понеділок, 3 вересня 2012 р.

СХОЖІ НА ДІВЧАТ


- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок". 

Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.
Ідилію перериває поява маршрутки 56-К. Пес, я би забрала тебе з собою, але НЕ МОЖУ. Долаючи приплив суму, я кажу: "Ну все, коханий. Мушу їхати". І тут в повітрі застигає фраза бабці в галошах з червоним лицем. Вона озвучила те, що сказав мені Пес своїм мовчазним поглядом:
- А я не хочу, чтоб меня погладили и оставили! Я хочу любви вечной!

Я швидко сідаю в маршрутку і думаю, як же ці пси схожі на дівчат...

Немає коментарів:

Дописати коментар