralbum.ru
Фінська або Зимова війна почалася в кінці листопада 1939 року і тривала всього 105 днів — до 13 березня 1940 року. Маючи на меті напасти на Фінляндію одночасно з усіх можливих напрямків, розбити фінську армію і повністю захопити країну, підійшовши до Норвегії і Швеції, Сталін і його генерали за цей час поклали до 200 тисяч своїх солдат. З Богуславського району мною знайдено 19 чоловіків, що не повернулися з тієї війни. Для порівняння — з Миронівського району загинуло за той невеликий період 54 червоноармійці.

Справедливості ради, варто відмітити, що деякі українці воювали й на боці Фінляндії — як із числа колишніх військовополонених Червоної армії, так і в складі інших добровольчих підрозділів і армій, і носили, зазвичай, з фінськими одностроями кашкети з тризубом. Серед таких — боєць армії УНР та холодноярівець, автор книги “Холодний яр” Юрій Горліс-Горський. Можливо серед цих людей були також і наші земляки.

Отож, радянське командування, перекинувши своїх солдат на північ, за звичною практикою, як це було із 44-ю Щорсівською житомирською дивізією, не видало їм ані теплих кожухів, ані валянок, ні рукавиць, прирікши багатьох на холодну смерть. Ця ситуація нагадує нам про “чорножупанників” чи “чорносвитників” — українських чоловіків та юнаків з окупованих на початку війни українських земель, яких генерал Ватутін без зброї кидав під час Корсунь-Шевченківської операції 1944 року на німців. Таке ставлення до “своїх” солдат властиве не визволителям, як звикли бачити радянських головнокомандуючих, а окупантам.

Інформацію про наших земляків я шукала на сайті  "Зимняя война. Безвозвратные потери Красной армии в период советско-финляндской войны (1939—1940) (http://www.winterwar.karelia.ru), що знаходиться у відкритому доступі. У вікні пошуку вводила характерні для нашого району українські прізвища, зазначені у церковних метриках кінця ХІХ століття, у списках загиблих під час Голодомору 1932—1933 років та у телефонному довіднику Богуславського району, складениому в 1980-х. Слід сказати, що найбільше допомогли саме списки з “Національної книги пам'яті 1932—1933”, де значилися цілі родини заморених Голодомором земляків.

Дані про загиблих на сайті містять багато помилок, що пов'язано не лише з величезною кількістю жертв і з певним поспіхом при їх реєстрації, а й з національністю тих, хто їх записував, перекручуючи на російський лад прізвища та назви наших сіл і міст. Інколи, як ми побачимо у списку наших земляків, писалося кілька варіантів прізвища.

Більшість зі знайдених червоноармійців служила у 7-й армії, частину якої згодом переформували у 13-ту, і обидві вони вели бойові дії на Карельському перешийку. Наші земляки були також у складі 8-ї армії, що із 7-ю просувалася у бік Сортвала, Лахті та Гельсинкі, та 15-ї, що діяла в районі північно-східного Приладожжя, Салмі, Питкаряннку, Китиля.


Отож, хто були ті 19, кому не судилося весною 1940 року повернутися додому, і з яких населених пунктів Богуславщини вони походили?

З с. Біївці — Педченко Олексій Акимович (1918—26.11.1940), з с. Вільховець — Хоменко Іван Кузьмич (1915—12.03.1940), з с. Дмитренки — Павліченко Петро Миколайович (1913—березень 1940), з с. Іванівка — Ковтун Іван Михайлович (1918—19.12.1939 (21.12.1939)), з с. Ісайки — Кривошея Іван Іларіонович (1918—08.03.1940), з с. Киданівка — Саленко Павло Дмитрович (1913—07.03.1940) та Терещенко Семен Абрамович (загинув 12.03.1940), з с. Медвин — Мельниченко Полікарп Остапович (загинув у березні 1940 р.), Міщенко Михайло Іванович (1915 — 13.03.1940) та Шуляк Василь Трофимович (1912 —10.03.1940), з с. Митаївка — Коноваленко Максим Лук'янович (1911—16.03.940), з с. Михайлівка — Логвиненко Кузьма Петрович (1914—11.02.1940), з с. Семигори — Чередніченко Василь Іванович (1911—12.02.1940), з с. Синиця — Кирій Василь Григорович (1919—19.04.1940), з с. Хохітва — Коломієць Степан Михайлович (загинув 19.03.1940) та Куценко Степан Єфимович (1919 — 19.03.1940), з с. Чайки — Степанечко, Степенко чи Степанченко Олександр Васильович (1914—09.02.1940), з с. Щербашенці — Митяй Євтух Прохорович (1916 — 08.01.1940). Ще один наш земляк, про якого в базі даних пишеться лише те, що він родом із Богуславського району — Костенко Петро Леонтієвич (роки життя не вказано).

Можливо серед цих людей читач знайде своїх родичів чи рідню знайомих.

Не приємно визнавати, але після визволення України від німецько-нацистських загарбників на неї чекала повторна російсько-радянська окупація з засудженням і покаранням своїх же полонених, Голодомором 1946 року та новими репресіями.

Тож якщо вже згадувати наших полеглих земляків, варто згадувати всіх, і тих, про яких не зручно було згадувати — бо те, що донедавна звалося радянською і прорадянською пропагандою Великою вітчизняною війною 1941—1945 років, аби приховати свої злочини у Фінляндії, Західній Україні і Польщі, є нероздільною частиною Другої світової.