НЕНАЗВАНИЙ ЗЛОЧИН

Це фото я зробила десь ближче до обіду 20 лютого 2014 року, шукаючи своїх знайомих серед мертвих на Майдані біля Лядських воріт. Однією з причин, чому я пішла це робити, - щоб не забути, щоб через п'ять років не піддатися на те, щоб знецінити їхню смерть, назвати другорядною.

Колись Мирослав Маринович, український дисидент, в'язень совєтських таборів, сказав, що не хоче кари для своїх кривдників, але хоче, щоб їхній злочин назвали злочином.

Злочин убивць людей на Майдані 20 лютого 2014 року так і не засудили - Аброськіна, Янішевського, Зінченка, Мариченка, Тамтуру з порушенням законодавства відпустили "під особисте зобов'язання" і, "з благими намірами", таємно вивезли з ізолятора, щоб обміняти на полонених в ОРДЛО.

Незасуджений злочин проти людей, які вибороли незалежну Україну, не був проблемою для Зеленського, який завжди у політико-сатиричному "95-му кварталі" був лояльний до Януковича, - він, як і багато його виборців, до кінця не може второпати, заради чого боролися і гинули люди на фото (адже гинуть не за гроші). Такий розвиток подій був важливим для Путіна, ворогом № 1 для якого є українські патріоти - майданівці, добровольці, волонтери - активна проукраїнська частка України, яка й досі не дала зробити йому з України псевдодержаву Білорусь, а згодом - частину Великої Росії.

Адже що почуває кожен із нас, учасників тих подій, які не зрадили України і яких зараз звинувачують у нашій незгоді з "вироком" беркутівцям і вчорашнім обміном полоненими? Спустошеність, відчуття, наче по тобі потопталися брудними чекістськими чоботями (а ти за це мусиш ще й дякувати), злість, глибоку образу. У такий простий спосіб нам хотіли показати, що ми ніхто, нам має бути соромно за наші почуття і за те, що ми когось тоді втратили, нас можна вбивати, адже за це ніхто не понесе покарання, а якщо й понесе - то це буде якийсь непричетний, із нашого загалу, що становить загрозу для імперських планів Росії.

Дорогі колаборанти й окупанти! Дякуємо, що вчите нас бігти на довгі дистанції, об'єднуватися і бути сміливішими. Ми своїх мертвих не забудемо, але пам'ятатимемо і про вас. 

Нехай пам'ять наша допоможе нам. 

ПЕРЕМОГА МАЙДАНУ: ХРОНІКА ДИВА

18 лютого

18 лютого 2014 року відоме як “чорний вівторок” в історії України, коли під час ходи прибічників Євромайдану до Верховної Ради почалися сутички з силовиками та завезеними до Києва “тітушками”, внаслідок яких загинули 23 майданівці. Вже під час протистояння у Маріїнському парку стало відомо про перших жертв з-поміж учасників Євромайдану, тіла яких знаходилися в Будинку офіцерів. 

Після витіснення активістів з Маріїнського парку, співробітники “Беркуту” почали наступ на Майдан Незалежності та зайняли пагорб біля Жовтневого палацу, вулицю Інститутську, Європейську площу та “Український дім”. З 16:00 станції метро закрили, щоб заблокувати доступ до центру Києва та підтримку громадянами Євромайдану, та, попри це, люди пішки добиралися до головної площі столиці. 

Фото - radiosvoboda.org

О 18:00 “беркутівцями” почався штурм барикад Євромайдану, одначе “коктейлі Молотова” швидко зупинили їхні БТР-и, а вогняна стіна, утворена підпаленими шинами, не дозволяла силовикам взяти наметове містечко. О 23:30 на Майдані Незалежності повністю вимкнули світло, а близько півночі “беркутівці” підпалили Будинок профспілок, у якому знаходилися люди. Неподалік Михайлівської площі орудували організовані міліцією “тітушки”-кримінальники, які стріляли в пішоходів з вогнепальної зброї, внаслідок чого поранили 8 і вбили одну людину. 

19 лютого 

На оточеному силовиками Майдані Незалежності 19 лютого 2014 року почалося з пожежі у Будинку Профспілок, внаслідок якої загинули люди. Щоб врятуватися, деякі стрибали з вікон будинку. Вогонь вдалося ліквідувати тільки зранку. “Беркут” зайняв позиції біля стели, але через закінчення набоїв тимчасово припинив наступ на наметове містечко Євромайдану. О 7 ранку до Майдану прибуло підкріплення львів’ян, які, попри блокування трас, перші змогли прийти на допомогу, замінили виснажених цілодобовим протистоянням побратимів і відтіснили силовиків, повернувши контроль над усією головною площею столиці. По периметру Майдану палали покришки, вітер гнав дим у бік Жовтневого палацу, тобто силовиків, створюючи для них погану видимість. 

У той же час найближчі православний та греко-католицький храми – Михайлівський, Василя Великого почали приймати поранених, багато з яких не наважувалися сідати до «швидкої», побоюючись викрадення і розправи міліцією. Кияни і гості столиці цілодобово приносили їжу, покришки, довбали бруківку та змінювали змучених побратимів. СБУ готувалося до антитерористичної операції. 

Здається, дивом пережили 19-те число. Попереду було страшне і, водночас, переможне 20 лютого 2014 року. 

20 лютого 

Вранці 20 лютого 2014 року протестувальники київського Євромайдану перейшли в наступ. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в них з вогнепальної зброї з боку Жовтневого палацу, Нацбанку України та Кабінету Міністрів. Того дня загинуло 47 євромайданівців, ще 22-є з них згодом померло в лікарнях від отриманих поранень. Відомо також про смерть 11 правоохоронців. Поранених і вбитих євромайданівців медики та побратими несли з вулиці Інститутської та Жовтневого палацу до Лядських воріт, де вже чекали десятки карет швидкої допомоги, у готель “Україна”, до Головпоштампу, Київської міської держадміністрації та Михайлівського собору. 

Внаслідок наступу протестувальників силовики залишили Майдан Незалежності та “урядовий квартал”. Через два дні утік проросійський президент Віктор Янукович, а Росія втратила політичний контроль над Україною. Перемога Майдану знаменувала фактичну перемогу України у боротьбі з Росією за свою незалежність. Але головна боротьба чекала на нас ще попереду. 

ТРИ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ

Після Революції Гідності українська кіноіндустрія почала стрімко розвиватися. Як вважає патріарх сучасної української літератури, Юрій Андрухович, «Сучасне українське культурне середовище відбулося… Є підтримка держави і недержавних інституцій. Так добре ще не було ніколи» (журнал «Країна», 10 січня 2019 р). Україна чекала на своє культурне відродження більше двадцяти років. Знімаються фільми про українську національну історію, яку і досі намагається відтіснити радянський, себто «рускій мір». 

З’явилася надія, що сучасні діти будуть виховуватися не на чужому фільмі «Бригада», де героїзуються російські бандити і моральним мірилом є гроші, а на українських стрічках, що лікуватимуть наш комплекс національної меншовартості, прививатимуть любов до свого, яке варте того, щоб його цінувати і захищати. 

Отож, три українські фільми українських фільмів останніх років, які варто подивитися. 

1. «Червоний» (2017) Зази Буадзе, відзнятий за романом і кіносценарієм культового українського письменника Андрія Кокотюхи про втечу з ГУЛАГу українських повстанців-«бандерівців» на чолі з командиром Данилом Червоним. Під час планування повстання у таборі до головного героя підходить ватажок кримінальників і пропонує співпрацю, але не для того, щоб отримати свободу і звільнити інших, а щоб самому зайняти місце наглядача табору і стати місцевим «Сталіним» – отримати безмежну владу над в’язнями. Червоний не тисне руку злодію і відкидає його пропозицію, бо для нього тюрма – не лише радянський табір, а й Радянський Союз, в лиці якого Росія окупувала Україну, а його мета – це воля, якої він, зрештою, й досягає. 

2. «Донбас» (2018) Сергія Лозниці – чи не найліпший фільм про війну на Донбасі, що отримав нагороду на Канському фестивалі за найкращу режисуру. Він розповідає про реалії окупованої росіянами частини України. Багатьом українцям, від яких війна далеко, здається, що вона не така вже й страшна і якщо у їхній город не прилітають снаряди, то, отже, так і має бути. Насправді так є, тому що у нас є армія, яка здатна зупинити наступ російських окупантів. Фільм, який складається з кіноновел – різних історій, розказаних очевидцями – про те, що буває, якщо не любити свою державу і віддати її сусідам-варварам. 

3. «Будинок ‘Слово’» (2017) Тараса Томенка – це повнометражний документальний фільм про історію одного будинку у Харкові, колишній столиці України, збудованого за наказом Сталіна для найліпших українських митців 1920-х років для того, щоб усіх їх разом контролювати, а потім знищити. Стрічка розповідає про українських митців, славетних на весь світ, але недостатньо відомих удома – про Миколу Хвильвого, Михайля Семенка, Леся Курбаса, Майка Йогансена та інших – вустами самих діячів, їх рідних та катів. Кіноробота чудово передає атмосферу кривавих 1930-х – років сталінського терору і Голодомору, під час яких знищили майже всю генерацію українських митців, перервалася культурна традиція, а радянська і, згодом, російська пропаганда нав’язала думку, що українська культура – надто бідна і несамостійна від російської. 

Ні для кого не секрет, що російський президент Путін наслідує Сталіна, а його злочини проти українського народу вважає героїзмом, доводячи це своїми вчинками. «Розстріляне відродження» – це те, що може бути з Україною внаслідок капітуляції і повернення до «братніх» обіймів російського народу. Не вірите – дивіться фільм «Будинок ‘Слово’».

«ЛЮДИ НЕ ХОТЯТЬ». ПРО ПРОГРЕС ДЕКОМУНІЗАЦІЇ В БОГУСЛАВІ

2018 року ряд європейських країн, як-от Грузія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Чехія, Словаччина, Фінляндія та деякі інші на офіційному рівні святкували соту річницю проголошення своєї незалежності. 100 років виповнилося й Україні, декларованій Центральною Радою Української народної республіки 22 січня 1918 року самостійною державою. На відміну він більшості країн-ровесниць, у нас цій знаменній даті великого значення чомусь не надали. Не бачила повсюдних логотипів штибу #UA100, масштабних урочистостей, частих згадок у ЗМІ про цю подію. Час від часу чую від іноземців з-Заходу, що Україна постала випадково і сталося це не раніше 1991 року.

Під час мого навчання в Польщі один тутешній професор (на щастя, не україніст), заговоривши про українські справи на тлі війни з Росією, сказав: «Вам, українцям, було би легше звільнитися з-під впливу Росії, якби ви раніше створили свою незалежну державу, як-от ми в 1918-му». І припустив, що тоді, 100 років тому, серед нас, напевне, не знайшлося державників, які б наважилися відвойовувати в Росії за свою незалежність. Насправді ж власну державу ми, тобто вони – українські національні лідери, створили, як і поляки, у 1918-му, разом з власною армією, грошовою одиницею, урядом, культурними та науковими інституціями, відстоювали свою самостійність і в бою, і на дипломатичному полі. Так, 1918 року ми як нація вже були. Але нема чого закидати польському професору незнання нашої історії, коли серед українців знайдеться немало таких, яким байдуже українська державність як тепер, так і 100 років тому.

Рік потому, після цієї розмови, я повернулася до України і вирішила оселитися в тихому містечку Богуслав на Київщині, звідки я родом, де є не менше праці для громадських активістів та патріотів, ніж у великих містах. Гуляючи Богуславом, в очі кидалися не зовсім актуальні, подекуди, геть антиукраїнські назви вулиць і провулків, які до Євромайдану, польського періоду в моєму житті та війни виглядали досить звично. Хоча головний етап декомунізації в місті вже відбувся (більшість назв, які підпадали під заміну перейменували на «нейтральні», як-от Виноградна, Липнева, Квіткова), жодного героя ні національно-визвольної боротьби, ні дисидентського руху, ні Небесної сотні не вшанували. На щастя, Пилип Орлик таки удостоївся мати свою вулицю в Богуславі, та й то, підозрюю, тому, що «декомунізатори» знали його як законотворця, а не борця з російськими окупантами. Засмучує, коли квітки, липа й виноград – пріорітетніші, ніж національні герої. Тож я наважилася запропонувати вулицю одного національного антигероя перейменувати на честь одного національного героя. Створила електронну петицію до Богуславської міської ради з проханням вулицю Миколи Ватутіна перейменувати на честь Симона Петлюри. Щоб вшанувати, таким чином, одного з головних борців за незалежність України, шалено ненависного і оббріханого росіянами. Щоб докластися до розвінчання відомого душогуба українців, завдяки якому ми знаємо, хто такі чорножупанники і чому цих неозброєних українських юнаків і чоловіків Ватутін використовував як «гарматне м’ясо» у боях із німцями.

Моя петиція швидко набрала необхідних 100 голосів, більше трьохсот разів ширилася у Фейсбуці, викликала жваві дискусії, набула своїх прибічників та противників. Інститут національної пам’яті та Інститут історії України надіслали схвальні відгуки щодо постаті Симона Петлюри як кандидата на називання вулиці. 

Коли справа дійшла до розгляду петиції богуславськими чиновниками, не обійшлося без скандалів. Один із них божився, що поки його теща живе на вулиці Ватутіна, перейменування ніякого не буде, другий відстоював постать Ватутіна як геніального полководця і звинувачував підписантів петиції у тому, що в нас нема нічого святого. Менш прямолінійні лякали міфами про те, що перейменування завдасть величезних фінансових збитків і місцевому бюджету, і мешканцям, а ще останні не зможуть взяти (і повернути) кредит у банку, матимуть страшенні клопоти з документами на нерухомість, автомобілі та проблеми з пропискою. Укінці бурхливого обговорення члени міськвиконкому вирішили провести громадські слухання щодо цього питання і довірили їхню організацію чиновнику, теща якого живе на вулиці Ватутіна.

Я сподівалася, що на громадські слухання запросять і мене, як авторку петиції, і якомога більшу кількість богуславців, тож почала до них готуватися – виступала на місцевому радіо, опублікувала статтю в газеті, зверталася в наукові інституції, щоб дали оцінку Симону Васильовичу та моїй ініціативі. І, звичайно ж, брала участь у дискусіях, що точилися серед місцевих у Фейсбуку. Один мій опонент навіть створив опитування щодо перейменування вулиці, в якому до вибору пропонував три відповіді: «Мені байдуже», «Я проти. Це наша історія», «Я за». Останній варіант відповіді набрав найменше голосів, середній – трохи більше, а перемогла байдужість. Найчастіше містяни коментували мою ініціативу якось так: «Та ліпше зробіть щось для міста – сміття поприбирайте, дороги поремонтуйте, ділом займіться!».

Я вирішила дослухатися до цього заклику і запросила містян, зокрема й «радників», поприбирати сміття біля річки. За півтори години ми прибрали три місця відпочинку, але, на диво, участь у цьому взяли саме ті, хто й підписав петицію.

Далі була сесія депутатів міської ради, де розглядали моє питання. На ній оголосили, що громадські слухання таки провели, але тільки серед мешканців вулиці Ватутіна і письмово – у вигляді збору підписів проти перейменування. Організатор цих «слухань» закликав нічого не перейменовувати, бо «люди не хотять». Далі були виступи депутатів – кілька з них повторило аргументи «проти» від міськвиконкому, кілька взялося відстоювати проукраїнську позицію, представник «громадськості» – колишній голова комуністичної партії району пригрозив депутатам прокляттям, якщо ті перейменують вулицю Ватутіна. Схоже, цей аргумент подіяв, бо 11 депутатів проголосували проти перейменування, 3 утрималися, 3 не проголосувало і лише 7 підтримало петицію.

Вже після цього рішення довелося мені йти неперейменованою вулицею Ватутіна. Біля однієї із садиб тротуар так заступили паркан і клумба, що ні вдвох не пройдеш, ні з візочком, ні на візочку не проїдеш. Я сфотографувала цю ділянку хідника і поцікавилася у Фейсбуці, хто «скримнашив» тротуар і чи не хочуть мешканці вулиці повернути його громаді. З’ясувалося, що це вчинили паркан і клумба одного із членів виконкому, який активно виступав проти декомунізації вулиці. І «радників», й учасників «громадських слухань», це, очевидно, влаштовувало. «Мало хто зробив для міста щось таке» – хвалила чиновника за красиву клумбу на тротуарі та бруківку одна з дискутанток.

5 ПЕРЕВАГ ЖИТТЯ У ПРОВІНЦІЇ

Оскільки вже четвертий рік я живу в Богуславі і багатьма містянами мій вибір між рідним містом і столицею України та Україною і якоюсь багатшою країною здається дивним, тож хочу написати про це більше.

Фото Віталія Ніщименка.

Існує стереотип, що всі можливості для праці, відпочинку й самореалізації знаходяться у Києві чи в якомусь іншому великому місті, а життя у райцентрі - нудне і безперспективне. Мені теж так здавалося. Я закінчила школу і на довгих десять років опинилася у Києві. Це був щасливий десяток - університет, Помаранчева революція, аспірантура, громадська діяльність, Євромайдан. Не вистачало хіба що часу, грошей і відпочинку, що, у свою чергу, впливало на стосунки, настрій і працездатність.

Потім я постажувалася трохи у Польщі і одного разу, гуляючи містечком Собутка біля Вроцлава, зрозуміла, що мені тут затишно і саме в такому місті я хотіла би жити. Спокійно, чисто і природа поруч. Собутка нагадала мені якесь інше місто десь в Україні. І я повернулася додому, в Богуслав. Знайомі думали, що я поживу тут з-півроку і знову подамся до Києва. Півроку я досліджувала можливості, осмислювала попередній досвід і заново пустила тут коріння. Що змусило мене залишитися?

1. Достатність простору.

Щороку до Києва прибувають і прибувають люди у пошуках заробітку, розваг, комфорту. Внаслідок цього ще тісніше їздити у вагонах метро, ще довше стояти у корках, а люди ще більше ненавидять один одного через тісноту. А які корки в маленькому містечку, крім, хіба що поліклініки чи супермаркету АТБ? На пляжі завжди є місця для засмагання, у маршрутці - місця для сидіння (правда, я нею не їжджу, бо місто можна пройти пішки максимум хвилин за 40).

2. Достатність часу. 

Люди поспішають, коли так їх змушує життя, але потім поспіх стає звичкою. Якось я давно не була у Києві, приїжджаю, заходжу в метро і дивуюся - куди всі ці люди біжать і чому такі злі? У своєму маленькому місті за день я встигаю приготувати попоїсти, сходити на роботу, поспілкуватися з родиною, поприбирати, вигуляти пса і лягти спати не дуже пізно.

3. Доступність природи. 

Я не мушу їхати півтори години в маршрутці, щоб помилуватися краєвидами. Бо вони гарні практично скрізь. Ті речі, які у селі чи містечку здаються звичайними - якийсь гай чи ставок - у спальному районі Києва починають цінуватися. Я вже не кажу про якість повітря і, можливо, води.

4. Якісніше спілкування. 

Здавалося б, у малому місті має бути самотньо, а в мегаполісі, де багато цікавих людей та способів реалізувати себе - ні. В дійсності буває навпаки - в мегаполісі тебе оточує маса чужих і зайнятих людей, які мають менше часу на спілкування і менше довіри один до одного. Якщо ви живете у провінції і вам бракує спілкування - озирніться довкола. Можливо поряд живе ваш однодумець і чудовий напарник, про якого ви навіть не здогадувалися. Або людина, від якої багато чого корисного можна дізнатися і навчитися. У великому місті теж можна озирнутися, але у малому - більше шансів когось помітити.

5. Можливість прожити майже без грошей. 
Якщо є город.