УЧЕНІЄ-МУЧЕНІЄ

Припускаю, що школа - найтравматичніший період життя нашої людини. Абсолютно незахищеного тебе витягають зі світу природи - дерев, котів, собак та інших героїв народного господарства, ти потрапляєш за парту і мусиш сидіти там щонайменше три години, раптом не можна гуляти надворі, ловити за вікном метеликів, роздивлятися візерунок на старих шпалерах, хлопців чи дівчат позаду - бо йде урок і вчителька хоче всю увагу собі, не можна бігати шкільним коридором, а так хочеться, що все аж чешеться, треба уважно слухати, ручку тримати тільки правою, а прийшовши додому братися не за іграшки, кота й собаку, а за зошити й підручники. Над зошитом не можна їсти, особливо хліб з варенням. Не підеш гуляти, поки не напишеш правильно рядок загогулин. Якщо довго милуєшся інієм на деревах, закрадається почуття провини, бо інші діти сидять на уроці, а ти відпросився на сорок хвилин в туалет. А ще це різке світло зранку, яке запалюють над тобою, аби розбудити на третій раз до школи. Треба обов'язково подобатися вчительці, бо вона ставить оцінки, а оцінки віднині - смисл твого життя. За них лають чи сварять, гладять або б'ють. Коли приходиш додому - перше, що тебе чекає - це допит, "Чи питали?" і "Що приніс?", які оцінки. Мусиш казати все найкраще, інакше не минеться без сцен.

Найкраще, коли захворієш вітрянкою чи кором, обов'язково чимось екзотичним, щоб повірили і не відправили на другий день до школи вчити дроби. Тоді всі до тебе добрі, не мусиш сидіти над іродськими зошитами, а малювати кота Мурзіка чи вивчати планети Сонячної системи.

Та це все ягідки, справжня казка відбувається всередині учнівського колективу. Тут є багаті й бідні, популярні й не дуже, красиві і так собі, і чим діти доросліші - тим яскравішим стає цей кастовий поділ. Якщо раптом потрапляєш на низький щабель ієрархії і стаєш об'єктом висміювань, з'являються безглузді комплекси, бо перше питання, яке дитина ставить собі - "Що в МЕНІ не так?", перша думка - "Я зайвий", "Я не вартий любові", "Це Я у всьому винен". Дівчатам ніколи не подобається своє обличчя або блузка, що купила мама, або білий в'язаний светр, або власне прізвище. Комусь не сподобалися гудзики на твоєму платті - і ти стаєш об'єктом шкільних усмішок і, звичайно ж, намагаєшся бути непомітним або носиш пластмасовий спортівний костюм, такий, як у всіх - і ніхто з тебе не сміється. Так як у школі ти ще не знаєш своїх прав, то моральну небезпеку можуть становити не тільки однолітки і старшокласники, а й прибиральниці, куховарки, вчителі і керівництво. В поліклініці тебе можуть ганяти за бомажкою три дні. Зимою мусиш драяти в класі підлогу холодною водою, бо гарячої, звиняйте, нема. Рідко яка птиця долетить до середини Дніпра - мало яка дитина закінчить школу з нормальним шлунком. 

І ось, коли надірване дитинство закінчується - ти злітаєш на крилах свободи в університет, де ніхто не наказує, де сам відповідаєш за все, де кажуть на "Ви" і тільки починає розвиднюватися, хто я. Здається, дикі джунглі подолано і ти опиняєшся в цивілізованому світі. Та ось я дізналася про гуртожиток одного співочого вишу, його негласні тюремні порядки, про "смотрящих" в гуртожитку, про принизливі винаходи коменданта та узурпацію влади сторожа. Далі буде...