ВИРІШУЙ СВОЇ ПРОБЛЕМИ

"Стены разрушь, чтоб увидеть, 

как страдает этот мир" 

(Hillsong).

  

Ось найчастіші виправдання та закиди, висловлені мені, стосовно громадянської позиції та Євромайдану.

"Я не піду на протест, я відстояв своє у 2004-му. Я розчарувався. Ющенко нас підвів".

"Віруючі не повинні брати участь у політиці. Їхнє діло - молитися, бути в церкві і мати хороші стосунки з Богом".

"Ти вже ж наче виросла, а дурницями займаєшся. Там же холодно! Краще найди собі мужика".

А ось життя.

У Фб Леся Романчук (до слова, віруюча людина) пише:

"Друзі, сьогодні я не плачу. Я ступила на стежку війни. Просто сьогодні, зараз, от у ці хвилини з обласної лікарні, з нейрохірургічного відділу виписують ДОДОМУ таксиста, який віз мого Сашка. Таксист не винен у ДТП. Мажор на джипі налетів на шаленій швидкості ззаду і практично розтрощив машину. І вбив моє дитя. У таксиста - безліч переломів хребців. З виписки: "Закрита черепно-мозкова травма. Рвана рана лобно-тім'яної ділянки справа. Перелом лівої дужки тіла С4, суглобових відростків тіл С4,С5 зліва із зміщенням. Відривний перелом дзьобовидного відростка правої лопатки... перелом грудини... компресійний перелом тіла Th7... розщеплений перелом остистого відростка, перелом голівок 7-8 ребер, перелом поперечних відростків Th5-8 із зміщенням...".
Далі ще довго, але зрозуміло, що в людини з хребтом біда. Він не ходить, лежить нерухомо на спині. І його виписали додому, бо сьогодні 19-тий день, а в понеділок буде вже 21-ий, а це важливо для кримінальної справи!
Люди, я знаю - в цій державі немає правосуддя, але ж медицина якась повинна бути!
Я - лікар, але я не впізнаю своїх колег. Невже гроші вищі за все, навіть за людські життя??? Це ж ваш пацієнт, дідько забирай! Як можна!
Я не можу нічого більше зробити для свого сина, його життя забрали.Але ж у наших силах захистити важко хвору людину від свавілля медиків!
З лікарні хворий має виписуватися здоровим або принаймні з власної волі, а не бути викинутим, бо так вирішив консиліум.
Вони хочуть прокурора? Вони його вже отримали!
Вони хочуть майдан під лікарнею? Забезпечимо!
Є в Тернополі журналісти?
Є в Тернополі люди, що можуть реально допомогти?".

Леся ніби в Тернополі, а я в Києві, а ти ще десь або там же. Це не вперше і не востаннє якийсь мажор вбиває чиюсь найдорожчу дитину чи когось наймилішого тобі, хай навіть і мужика, хоча ти не напишеш такого про того, кого любиш. І уяви, завтра це трапляється, не дай Боже, а ти не йдеш на Майдан, бо розчарувався у Ющенку? 

Десь тихенько молишся і мовчиш, щоб брати і сестри не осудили? 

Чи роздаєш релігійну літературу (і совість заспокоєно), чи їдеш в Буковель, поки твого друга виписують з реанімації, щоб не нашкодити кримінальній справі? 

Або шукаєш собі мужика, бо надворі холодно?   

Чи не нашкодить це стосункам з Богом? 

Тільки чомусь Майдан затягнувся так надовго. Дехто вже двічі встиг застудитися, а звірі Януковича (ну і сам він), чи не щотижня створюють приводи, аби ми трималися, свідомість не притуплювалася, а ілюзія безпеки розвіювалася?

Чому ж так довго, Господи?  

Чи не тому, щоб ми нарешті почали вирішувати свої проблеми?  

От тупо брали і вирішували. Не тільки, брати і сестри, проповідували і говорили гарні речі. Воно ж відчувається, коли хтось приходить "ось вони тут влаштували фестиваль, а ми тепер їх навчимо істини". Щоб забули, що є чужі проблеми, діяли, а не надіялись, що ангел з неба зробить (або Неоющенко). Адже скільки ми вже навбивали своєю байдужістю.

ЄВРОМАЙДАН: СЛОВАМИ І СЛЬОЗАМИ

Якщо хтось би зараз зайшов у мою кімнату, то подумав, що тут живе псих - усі речі "під рукою", чай недопитий, одяг розвішено скрізь, де тільки можливо, на шафі валяються обгортки від льодяників і шкірки від грейпфрута, газети, книжки припали пилом, як і підлога. Тут живе людина, яка зранку кудись поспішає і не встигає допити чай, а повертається вдень на кілька години і, переважно, вночі, щоб погрітися під душем, обписати людей у Вк, Фб і упасти спати.

 20 листопада ми з Євгеном Тихоновим пішли на перегляд фільму про Помаранчеву революцію, згодом до нас приєднався Леонід Овчаренко, щоб передати листівки-запрошення на ходу із вшанування жертв Голодомору. Ми поверталися з Києво-Печерської лаври, ішли пішки до Майдану, говорили про громадянську позицію, з сумом і радістю згадували про  перемогу 2004-го, про власну участь, про гарну атмосферу на Майдані. І я ні в якому разі не могла би подумати, що наступного дня, 21-го, я вже стоятиму на Євромайдані і все почнеться знову - рівно через 9 років після початку Помаранчевого. Очевидно, Бог з нами.

 

23 листопада у моєму житті: на вікні цілий день стоїть запалена свічка у пам"ять жертв Голодомору (на книзі Гарольда Блума "Західний канон", яку я так і не дочитала), на батареї після Євромайдану сушаться чуні.

Спочатку людей було 50. Потім півтори тисячі. Далі 150 тисяч. Потім, у ніч 30-го, коли Янукович провалив асоціацію, на Майдані лишилося 200 абсолютно безборонних людей - чи то тих, кому не було де ночувати, чи тих, хто стеріг техніку, чи просто людей, які не хотіли покидати місце Віча. Як увесь світ уже знає, туди прорвалися солдати "Беркуту" і почали місити люд. Наступного дня на віче прийшло півтори мільйони. І вже не важко було роздавати листівки у метро - люди самі підходили, просили їх у великій кількості і тут же починали роздавати.

Ніч на Майдані 30-го мала бути мирною.

Ми почали вітатися на вулиці, у метро співати гімн, підбадьорювати один одного - і все це люди, не знайомі між собою. "Звідки взялося на Майдані "перепрошую" замість "бля", чай, а не горілка, чому мені вже 10 разів запропонували їжу?" - дивується користувач Фейсбуку.

Аудиторія Євромайдану явно відрізняється від монолітної провладно-пацанячої.

Позавчора ми, працівники ССХ молилися за ситуацію в Україні словами і сльозами. Наступного дня ССХ Києва разом зі студентами вийшло на страйк до Міносвіти. Як і багато інших громадських та релігійних інституцій, від імені ССХ-Україна Денис Гореньков зробив офіційну заяву, засудивши дії влади і підтримавши студентів-страйкарів (одночасно це зробили установи рідної Академії наук). Євангельські християни нарешті прокинулися. Деякі ж іще й досі спамлять мене постами про "розпустну Європу" і гей-диктатуру. Очевидно, мало хто з них знає, хто така Ірина Крашкова, вони чомусь болюче реагують виключно на західні сексуальні гріхи, в той час як доля засуджених демонстрантів мало кого із тих побожних хвилює. А може і хвилює? Просто це страх перед іншими одновірцями?

 

Студентський страйк 4 грудня. Хода до Міносвіти.

В ці дні я вперше брала участь у блокуванні університету, зриванні пар, ведінні колони, вперше допомагала на польовій кухні. Вдруге довелося говорити з розгніваним спортсменчиком. Моя мама дзвонить мені 5 раз на день і сама приїжджала на Євромайдан. Моя сусідка ще й досі боїться туди виходити і, мабуть, цілими днями слухає проповіді.

 

ГР "Відсіч" блокує Національний харчовий університет і закликає студентів на Майдан.

Важко у круговерті подій писати аналітику. Зараз хочу тільки одне сказати - хто зло толерує, той покращень не відчує.

РОЗМОВА ПРО ЧУЖУ ЦНОТУ

майже стенограма

Виходжу з маршрутки "Київ - Богуслав". Іду додому через площу Ярослава Мудрого, де пам"ятник Леніну стоїть і магазин "Росинка". На зустріч - знайомий побожний дідусь.

Дідусь (дивуючись): Добрий день.
Базіка: Добрий день.
Дідусь: Що, заміж ще не вийшла? А пора вже... Он у нас була в церкві дівчина, настав їй 17-й годок, вона навіть і хрещення вже прийняла. І тут мальчика захотілося. І вона з якимось злигалася, - а зараз у світі багато хлопців... І все, нічого не вернуть.
Базіка: Але Бог усе прощає.
Дідусь: Ні, ну як це? Хіба можна знову дівою стати?

Я МАЛЕНЬКИЙ РАВЛИК

я маленький равлик

Бог знає, коли я лажаю,

і тому

мені не обов'язково перемагати

в богословських суперечках

людина, що усвідомлює свої слабкості –

непереможна

я маленький равлик,

для якого в Бога

є великі цілі

P.S. Просто такий маленький підсумок після воєн у Фейсбук і спраги бути правою, і ще всякого такого.

МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ: «КОЛИ ОДНА СТОРОНА ПРОЩАЄ, ЇЇ НІЧИМ НЕ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ"

Цитати із лекції Мирослава Мариновича на зустрічі Подільського клубу «Духовні імперативи Незалежності» у Києво-Могилянській академії занотовано 23 листопада 2012 року.

 


СЬОГОДНІ сформувалась «аморальна більшість», яка вважає, що живучи чесно, програєш.

ВАЖЛИВО бути готовим, аби обрати правильний крок будь-коли. Вибір лежить між шляхом Іуди і шляхом Ісуса.

ПРЕДТЕЧА приходить не для царів, а для народу. Бог посилає Свого Сина у найнижчі сфери суспільства, реформує це суспільство знизу. Важливо, щоб запалилися серця у когось. У кого – ми не знаємо.

НАДТО ПІЗНО

Позавчора ввечері сиджу на кухні, приходить мама і приносить пакет "Nike", що припав був порохами. "Що може бути цінного у прим'ятому целофановому пакеті "Nike"?" - дивлюся з неохотою. Секунду, і мама виймає розкішне коралове намисто. З охотою приміряю, уявляю себе дівчиною на все село і вже міркую, до якої сукні вдягатиму.
- Це ж баба Оксана подарувала мені, коли я ще в школу не ходила! - радію.
- Багато років не могла знайти їх, а вчора знайшлись, коли в селі в хаті білили, шафи трусили.
Старовинні коралі у чотири разки, однозначно, старші за бабу Оксану, зав'язуються стрічкою під саму шию, на якій цековнослов'янською вишито коротку молитву до Янгола-Охоронця.
- Ти знаєш, що баба Оксана лежить паралізована? - каже згодом мама.
- В лікарні?
- Яке в лікарні? Вдома! Їй вже за 80, таких у лікарню не беруть...
Я пригадую бабцю, як вона приходила до нас, приносила мені гостинці - своїх дітей і онуків не мала, а мене вважала за свою. Коли вчилася в університеті, подарувала мені шерстяну білу хустку в квітках, в якій сама дівувала, щоби я в ній на сцені народні пісні співала. І це саме намисто, ще років 20 тому - модний аксесуар минулої епохи. Мені шкода бабцю, і вкотре постановляю, що, коли наступний раз побачу її, то, (хай там що думають!), поговоримо про Бога, молитимусь за неї.


А сьогодні я вже повертаюся до Києва і отримую вечірній дзвінок від мами.
- Баба Оксана померла.

Так буває - Бог дає знак, - згадуєш про людину, яку давно не чув і не бачив, ну, або хтось про неї згадує, сниш її, знаходиш її речі, світлини, натикаєшся на її ім'я в рекламі чи на її рідне місто на маршрутці... "Може, навідати?" - думаєш. Прийти, подзвонити, написати? Минає затяжний час вагань, приходять справи, а потім інші справи. А далі - забуття... Та одного разу, зустрівши спільного знайомого, або некролог в місцевій газеті, розумієш - надто пізно.

ПРО СТРАЖДАННЯ

В черговий раз я знімаю маску успішності, вуаль лицемірства і пишу про страждання. Бо це частина мого життя. В житті є місце для радості, є місце для печалі. 

САТАНА НА ЩОДЕНЬ. ЗОВСІМ БЕЗ МІСТИКИ

В обід пішла на кухню смажити млинці. Вдень в гуртожитку майже нікого нема, я залишена сама на себе. Приготування їжі (особливо млинців!) – це процес медитації. Я розслабляюся і поринаю в себе. Фантазую, згадую. Вдень люблю виконувати монотонну роботу, а ввечері і вночі – творчу, коли прокинуся (а це не завжди ранок) – мріяти, молитися, планувати. Вдень буває найважче, особливо, коли пишу дисертацію, тому краще піти десь на вулицю, зайнятися плануванням заходу або прибрати в кімнаті. Чи зготувати щось, а ще краще з’їсти потім це з кимось.

НЕВІДОМІСТЬ

Страшно ступати в невідомість, але такі вже умови для віри, довіри Богу. Мабуть, найважче те, що в «тумані» або «при вимкненому світлі» майже нічого не лишається під контролем. Поки маєш опору – друзів, університет, хлопця чи дівчину, роботу, квартиру, – маєш  і стабільність, твоя доля, начебто, передбачена на роки вперед. Принаймні, є така ілюзія, ніби знаєш, що буде далі. Коли ж настає «перехідний період», певність, як і самовпевненість, зникає, натомість, приходить гостріше відчуття залежності від Бога, неможливості панувати над часом, подіями, процесами. Почуваєшся родом десь із початку бароко, також перехідного етапу, коли війни похитнули віру в людину, поставили її у позицію на мовчання зі схиленою перед Богом головою.

ЖУРБА, КОЛИ ВСЕ ГАРАЗД

Журба, коли все гаразд. Зневіра. Уныние. Вам це знайомо?

Такий стан, коли я починаю вірити, що Бог не подбає про те, про що переживаю. Що мої мрії від Нього далекі. Коли не ціную сьогоднішнє і поринаю у тяжкі думки про майбутнє.

Майбутнє ж бо рідко знаходиться під моїм контролем…

УЛЮБЛЕНІ ПОЕТИ: ЯН ТВАРДОВСЬКИЙ

Зимовими самотніми вакаціями - світлі вірші відомого польського автора Яна Твардовського (1915 - 2006), римо-католицького священника із Варшави, вірші про любов, травинок і мурашок, прості і вбогі духом, у перекладі письменниці Дзвінки Матіяш (Твардовський Ян. Ще одна молитва. - К.: "Грані-Т", 2009).








Святий Боже, святий кріпкий, святий усміхнений -
що сотворив папугу, вужа і смугасту зебру -
покликав до життя білку і гіпопотама -
вусами хруща лоскочеш богословів -

сьогодні, коли мені так сумно, і порожньо, й темно -
усміхнися до мене
(1950, 1982)

ЧИ ПЛАЧЕ БОГ?

Чи плаче Бог? Якщо так – що змушує Його плакати і як часто Він це робить? Через що Він плаче, а через що – ні? Що Його заспокоює, якщо Він плаче? Чи хто? Чи стає Йому легше, коли Він виплачеться? Адже сльози течуть, коли важко… Або коли шкода... Або, коли боляче...

ЧОМУ Я НЕ ФЛІРТУЮ?

«Чому я не фліртую?» – прочитаєш назву моєї статті і, можливо, почнеш пригадувати ситуації, де я могла би фліртувати. Бо коли заявляєш такі речі, потрібно відповідати їм. Мені і самій тепер страшно, але я обрала цей заголовок, бо він куди кращий ніж холодне «Функціональні особливості флірту» чи нудне «Флірт: проблематика і поетика» – прямо, як тема дисертації!

Але питання, яке я ставлю у цій статті – не в тому, чи можна фліртувати, а – чи варто. 

ВЕЛИКА СИЛА ОСУД

Осуд – велика сила. В більшості випадків, коли я осуджую, ця сила скерована в бік моєї гордості, байдужості, руйнування людини, яку суджу («Як він міг», «Я з такими, як вони справи не маю», «Я не така як…», «Вона дочекається покарання від Бога»). Але доки я сама не зроблю такої ж помилки. Поки сама не потраплю в слабку позицію. В кепську ситуацію. Тоді я люблю милість («Нічого, з ким не буває», «Слава Богу, що гіршого не натворила», «Бог простить»), а людей, які до мене проявляють цю милість, згадую з вдячністю.