ТРИ ЕКСТРЕМАЛЬНІ НОЧІ В МОЄМУ ЖИТТІ

2007-го, в Кракові. Жили ми тоді у Варшаві, в гуртожитку для студентів-іноземців "Hera". Знайомі збиралися їхати до Кракова і покликали за собою. Був кінець квітня, останні тижні нашого стажування в Польщі, гріх пропустити нагоду побачити королівське місто. Тільки моїх знайомих запросила їхня знайома, мені незнайома дівчина з Киргизстану. Їдем, значить. Три українки, киргизка і таджикистанець, Саїд. Подорожувати годин 6, лягти не можна, бо потяги в Польщі не призначені для спання, тільки для сидіння - надто куца в них країна. О першій ночі вийшли на краківському залізничному вокзалі, о другій дісталися так-сяк по-пам'яті до гуртожитку, теж для іноземців, переважно з СНД, такого десь, як шістьорка в КНУ, тільки трохи кращого. Заходим ми, а нас привітно зустрічає узбек, домовляється з вахтьоршою і веде в підвал. Заходимо, а там в нього День народження. Посеред кімнати стіл, на підлозі повний тазік олів'є, бутерброди зі шпротами і, ясна річ, плов. В кімнаті грають хіти 90-х, звичайно ж, "Белые розы", десь в кутку танцюють двоє, азіат і "наша", на лавці сидять індус у яскраво-рожевій сорочці і теж "наша", розмовляють. Просять до столу. За столом казахсько-узбецька компанія, всі дуже гостинні, фактично тверезі, тільки один білорус чи росіянин каже, що йому не подобається Європа, бо все там однакове, і поїде він десь в Ташкент. Звичайно ж, історик. Я не знаю, що мені робить, прийшла без подарка, всього боюся, боюсь щось не те сказати або якось не так подивиться і надбати східного залицяльника.