середа, 19 вересня 2012 р.

НАДТО ПІЗНО

Позавчора ввечері сиджу на кухні, приходить мама і приносить пакет "Nike", що припав був порохами. "Що може бути цінного у прим'ятому целофановому пакеті "Nike"?" - дивлюся з неохотою. Секунду, і мама виймає розкішне коралове намисто. З охотою приміряю, уявляю себе дівчиною на все село і вже міркую, до якої сукні вдягатиму.
- Це ж баба Оксана подарувала мені, коли я ще в школу не ходила! - радію.
- Багато років не могла знайти їх, а вчора знайшлись, коли в селі в хаті білили, шафи трусили.
Старовинні коралі у чотири разки, однозначно, старші за бабу Оксану, зав'язуються стрічкою під саму шию, на якій цековнослов'янською вишито коротку молитву до Янгола-Охоронця.
- Ти знаєш, що баба Оксана лежить паралізована? - каже згодом мама.
- В лікарні?
- Яке в лікарні? Вдома! Їй вже за 80, таких у лікарню не беруть...
Я пригадую бабцю, як вона приходила до нас, приносила мені гостинці - своїх дітей і онуків не мала, а мене вважала за свою. Коли вчилася в університеті, подарувала мені шерстяну білу хустку в квітках, в якій сама дівувала, щоби я в ній на сцені народні пісні співала. І це саме намисто, ще років 20 тому - модний аксесуар минулої епохи. Мені шкода бабцю, і вкотре постановляю, що, коли наступний раз побачу її, то, (хай там що думають!), поговоримо про Бога, молитимусь за неї.


А сьогодні я вже повертаюся до Києва і отримую вечірній дзвінок від мами.
- Баба Оксана померла.


Так буває - Бог дає знак, - згадуєш про людину, яку давно не чув і не бачив, ну, або хтось про неї згадує, сниш її, знаходиш її речі, світлини, натикаєшся на її ім'я в рекламі чи на її рідне місто на маршрутці... "Може, навідати?" - думаєш. Прийти, подзвонити, написати? Минає затяжний час вагань, приходять справи, а потім інші справи. А далі - забуття... Та одного разу, зустрівши спільного знайомого, або некролог в місцевій газеті, розумієш - надто пізно.




Немає коментарів:

Дописати коментар