середа, 19 вересня 2012 р.

НАДТО ПІЗНО

Позавчора ввечері сиджу на кухні, приходить мама і приносить пакет "Nike", що припав був порохами. "Що може бути цінного у прим'ятому целофановому пакеті "Nike"?" - дивлюся з неохотою. Секунду, і мама виймає розкішне коралове намисто. З охотою приміряю, уявляю себе дівчиною на все село і вже міркую, до якої сукні вдягатиму.
- Це ж баба Оксана подарувала мені, коли я ще в школу не ходила! - радію.
- Багато років не могла знайти їх, а вчора знайшлись, коли в селі в хаті білили, шафи трусили.
Старовинні коралі у чотири разки, однозначно, старші за бабу Оксану, зав'язуються стрічкою під саму шию, на якій цековнослов'янською вишито коротку молитву до Янгола-Охоронця.
- Ти знаєш, що баба Оксана лежить паралізована? - каже згодом мама.
- В лікарні?
- Яке в лікарні? Вдома! Їй вже за 80, таких у лікарню не беруть...
Я пригадую бабцю, як вона приходила до нас, приносила мені гостинці - своїх дітей і онуків не мала, а мене вважала за свою. Коли вчилася в університеті, подарувала мені шерстяну білу хустку в квітках, в якій сама дівувала, щоби я в ній на сцені народні пісні співала. І це саме намисто, ще років 20 тому - модний аксесуар минулої епохи. Мені шкода бабцю, і вкотре постановляю, що, коли наступний раз побачу її, то, (хай там що думають!), поговоримо про Бога, молитимусь за неї.


А сьогодні я вже повертаюся до Києва і отримую вечірній дзвінок від мами.
- Баба Оксана померла.


Так буває - Бог дає знак, - згадуєш про людину, яку давно не чув і не бачив, ну, або хтось про неї згадує, сниш її, знаходиш її речі, світлини, натикаєшся на її ім'я в рекламі чи на її рідне місто на маршрутці... "Може, навідати?" - думаєш. Прийти, подзвонити, написати? Минає затяжний час вагань, приходять справи, а потім інші справи. А далі - забуття... Та одного разу, зустрівши спільного знайомого, або некролог в місцевій газеті, розумієш - надто пізно.




понеділок, 3 вересня 2012 р.

СХОЖІ НА ДІВЧАТ


- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок". 

Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.