НЕНАЗВАНИЙ ЗЛОЧИН

Це фото я зробила десь ближче до обіду 20 лютого 2014 року, шукаючи своїх знайомих серед мертвих на Майдані біля Лядських воріт. Однією з причин, чому я пішла це робити, - щоб не забути, щоб через п'ять років не піддатися на те, щоб знецінити їхню смерть, назвати другорядною.

Колись Мирослав Маринович, український дисидент, в'язень совєтських таборів, сказав, що не хоче кари для своїх кривдників, але хоче, щоб їхній злочин назвали злочином.

Злочин убивць людей на Майдані 20 лютого 2014 року так і не засудили - Аброськіна, Янішевського, Зінченка, Мариченка, Тамтуру з порушенням законодавства відпустили "під особисте зобов'язання" і, "з благими намірами", таємно вивезли з ізолятора, щоб обміняти на полонених в ОРДЛО.

Незасуджений злочин проти людей, які вибороли незалежну Україну, не був проблемою для Зеленського, який завжди у політико-сатиричному "95-му кварталі" був лояльний до Януковича, - він, як і багато його виборців, до кінця не може второпати, заради чого боролися і гинули люди на фото (адже гинуть не за гроші). Такий розвиток подій був важливим для Путіна, ворогом № 1 для якого є українські патріоти - майданівці, добровольці, волонтери - активна проукраїнська частка України, яка й досі не дала зробити йому з України псевдодержаву Білорусь, а згодом - частину Великої Росії.

Адже що почуває кожен із нас, учасників тих подій, які не зрадили України і яких зараз звинувачують у нашій незгоді з "вироком" беркутівцям і вчорашнім обміном полоненими? Спустошеність, відчуття, наче по тобі потопталися брудними чекістськими чоботями (а ти за це мусиш ще й дякувати), злість, глибоку образу. У такий простий спосіб нам хотіли показати, що ми ніхто, нам має бути соромно за наші почуття і за те, що ми когось тоді втратили, нас можна вбивати, адже за це ніхто не понесе покарання, а якщо й понесе - то це буде якийсь непричетний, із нашого загалу, що становить загрозу для імперських планів Росії.

Дорогі колаборанти й окупанти! Дякуємо, що вчите нас бігти на довгі дистанції, об'єднуватися і бути сміливішими. Ми своїх мертвих не забудемо, але пам'ятатимемо і про вас. 

Нехай пам'ять наша допоможе нам. 

ПЕРЕМОГА МАЙДАНУ: ХРОНІКА ДИВА

18 лютого

18 лютого 2014 року відоме як “чорний вівторок” в історії України, коли під час ходи прибічників Євромайдану до Верховної Ради почалися сутички з силовиками та завезеними до Києва “тітушками”, внаслідок яких загинули 23 майданівці. Вже під час протистояння у Маріїнському парку стало відомо про перших жертв з-поміж учасників Євромайдану, тіла яких знаходилися в Будинку офіцерів. 

Після витіснення активістів з Маріїнського парку, співробітники “Беркуту” почали наступ на Майдан Незалежності та зайняли пагорб біля Жовтневого палацу, вулицю Інститутську, Європейську площу та “Український дім”. З 16:00 станції метро закрили, щоб заблокувати доступ до центру Києва та підтримку громадянами Євромайдану, та, попри це, люди пішки добиралися до головної площі столиці. 

Фото - radiosvoboda.org

О 18:00 “беркутівцями” почався штурм барикад Євромайдану, одначе “коктейлі Молотова” швидко зупинили їхні БТР-и, а вогняна стіна, утворена підпаленими шинами, не дозволяла силовикам взяти наметове містечко. О 23:30 на Майдані Незалежності повністю вимкнули світло, а близько півночі “беркутівці” підпалили Будинок профспілок, у якому знаходилися люди. Неподалік Михайлівської площі орудували організовані міліцією “тітушки”-кримінальники, які стріляли в пішоходів з вогнепальної зброї, внаслідок чого поранили 8 і вбили одну людину. 

19 лютого 

На оточеному силовиками Майдані Незалежності 19 лютого 2014 року почалося з пожежі у Будинку Профспілок, внаслідок якої загинули люди. Щоб врятуватися, деякі стрибали з вікон будинку. Вогонь вдалося ліквідувати тільки зранку. “Беркут” зайняв позиції біля стели, але через закінчення набоїв тимчасово припинив наступ на наметове містечко Євромайдану. О 7 ранку до Майдану прибуло підкріплення львів’ян, які, попри блокування трас, перші змогли прийти на допомогу, замінили виснажених цілодобовим протистоянням побратимів і відтіснили силовиків, повернувши контроль над усією головною площею столиці. По периметру Майдану палали покришки, вітер гнав дим у бік Жовтневого палацу, тобто силовиків, створюючи для них погану видимість. 

У той же час найближчі православний та греко-католицький храми – Михайлівський, Василя Великого почали приймати поранених, багато з яких не наважувалися сідати до «швидкої», побоюючись викрадення і розправи міліцією. Кияни і гості столиці цілодобово приносили їжу, покришки, довбали бруківку та змінювали змучених побратимів. СБУ готувалося до антитерористичної операції. 

Здається, дивом пережили 19-те число. Попереду було страшне і, водночас, переможне 20 лютого 2014 року. 

20 лютого 

Вранці 20 лютого 2014 року протестувальники київського Євромайдану перейшли в наступ. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в них з вогнепальної зброї з боку Жовтневого палацу, Нацбанку України та Кабінету Міністрів. Того дня загинуло 47 євромайданівців, ще 22-є з них згодом померло в лікарнях від отриманих поранень. Відомо також про смерть 11 правоохоронців. Поранених і вбитих євромайданівців медики та побратими несли з вулиці Інститутської та Жовтневого палацу до Лядських воріт, де вже чекали десятки карет швидкої допомоги, у готель “Україна”, до Головпоштампу, Київської міської держадміністрації та Михайлівського собору. 

Внаслідок наступу протестувальників силовики залишили Майдан Незалежності та “урядовий квартал”. Через два дні утік проросійський президент Віктор Янукович, а Росія втратила політичний контроль над Україною. Перемога Майдану знаменувала фактичну перемогу України у боротьбі з Росією за свою незалежність. Але головна боротьба чекала на нас ще попереду. 

ПОГРІШИМІСТЬ ПРАВИТЕЛЯ (січень 2014)

Часом здається, що у біблійні персонажі царів мають "можновладську недоторканість", оповідач не дає їм оцінки як поганим чи хорошим, адже йдеться про авторитетів, яких треба поважати і тремтіти перед ними від страху. І уривок з 13-го розділу послання до римлян ніби якнайліпше пасує до такої стратегії - "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться вищій владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, візьмуть осуд на себе" (вірші 1-2). Однак, у Біблії є приклади, де віруючі люди порушують державний закон, який тоді нерідко ототожнювався з наказом можновладця. Наприклад, мудреці, що не послухали Ірода і не вернулися до нього з інформацією про місце знаходження Месії (Матвія 2:). Наприклад, баби-повитухи, які не вбивали єврейських дітей, як їм звелів фараон (Вихід 1:15-21). Наприклад, Даниїл, перебуваючи у рабстві і на службі у царів-окупантів, сміливо порушив постанову марнославного та й не надто розумного царя Дарія, "щоб аж до тридцяти день кожен, хто буде просити яке прохання від будь-якого бога чи людини, крім тебе, о царю, був укинений до лев'ячої ями" (Данила 6:8, 13).

Це було в умовах окупації і рабства, які трактувалися як кара Божа, послана Божому народові за його гріхи.  А тепер згадаємо Київ і січень 2014 року, коли після двох місяців мирних акцій на Євромайдані (за винятком кількох епізодів з мітигнувальниками, що діяли у групі, кидаючись на представників міліції з залізними ланцюгами, персонажів цих, скоріш за все, заслали "ззовні"). 16 січня Верховна Рада, в обличчі більшості з "регіоналів", комуністів, проянуковицької "Сильної України" і депутата Атрошенка з БПП, з численними конституційними та процесуальними порушеннями, приймає закон, який би дозволив на правових основах притягати до відповідальності учасників Євромайдану. Нагадаємо, що в Україні Президент призначається народом згідно з результатами чесного голосування і складає присягу перед тим же народом, який його працевлаштував. Згідно статті 104 Конституації України, присяга Віктора Януковича зокрема містила обіцянки "... обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". Так само народу України, за аналогом інших демократичних країн, присягають і представники інших гілок влади - виконавчої і судової.

Тобто за межами повноважень ототожнювати, скажімо, царя Ірода чи царя Дарія, чи фараона з Януковичем, слава Богу, в січні 2014 року не доводилося. Отож, прокинувшись, скажімо, 17 січня 2014 року, громадянин України стояв перед вибором - не послухатися "влади від Бога" чи дати згубити невинних. Жити тихо, не здіймаючи галасу навколо несправедливо засуджених людей, нічого не бачити, не чути, не відчувати. Дати "відтяти собі право голосу".