середа, 14 грудня 2016 р.

ЯК ПОЛЯКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО УКРАЇНЦІВ. ТРИ ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ

Польща стала моєю першою закордонною країною. У мене там безліч теплих спогадів і кілька дорогих серцю людей. Коли півроку я жила у Вроцлаві і ходила там до протестантської церкви, по вівторках ми збиралися на домашню групу і кожен раз мої знайомі поляки молилися, щоб в Україні припинилася війна і жити стало краще. Влітку дехто з них їхав в Україну робити дитячі табори - жив у ненайкращих умовах, але все ж із великою любов'ю служив нашим людям. Я це розуміла із розповідей польських друзів, бо центральними в них були не жахливі плацкартні вагони чи неестетичні пострадянські міста, а українці, про яких вони так по-доброму згадували. Я зустріла там чудових людей, і мені б хотілося, щоб таких, як вони було побільше у кожній країні світу.
Але зі ставлення твоїх друзів досить складно зрозуміти, як же пересічний поляк ставиться до українців. Бо твої друзі - поляки непересічні. Отож, розміщу тут три епізоди зіткнення з незнайомцями.

2007 рік, Бібліотека Варшавського університету (BUW)

У цьому райському місці для будь-кого (у BUWі можна читати у зручному м'якому кріслі, спати на пуфику, сидіти за столиком серед стелажів книг із вільним доступом, шаритись в інтернеті, гуляти ботанічним садом на даху бібліотеки, попити кави і поїсти у кафе прямо у приміщенні BUWу, є тут також поверх -1, де розмішені різні магазинчики, ксерокс, туалет. Я вже не пам'ятаю, що я там шукала, але звернулася до охоронця. Охоронець, зачувши мій акцент, який я вже не стараюся змінити, зневажливо спитав: "А пані з Рос'ї?". Нічого не знаючи про поганий бік українсько-польських стосунків, окрім козацьких війн, я радісно і гордо відповіла: "Ні, я з України". На що пан-охоронець з неменшою ворожістю відповів: "Рос'я, Україна. Яка ружніца?".

2016 рік, туристичне містечко Карлів, Нижня Сілезія

Що я щиро полюбила в Польщі - так це їхні гори. Чистота, добре прокладені туристичні траси, недорогі "схроніска" - будиночки в горах, в яких за невелику плату можна переночувати на своєму карематі на підлозі, а за більші гроші -винайняти ліжко або й кімнату. Отож, у кінці жовтня я відправилася подивитися на Столові гори, що знаходяться у Клодзькій котловині.
Весь маршрут за день я не подолала, тому лишилася на ніч у віллі "Під лісом" у Карлові. Це двоповерховий будинок прямо під мальовничими скелями Щелінєц. Господарі надали мені теплий номер з ліжком, душовою, електрочайником. Це був справжній рай після багатогодинного долання гірського масиву, мокрих ніг і неабиякої втоми. Дізнавшись, що я з України, господар піднявся до мене в номер і запитав, чи не шукаю я роботу в Польщі.
- Ні, - кажу.
- А чи добре пані заробляє в Україні?
- Так, - збрехала я.
- Ми шукаємо в наш будинок доморобітницю, - продовжує господар. - На зимові свята сюди заселяється тридцять людей. Потрібна людина, яка би готувала сніданок, обід і вечерю, а ще прибирала.
- І це робота для однієї людини?
- Так, але ми допомагатимемо. Іще - ми не забезпечуємо житлом. Найкраще, як вона буде доїжджати сюди на автомобілі.
- Все ж затяжко для однієї людини, - кажу.
- Так, тому на таку роботу більше підійде жінка.

2016 рік, потяг Вроцлав-Ґданськ

Як тільки я зайняла у вагоні закритого типу своє місце і почала мріяти про те, як уперше побачу Ґданськ, сюди ж зайшли мої сусіди - двоє чоловіків років тридцяти, нормально одягнені, з пивом, чіпсами і гарним настроєм. Вони відразу ж почали знайомитися, дивувалися моїй польській мові, питали, чи я тут працюю, ні, навчаюся, як мені подобається Польща, радили що варто побачити у Ґданську. Я сказала, що мені дуже подобається Польша, що я тут навчаюся і вони мають бути щасливі, що живуть у такій гарній країні. Як тільки я заїкнулася про гарну країну, хлопці почали мені перечити, мовляв, не така вона й гарна, вони стараються звіси вирватися, працюють в основному за кордоном. На запитання, де мені більше подобається, я відповіла, що звичайно ж, в Україні.
- А як там война? - несміливо спитав активніший співрозмовник.
Я сказала, що вона й далі триває, що щодня у нас гинуть люди, що ми воюємо проти російської армії і що мій хлопець теж на війні і це все ще триватиме...
Співрозмовник спохмурнів і хотів був зіскочити на якусь веселішу тему:
- А я був на Україні. 
Чесно, мене плющить від цієї норми в польській мові "НА Україні".

- Правда, - продовжує, - коли Крим був ще ваш. Я навіть вивчив кілька ваших слів: "чуть-чуть", наприклад.
- "Чуть-чуть" - це російською, кажу. - Краще не говори мені "чуть-чуть".
- Нашо ти її спитав про ту війну? - докірливо прошепотів йому сусід.
Решту часу ми їхали мовчки. Сусідам якось було неприємно і вони більш не хотіли заводити зі мною розмови. На прощання вони залишили мені для чогось пачку чіпсів.