АЛЄСЬ ЗМАГАР

Я не знала його справжнього прізвища. Навіть не була впевнена, чи він справді Алєсь. Він завжди говорив по-білоруськи, я не все розуміла, і коли перепитувала, він сердився.

Він не був жлобом. Я не люблю жлобів. Він був відкритим до людей, хоч і конспірувався. Якось я привела його на презентацію волонтерського проекту для реабілітації наших солдат і хотіла знайомити зі своїми приятелями. Він зразу похмурнів і сказав, щоб я не казала зайвий раз, що він білорус і допомагає нашій армії. Або те, або се. Тим більше не можна було казати, що він і сам збирається воювати за нас.

ВИРІШУЙ СВОЇ ПРОБЛЕМИ

"Стены разрушь, чтоб увидеть, 

как страдает этот мир" 

(Hillsong).

  

Ось найчастіші виправдання та закиди, висловлені мені, стосовно громадянської позиції та Євромайдану.

"Я не піду на протест, я відстояв своє у 2004-му. Я розчарувався. Ющенко нас підвів".

"Віруючі не повинні брати участь у політиці. Їхнє діло - молитися, бути в церкві і мати хороші стосунки з Богом".

"Ти вже ж наче виросла, а дурницями займаєшся. Там же холодно! Краще найди собі мужика".

А ось життя.

У Фб Леся Романчук (до слова, віруюча людина) пише:

"Друзі, сьогодні я не плачу. Я ступила на стежку війни. Просто сьогодні, зараз, от у ці хвилини з обласної лікарні, з нейрохірургічного відділу виписують ДОДОМУ таксиста, який віз мого Сашка. Таксист не винен у ДТП. Мажор на джипі налетів на шаленій швидкості ззаду і практично розтрощив машину. І вбив моє дитя. У таксиста - безліч переломів хребців. З виписки: "Закрита черепно-мозкова травма. Рвана рана лобно-тім'яної ділянки справа. Перелом лівої дужки тіла С4, суглобових відростків тіл С4,С5 зліва із зміщенням. Відривний перелом дзьобовидного відростка правої лопатки... перелом грудини... компресійний перелом тіла Th7... розщеплений перелом остистого відростка, перелом голівок 7-8 ребер, перелом поперечних відростків Th5-8 із зміщенням...".
Далі ще довго, але зрозуміло, що в людини з хребтом біда. Він не ходить, лежить нерухомо на спині. І його виписали додому, бо сьогодні 19-тий день, а в понеділок буде вже 21-ий, а це важливо для кримінальної справи!
Люди, я знаю - в цій державі немає правосуддя, але ж медицина якась повинна бути!
Я - лікар, але я не впізнаю своїх колег. Невже гроші вищі за все, навіть за людські життя??? Це ж ваш пацієнт, дідько забирай! Як можна!
Я не можу нічого більше зробити для свого сина, його життя забрали.Але ж у наших силах захистити важко хвору людину від свавілля медиків!
З лікарні хворий має виписуватися здоровим або принаймні з власної волі, а не бути викинутим, бо так вирішив консиліум.
Вони хочуть прокурора? Вони його вже отримали!
Вони хочуть майдан під лікарнею? Забезпечимо!
Є в Тернополі журналісти?
Є в Тернополі люди, що можуть реально допомогти?".

Леся ніби в Тернополі, а я в Києві, а ти ще десь або там же. Це не вперше і не востаннє якийсь мажор вбиває чиюсь найдорожчу дитину чи когось наймилішого тобі, хай навіть і мужика, хоча ти не напишеш такого про того, кого любиш. І уяви, завтра це трапляється, не дай Боже, а ти не йдеш на Майдан, бо розчарувався у Ющенку? 

Десь тихенько молишся і мовчиш, щоб брати і сестри не осудили? 

Чи роздаєш релігійну літературу (і совість заспокоєно), чи їдеш в Буковель, поки твого друга виписують з реанімації, щоб не нашкодити кримінальній справі? 

Або шукаєш собі мужика, бо надворі холодно?   

Чи не нашкодить це стосункам з Богом? 

Тільки чомусь Майдан затягнувся так надовго. Дехто вже двічі встиг застудитися, а звірі Януковича (ну і сам він), чи не щотижня створюють приводи, аби ми трималися, свідомість не притуплювалася, а ілюзія безпеки розвіювалася?

Чому ж так довго, Господи?  

Чи не тому, щоб ми нарешті почали вирішувати свої проблеми?  

От тупо брали і вирішували. Не тільки, брати і сестри, проповідували і говорили гарні речі. Воно ж відчувається, коли хтось приходить "ось вони тут влаштували фестиваль, а ми тепер їх навчимо істини". Щоб забули, що є чужі проблеми, діяли, а не надіялись, що ангел з неба зробить (або Неоющенко). Адже скільки ми вже навбивали своєю байдужістю.

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи

РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 

Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".

 Фото: http://nbnews.com.ua/ua/exc/94404/

БЛІЦКРИГ: ЯК МІЛІЦІЯ РОЗІГНАЛА АКЦІЮ ПРОТИ ВЛАСНОГО СВАВІЛЛЯ (18 липня, Київ)

Якщо тогоріч питання збереження української мови турбувало лише частину населення, то злочини міліції, як наприклад згвалтування трьома вартовими порядку жінки у Врадіївці, довели, що відстоювання своїх прав - компетенція не виключно націоналістів. Подібні історії видаються вагомим сумним приводом для того, щоб об'єднати українців для наведення порядку в своїй хаті, де постраждалими не лише активісти опозиційних рухів, а й звичайні люди, що опинилися на шляху в привілейованих.

Четвер, 18 липня 2013 року.

17:35 - я виходжу на мітинг на Майдані Незалежності проти міліцейського свавілля. Планую там пробути 1-2 години, після чого повернутися за роботу. Уявляю, що все відбудбудеться за сценарієм Українського Дому 2012-го. Зібрання людей будуть небагаточисельними, вони протримаються кілька днів, ну тиждень. Сутички з міліцією можливі, але ніхто з Майдану людей не випровадить. Це ж мирна акція.

МЕНТАЛЬНИЙ СТРАХ

Дива культури євангеликів

 
 
Коли їхали в Південну Корею через Москву, я скрізь носила на шиї синьо-жовту косинку. А мені мої казали: зніми, а то заберуть органи. Вже біжу! Американський прапор та британський вздовж і впоперек носимо, а свого цураємся?! А далі проходили на Арбаті повз культурний центр України, не втрималися, зупинились і гуртом заспівали наш гімн.

ЗА ЗАЛІЗНОЮ ЗАВІСОЮ ГУРТОЖИТКУ № 4

Коротше, ситуація така. В мене є подруга, звати її Лєна, вона живе в гуртожитку номер 4 університету культури і мистецтв. Звісно, що як Лєна моя подруга, то я хочу до неї в гості. Хочу, а не можу! Це так, ніби Лєна сидить в Сибіру на засланні, хоча вона в Києві. Мені дорогу до Лєни відділяє близько двох метрів чи навіть менше. Тіло одного чиновника, наділеного надвладою. Надлюдини. Сторожа гуртожитку. А до 17:00 в будні дні - додайте ще півтора метри комендантки - правительки макіавелліанської моделі. Це така прірва, що ввисоту її не перескочу.

МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ: «КОЛИ ОДНА СТОРОНА ПРОЩАЄ, ЇЇ НІЧИМ НЕ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ"

Цитати із лекції Мирослава Мариновича на зустрічі Подільського клубу «Духовні імперативи Незалежності» у Києво-Могилянській академії занотовано 23 листопада 2012 року.

 


СЬОГОДНІ сформувалась «аморальна більшість», яка вважає, що живучи чесно, програєш.

ВАЖЛИВО бути готовим, аби обрати правильний крок будь-коли. Вибір лежить між шляхом Іуди і шляхом Ісуса.

ПРЕДТЕЧА приходить не для царів, а для народу. Бог посилає Свого Сина у найнижчі сфери суспільства, реформує це суспільство знизу. Важливо, щоб запалилися серця у когось. У кого – ми не знаємо.

ДУЕЛЬ ІЗ ВАХТЕРОМ: мій досвід

Заходжу в гуртожиток університету імені Поплавського. На вахті сидять двоє - Вахтерша і Сторож. Кажу:
- Можна до Лєни такої-то? 
А Сторож мені: 
- Ви студентка?
- Ні, - кажу, - я аспірантка. 
- Нашого університету? 
- Ні, Академії наук.
- Так ми таких не пускаєм!
- Як це?
- Ми пускаєм тільки близьких родичів і студентів нашого університету!
- ?
Вирячаю очі, ніби я вперше в Україні.
- А можна подивитися ваші правила - на яких це підставах Ви мене не пускаєте?
- Нема в мене ніяких правил. Жалійтеся на Сторожа на Щорса!
- Ну як це так? В гуртожитку мають бути правила!
- Не знаю я ніяких правил.
Чухаю потилицю (клею дурня - звичайно, до цього Сторожа я була готова).
- А де Ваш комендант, може в неї є правила, щоб я подивилася? - розпачливо питаю.
- Комендант працює тільки до 5-ї, нікого нема! - обличчя сторожа змінюється із непохитно-цегляного до жалібливо-людяного. - Дєвушка, ви понімаєте, що в мене така робота, що я повинен тут сидіть і нікого не пускать, кромі своїх. Що треба записувать документ в журнал, а у вас не "наш" документ. А потім прийде комендантша, і провірить!
- Я, звичайно, не хочу Вам неприємностей, - кажу, - але треба щось робити...
- Так! Де ваша Лєна? Години вам хватить?!
Дзвоню Лєні, вона спускається, але забуває перепустку. Сторож на неї гримає і вона вертається по неї на якийсь там поверх.
- Паспорт давати чи посвідчення? - пропоную широкий асортимент.
- Нащо мені твій паспорт, давай посвідчення.... Мда, університет Шевченка - хороший університет!
Це не університет, це Академія наук, Інститут лі...

ЛЮДИ В КОСТЮМАХ

Люди, загорнуті у свої справи, віддалені один від одного. Люди, що ховаються за своїми справами. Бо коли справ не стає, не стає про що говорити. Люди нишпорять у телефонах, ховають руки в кишені або складають їх на грудях. Перекидаються жартами, але ніколи не знають, хто чим живе. Поспішають іти. Хоча часу і так мало. Надто мало...

Справи, що віддаляють нас один від одного. Діловий тон голосу, діловий костюм. 

МІЗЕРНЕ ЧИ НЕ-МІЗЕРНЕ ЖИТТЯ?

Дедалі частіше стикаюся з вибором: жити чи не жити мізерним життям. Живу один раз.

Ось деякі з викликів:

Іти за вигодою чи за покликанням.

Боятися чи бути сміливою.

Робити добро, коли це мене не славить, чи вдавати, ніби нічого не бачу.

Знати правду і передавати її чи мовчати.

Розповісти, що думає Бог з того приводу чи боятися за свою репутацію.

Захистити того, кому протистоять сильні чи убезпечити себе.

Прийти під суд, де судять безневинну людину чи заспокоїти свою совість вдома.

Не ділитись чи ділитись.

Бути мізерною чи не витрачати себе на боротьбу за дрібниці. 

Створювати собі статус чи служити іншим.

Брати те, що мені не належить (особливо, коли цього потребую) чи не брати.

Фліртувати чи виявляти турботу.

Обманювати чи не обманювати.
Карати чи прощати. 

У цьому неідеальному світі за все добре доводиться платити ціну. Якщо живеш там, де пахне молоком і медом, скоріш за все, був хтось, хто чимось або багато чим пожертвував, аби прийдешні користувалися благами. А мало таких, що жертвують. Мало тих, що беруть відповідальність за майбутнє, за інших людей. Все добре будується на жертві. Батьківство - це наслідок жертви. Тим більше, хороше. Незалежна країна - також результат того, що були люди, які вирішили від чогось відмовитися заради неї. І близькість із Богом - це результат жертви Бога на хресті.

Скоро я покидаю гуртожиток і думаю, що лишаю по собі... Що, дане мені, використовую, а від чого ховаюся? Він все оцінить.

НАДТО ПІЗНО

Позавчора ввечері сиджу на кухні, приходить мама і приносить пакет "Nike", що припав був порохами. "Що може бути цінного у прим'ятому целофановому пакеті "Nike"?" - дивлюся з неохотою. Секунду, і мама виймає розкішне коралове намисто. З охотою приміряю, уявляю себе дівчиною на все село і вже міркую, до якої сукні вдягатиму.
- Це ж баба Оксана подарувала мені, коли я ще в школу не ходила! - радію.
- Багато років не могла знайти їх, а вчора знайшлись, коли в селі в хаті білили, шафи трусили.
Старовинні коралі у чотири разки, однозначно, старші за бабу Оксану, зав'язуються стрічкою під саму шию, на якій цековнослов'янською вишито коротку молитву до Янгола-Охоронця.
- Ти знаєш, що баба Оксана лежить паралізована? - каже згодом мама.
- В лікарні?
- Яке в лікарні? Вдома! Їй вже за 80, таких у лікарню не беруть...
Я пригадую бабцю, як вона приходила до нас, приносила мені гостинці - своїх дітей і онуків не мала, а мене вважала за свою. Коли вчилася в університеті, подарувала мені шерстяну білу хустку в квітках, в якій сама дівувала, щоби я в ній на сцені народні пісні співала. І це саме намисто, ще років 20 тому - модний аксесуар минулої епохи. Мені шкода бабцю, і вкотре постановляю, що, коли наступний раз побачу її, то, (хай там що думають!), поговоримо про Бога, молитимусь за неї.


А сьогодні я вже повертаюся до Києва і отримую вечірній дзвінок від мами.
- Баба Оксана померла.

Так буває - Бог дає знак, - згадуєш про людину, яку давно не чув і не бачив, ну, або хтось про неї згадує, сниш її, знаходиш її речі, світлини, натикаєшся на її ім'я в рекламі чи на її рідне місто на маршрутці... "Може, навідати?" - думаєш. Прийти, подзвонити, написати? Минає затяжний час вагань, приходять справи, а потім інші справи. А далі - забуття... Та одного разу, зустрівши спільного знайомого, або некролог в місцевій газеті, розумієш - надто пізно.

ЧОМУ Я ХОДЖУ НА МІТИНГИ І ЯК ЦЕ УЗГОДЖУЄТЬСЯ З МОЇМ ХРИСТИЯНСТВОМ

Я вибрала активну громадську позицію в житті, бо вважаю, що реагування на злочини і несправедливості є також частиною місії. Цей тиждень почався із нових мітингів проти закону про регіональні мови. Як філолог, я розумію важливість  національної мови для народу і не можу стояти осторонь вбивання української мови й культури. Для мене ці акції не політичні в сенсі підтримки певної політичної сили (принаймні не вважаю себе учасником цього, якщо так складеться, оскільки на даний момент не підтримую жодної політичної сили), а громадські. Мабуть, громадський активізм зараз  єдиний дієвий метод зберегти Україну від поступовї втрати держави.

САТАНА НА ЩОДЕНЬ. ЗОВСІМ БЕЗ МІСТИКИ

В обід пішла на кухню смажити млинці. Вдень в гуртожитку майже нікого нема, я залишена сама на себе. Приготування їжі (особливо млинців!) – це процес медитації. Я розслабляюся і поринаю в себе. Фантазую, згадую. Вдень люблю виконувати монотонну роботу, а ввечері і вночі – творчу, коли прокинуся (а це не завжди ранок) – мріяти, молитися, планувати. Вдень буває найважче, особливо, коли пишу дисертацію, тому краще піти десь на вулицю, зайнятися плануванням заходу або прибрати в кімнаті. Чи зготувати щось, а ще краще з’їсти потім це з кимось.

ВАЖКО БУТИ ДИВНОЮ

Важко бути дивною. Я про хороші дивацтва. Ніби-то нічого поганого і не зробила, навпаки… Але ж у нас таке не прийнято, здається, весь світ сміється з мене і каже, «Ідіотка». «Ідіотка, так ніхто не робить». «Живи тихенько». «Навіщо ці випади? Хочеш привернути до себе увагу?». «Навіщо ти це робиш?». «Подумай про себе».

ЖИТИ НАВПАКИ

Якось я  подумала: чому не спробувати жити навпаки? Чинити не так, як звичайно. І вирішила почати з того, що, було би непогано, наприклад, знайомитися в церкві не лише з українцями, яких добре розумію, а з африканцями, які приходять на служіння англійською, але спілкуються, в основному, у своїх, африканських колах. І, знаєте, в 2-х із 3-х моїх спроб, вони сприймали це, скоріше, підозріливо, ніж радо...

Але є надія, що в Києві у мене з'явиться хтось із "чорних" друзів. 

Важко жити навпаки, що тут скажеш! Зручніше "пливти" традиційно, тоді тебе легше сприймають або не помічають. 

Я знаю про це ще зі школи. Коли перейшла із сільської в міську - не соромилася говорити, що я із села, пишалася своїм Медвином, написала про нього поему!, а мене дражнили "селючкою". Коли добре вчилася, знову критикували. Сміялися, коли говорила чистою українською без матюків. "Нармальним" вважався суржик, а "елітним" - рускій.

ПОЛІТИЧНИЙ ВЕРТЕП НА ХРЕЩАТИКУ

10-та ранку. На Хрещатику не можливо говорити по телефону. На всю гучність працює звукова апаратура. Рухаюся в бік Бесарабської площі. Спочатку в полі зору білі намети із червоними серцями. Звідти чую пісні Компаніченка, Чубая, Петриненка... Мороз по шкірі, блискуча асоціація - слухати ці самі пісні в тому ж місці, що в 2004-му році. Але сентименти стримую: сьогодні всі використовують одні і ті ж твори мистецтва, перетворюючи їх на "патріотичний кітч" задля лобіювання (протилежних між собою) політичних інтересів.