пʼятниця, 11 березня 2016 р.

СПРАВЖНІЙ ХРИСТИЯНИН

Моя сусідка по кімнаті любить голубів, а я не дуже. Коли вони прилітають до нас на балкон, сусідка їх годує, а я виганяю. Бо вони неодмінно обсирають нам балкон. Сусідка любить голубів, а я балкон. Я не люблю гівна, а сусідка любить фауну. Сусідка лишає хліб для пташок на балконі, а я кидаю його на землю. А цвілий хліб святотатсько викидаю. Токсичний. Але голуби не дуже розумні тварини, тому мій хліб з'їдають більш розумні. 
Одного разу, коли я вернулася в гуртожиток і видраяла від голубиного гівна весь балкон, до нас прилетіли ці благодатні небесні створіння. Я пішла їх кишнути, а сусідка каже (ми говоримо тут польською, тобто не рідною для обох): "Не жени його". - "Але ж вони обісрали весь балкон, а я тільки його віддерла". - "Я все рівно піду і нагодую голубів" - (на мене дивиться одним оком жирний сірий гість) - "справжній християнин -  це не той, що ходить до церкви. Не можна зважати на какашки, коли вони [голуби] голодні". Ох і вкололо ж мене те "правджіви хшещіянін"! - "Яка тобі різниця, чого я ходжу в церкву, не для твоєї опінії ж". Я решту дня ходила і думала, чи правджіви я хшещіянін, і зрештою дійшла до того, що мною можна маніпулювати цим "правджівим хщещіяніном", бо пів мого життя у протестантській комуні прововідувалося, що ми маємо бути в усьому прикладом. І я стараюся, але мені дуже від того важко, бо один бачить справжнього християнина таким, а другий сяким.
І ось настає такий момент (ще кілька подібних життєвих ситуацій, де мені стає поперед горла оце "ти мусиш бути справжньою християнинкою!" (і урятувати весь світ)) - і я кажу:
- Ідіть до дупи. Так, я християнка, але не справжня.
І - релакс.

вівторок, 8 березня 2016 р.

БАБА ВАРКА


Час від часу мене тягне до того місця. Місця в селі, де стояла хата прабаби.

Баби Варки я ніколи не бачила, лиш пам'ятаю оту хату - глиняну, під соломою, яка простояла років зо сто. Пригадую, як ми її розбирали.
Баба померла 1983-го, а я народилася 1986-го, тож ні побачити її, ні доторкнутися (а з дотиком передається енергія людини), ні запам'ятати не змогла. Дівоче прізвище - Доброштан. По чоловікові - Шостак. Є чорно-білі фотографії, але з них образ майже не засвоюється. Лишилися речі - сережки з червонців, дубова лава, дерев'яна лопата для снігу.

Але про неї часто оповідала мама, коли я приїздила додому. В один із затишних вечорів вона згадувала бабу Варку, по сто разів розповідала  одне й те саме, але все рівно було цікаво.
Я забула сказати, що баба Варка була нам не зовсім рідна. Дітей своїх вона не мала, а була рідною сестрою моєї прабаби Горпини, яку я теж ніколи не бачила. Та померла молодою - чи від гіркої долі, чи від хвороби серця, чи чоловік посприяв. Тож баба Варка замінила нашій сім'ї рідну - кому матір, кому свекруху, кому бабусю.

Як тоді було прийнято, і Варка, і Горпина вийшли заміж рано. Варка, молодша сестра, не могла мати дітей, тож чоловік, як це буває, пішов від неї. Більше баба Варка заміж не виходила. Вдома ґаздувала сама, працювала за двох.

Горпина була заміжня двічі. Першого чоловіка порубали будьонівці. Ми не знаємо про нього нічого, крім чуток про причетність до Медвинської республіки, що підтримувала ідею самостійної України. Для мене цей невідомий чоловік - символ порубаної України. Його дитина, дівчинка, невдовзі теж померла ("І все з собою заберу, / Малого сліду не полишу / На нашій славній Україні, / На нашій не своїй землі"). Другий чоловік (мій рідний прадід) умів будувати хати, але любив обезболити душу горілкою і наразитися на біль бійкою. Старі люди ще й досі пам'ятають, як він спалив хату коханці, за що й відсидів у тюрмі. Зате ж радянська людина була.

Часом мені сниться те місце.
Як випадає можливість, їду в село, беру з собою пса і ми йдемо на вуличку, де всі хати вже порожні або й позавалювалися. Де бабина садиба. Галявина, де стояли хата і господарські будівлі - на горі, а на схилі - та бабин садок, що перетворився на дикі хащі. Під садком - ставок, далі - вулиця Денисія (кажуть, там жили або й живуть Денисенки, родичі відомого режисера).

Баба не мала пса, замість нього тримала гусаків. В гості до неї ходили різні коти.
Льох, у якому ховала тих, хто воював проти німців - чи то червоних партизанів, чи то націоналістів, як вважав мій дід.
Баба вміла тримати язик за зубами. Тому й довго прожила. Колись із моєю маленькою мамою вони йшли повз Золоточубове кладовище. Через увесь цвинтар ще й досі пролягає рівчак, правда, неглибокий. "А тут у голодовку ховали" - каже баба. - "В яку голодовку?" - дивувалась мама. - "Та ти ще мала, колись розкажу". Так і не розказала.

Чого я про це пишу? Щоб не забути.

Я приходжу на те місце, де росте горіх, стаю на стежці перед хатою, мовчу. Щось шепоче вітер. Хати вже давно нема. Пес дивиться на мене докірливо: і що ми тут робимо? Пішов би я краще й погризся з отим собакою, який на мене гавкає.
Я стою і мовчу, мій собака теж мовчить. Шепоче тільки вітер. Іще десь гавкає чужий пес. Не можу зрозуміти, чому знову наснилася бабина садиба.

Зяє дірками історична пам'ять, серед ночі будять загадки роду.
Можливо, час іти не до садиби, а в архів.


* фото з сайту http://mapio.net/o/5962486/