СУСІДИ ПО КУХНІ

У нас під вікном на кухні живуть горобці. Звичайно, із зовнішнього боку стіни нашої п'ятиповерхівки. Колись я сиділа на кухні, готуючись до вступу в аспірантуру, аж тут почула легенький стукіт по підвіконні, але мовби знизу, під ним. Я так-сяк оглянула заставлене банками з-під чаю і вазонами вікно, але нічого підозрілого не виявила. Мене цей звук дещо насторожив, я навіть почала задумуватись про нечисту силу, а потім поїхала в Київ і про все забула. Пізньої осені, коли я вже вчилася в аспірантурі, якось приїхала додому і допізна засиділася на тій же кухні, "другій кімнаті" нашого однокімнатного житла. Сидячи за столом, я відчула, що з віконної стіни тягне - холодний струменець повітря, слабкий морозний протяг пробігає по коліні. Я знову зазирнула під вікно і побачила в стіні дірочку розміром з горошину, а з неї стирчала соломинка. Потягла за неї, почувся тоненький писк і легке вовтузіння, яке швидко вщухло в очікуванні загрози. Я пішла до мами і донесла їй про сусідів, а вона лиш підтвердила - так і є - під вікном звили гніздо горобці й вони довбають у стіні дірку, щоб у холодну пору до них ішло теле повітря. Зима 2010-го була доволі холодна (як і всі), тому мама вирішила не заліплювати горобцям віконечко - хай ми трохи померзнемо, ніж вони дуже.

ДВА ВІРШІ З МАЙДАНУ

Перший я написала під час Мирного Майдану, такого святкового і піднесеного - десь у кінці 2013 року. Другий знайшла недавно в новому блокноті, родом з 2014-го, мабуть кінця лютого, коли все вже сталося і нині трагічно продовжує ставатися. Вірші про Майдан, любов, життя - до силових протистоянь і після.

*

Мокронога зима наша.

Ми то губимося, то гріємося,

Я ношу йому ліки від кашлю

І надіюсь, що десь зустрінемося.

Я шукаю його біля Ангела,

Я щодня виглядаю на площі,

Щоб зима скоріше розтанула,

Аби дні здавалися довші.

Щоб нічого більш не боятися,

І якщо навіть будуть бити,

Треба просто із ним обійнятися,

Треба просто його любити.

І щоб просто - більше хоробрості,

І щоб просто - перемогли наші,

Я несу собі ліки від гордості.

Я ношу йому ліки від кашлю.

**

Перенесу я той день,

Коли тебе, друже, не стало,

Коли тінь вкрила місто те,

Де тебе я спізнала.

Відтягну я той день.

Довго сонце нам буде стіною,

Завтра ж зранку тебе принесуть

Із покритою головою.

І якщо Бог так велить,

Якщо всі ми до болю безсилі

Будем завтра... А зараз, в цю мить,

Я просто тебе любила.

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи

РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 

Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".

 Фото: http://nbnews.com.ua/ua/exc/94404/

РОЗМОВА ПРО ЧУЖУ ЦНОТУ

майже стенограма

Виходжу з маршрутки "Київ - Богуслав". Іду додому через площу Ярослава Мудрого, де пам"ятник Леніну стоїть і магазин "Росинка". На зустріч - знайомий побожний дідусь.

Дідусь (дивуючись): Добрий день.
Базіка: Добрий день.
Дідусь: Що, заміж ще не вийшла? А пора вже... Он у нас була в церкві дівчина, настав їй 17-й годок, вона навіть і хрещення вже прийняла. І тут мальчика захотілося. І вона з якимось злигалася, - а зараз у світі багато хлопців... І все, нічого не вернуть.
Базіка: Але Бог усе прощає.
Дідусь: Ні, ну як це? Хіба можна знову дівою стати?

90-ЛІТНЯ БАБЦЯ ФЕДОРЯ ПРО ВІЙНУ, ГОЛОДОМОР І ЛЮБОВ

Я познайомилася з бабцею Фенею по телефону, коли одного суботнього ранку стаціонарний апарат, що стояв мирно на фотелі, різко задирчав. Я злякалася, але підняла трубку, покликала сусідку. Вона сказала: «А, это бабушка Феня, ей 90 лет». Я не повірила, щоб людина в такому віці наскільки добре говорила. Бабуся Феня дзвонила нам щосуботи десь біля одинадцяти і запрошувала в гості. Якраз наближався Старий Новий рік, Маланка та щедрувати ми не пішли, вибрались за тиждень. Бабуся Феня на нас розсердилася, а потім зателефонувала і сказала, приходьте, я скільки за цей час пережила, дуже великий гріх вам буде, якщо не прийдете. Ми купили малий подарунок (щось із посуду), хлібину і поїхали до неї на Троєщину.  Задзвонили у дзвоник, довго чекали, аж ось хтось іде відчиняти. Перед нами малесенька бабця, згорблена, висотою десь у метр двадцять чи менше, пострижена під каре. Запрошує нас до кухні на голубці і картоплю, дає взутися. 

ОДРУЖЕНІ ДРУЗІ

Заповзаю в метро – і тут мене осяває тепле давнє світло –  у вагоні стрічаю стару знайому. Я теж «свічу» посмішкою, очі оживляються. Із часу зміни моєї дислокації минуло років зо три, і ось ми, ніби вчора бачилися. Як ти, що ти, і в першому абзаці вона губить фразу: «Ти ж мабуть знаєш, що N. N. розписалась того тижня?». Я німію і моя посмішка звужується до прямої короткої риски, погляд важко падає на підлогу, блідну. Ну я знала, що вона зустрічається і все серйозно, але про розпис вперше чую. І коли ж весілля? В березні. Ми ще їдем хвилин 8 до метро «Оболонь», провадимо про щось, але в голові в мене N. N.. N. N., з якою ми університетське життя пережили, це ж я її зі студентами-християнами познайомила (о, якби не я!), а потім ми багато мріяли, багато молилися і часто говорили, яка в нас цінна дружба.

СХОЖІ НА ДІВЧАТ

- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок". 

Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.

ІСУС i НЕРОЗДІЛЕНА ЛЮБОВ

2012 року в мене був один із найзамучливіших і душероздираючих Великоднів. На свято їхала до бабці автобусом, в якому стояв дух перегару, а біля мене сиділи хлопець із дівчиною і обговорювали, як вони бухали, які фізіологічні реакції це викликало, і як завтра, на свято, вони це повторять. Потім один п"яненький сусід запропонував компанії помовчати, а дівчина казала, що вона така тендітна, що може і руки поламати. Спалахнув конфлікт, на щастя, ніхто не бився. Коли все заспокоїлося, сусід переключився на дівчину, яка сиділа поряд, хоч перед тим комусь дзвонив і називав сонечком. За 45 хвилин їзди не пролунало жодного слова про те, що ми завтра святкуватимемо і заради чого тут держава дала нам вихідні. Ані репліки про Ісуса. Правда, зрідка в автобусі "Богуслав - Щербашенці" можна почути розмову бабусь, що тривожаться з приводу появи в селі віруючих. Як бачимо, дискурс культури, в якій живемо, зовсім не християнський, ніби якась сила спеціально провокує в загалі відволікаючі "тєми". Зрештою, я рада, що провела так беззмістовно Великдень, бо, знаходячись у своїй компанії, не побачила би більше реальності, не написала би пост, можливо, й не вибрала роботу в ССХ.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НАЇВНОСТІ

Десь в грудні я попросила своїх друзів відповісти на питання «Чи має християнин бути наївним?». Було багато відповідей, в основному, неоднозначних, але з переважанням «не наївності», а я все ж вірила в наївність і вірю, але в глухий кут завело мене питання «Наскільки далеко я можу зайти зі своєю наївністю?». Тоді я так і не дописала свій «дослідницький есей»,  закинула, а зараз, у силу обставин, повернулася до цієї теми, і хочу розповісти вам історію однієї наївності.

ҐЕНДЕР, ЖІНКИ, ФЕМІНІЗМ

Збираюся написати про жіноче питання у суспільстві. Ризикую. Як не образити чоловіків, але говорити на чистоту? Збудовувати, а не зруйновувати? Нема сенсу писати злу статтю, набиту тисячолітніми жіночими образами, закидати чоловіків обвинуваченнями. Більше того, підвести усіх їх під одну лінію! Це тільки розпалить ворожнечу, в чоловіках підживить агресію, а в жінках – образу. Тому в бік емоції, приклади брутального поводження із жінками, – ця технологія і так відома в політиці, релігії, оцінці минулого, щоб налаштовувати проти неугодної групи людей чи ідеології. Такої цілі не ставлю.

УЛЮБЛЕНІ ПОЕТИ: ЯН ТВАРДОВСЬКИЙ

Зимовими самотніми вакаціями - світлі вірші відомого польського автора Яна Твардовського (1915 - 2006), римо-католицького священника із Варшави, вірші про любов, травинок і мурашок, прості і вбогі духом, у перекладі письменниці Дзвінки Матіяш (Твардовський Ян. Ще одна молитва. - К.: "Грані-Т", 2009).








Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений -
що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру -
покликав до життя білку і гіпопотама -
вусами хруща лоскочеш богословів -

сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно -
усміхнися до мене
(1950, 1982)

ВАЖКО БУТИ ДИВНОЮ

Важко бути дивною. Я про хороші дивацтва. Ніби-то нічого поганого і не зробила, навпаки… Але ж у нас таке не прийнято, здається, весь світ сміється з мене і каже, «Ідіотка». «Ідіотка, так ніхто не робить». «Живи тихенько». «Навіщо ці випади? Хочеш привернути до себе увагу?». «Навіщо ти це робиш?». «Подумай про себе».

ЧОМУ Я НЕ ФЛІРТУЮ?

«Чому я не фліртую?» – прочитаєш назву моєї статті і, можливо, почнеш пригадувати ситуації, де я могла би фліртувати. Бо коли заявляєш такі речі, потрібно відповідати їм. Мені і самій тепер страшно, але я обрала цей заголовок, бо він куди кращий ніж холодне «Функціональні особливості флірту» чи нудне «Флірт: проблематика і поетика» – прямо, як тема дисертації!

Але питання, яке я ставлю у цій статті – не в тому, чи можна фліртувати, а – чи варто. 

ЧУДОДІЙНІ ПАПЕРОВІ ЛИСТИ

Я поділилася із мамою першою ідеєю із попередньої статті "Жити навпаки" (відправити бабусі листівку), але вона сказала, що краще цього не робити, бо баба Валя може подумати, ніби щось зі мною сталося, що листівка є прощальною:).

ЧИ ЗНАЮТЬ ЖІНКИ, ЧОГО ХОЧУТЬ?

В певний момент життя я зауважила, що мої погляди на те, яким має бути чоловік, – скоріше, не мої, а моєї подруги, яка впевнено виставляє хлопцеві бали за своїми критеріями. Але не тільки. Це також смаки соціальної групи – християн, хороших, із високими цінностями, але подекуди схильних до шаблонності. Чи знаю я насправді, чого хочу від коханої людини і від життя з нею? Чи достатньо я чесна із собою, щоб визнавати свої потреби і мрії, а не примушувати себе прагнути ніби-то «правильного», тобто «усталеного»?

ВЕЛИКА СИЛА ОСУД

Осуд – велика сила. В більшості випадків, коли я осуджую, ця сила скерована в бік моєї гордості, байдужості, руйнування людини, яку суджу («Як він міг», «Я з такими, як вони справи не маю», «Я не така як…», «Вона дочекається покарання від Бога»). Але доки я сама не зроблю такої ж помилки. Поки сама не потраплю в слабку позицію. В кепську ситуацію. Тоді я люблю милість («Нічого, з ким не буває», «Слава Богу, що гіршого не натворила», «Бог простить»), а людей, які до мене проявляють цю милість, згадую з вдячністю.