ТРИ ЕКСТРЕМАЛЬНІ НОЧІ В МОЄМУ ЖИТТІ

2007-го, в Кракові. Жили ми тоді у Варшаві, в гуртожитку для студентів-іноземців "Hera". Знайомі збиралися їхати до Кракова і покликали за собою. Був кінець квітня, останні тижні нашого стажування в Польщі, гріх пропустити нагоду побачити королівське місто. Тільки моїх знайомих запросила їхня знайома, мені незнайома дівчина з Киргизстану. Їдем, значить. Три українки, киргизка і таджикистанець, Саїд. Подорожувати годин 6, лягти не можна, бо потяги в Польщі не призначені для спання, тільки для сидіння - надто куца в них країна. О першій ночі вийшли на краківському залізничному вокзалі, о другій дісталися так-сяк по-пам'яті до гуртожитку, теж для іноземців, переважно з СНД, такого десь, як шістьорка в КНУ, тільки трохи кращого. Заходим ми, а нас привітно зустрічає узбек, домовляється з вахтьоршою і веде в підвал. Заходимо, а там в нього День народження. Посеред кімнати стіл, на підлозі повний тазік олів'є, бутерброди зі шпротами і, ясна річ, плов. В кімнаті грають хіти 90-х, звичайно ж, "Белые розы", десь в кутку танцюють двоє, азіат і "наша", на лавці сидять індус у яскраво-рожевій сорочці і теж "наша", розмовляють. Просять до столу. За столом казахсько-узбецька компанія, всі дуже гостинні, фактично тверезі, тільки один білорус чи росіянин каже, що йому не подобається Європа, бо все там однакове, і поїде він десь в Ташкент. Звичайно ж, історик. Я не знаю, що мені робить, прийшла без подарка, всього боюся, боюсь щось не те сказати або якось не так подивиться і надбати східного залицяльника. 

ЧИ ПОТРІБЕН ЛЮДИНІ ХВІСТ?

Серед холодного дня на автобусній зупинці я зустріла безхвостого пса. Інші його товариші бігали по вулиці, високо підібгавши хвоста, деякі порядні панянки прикривалися ним, а старий пес-мудрун усівся на хвіст, щоб не відморозити попу.
У спеку цей безхвостий міг би відганяти ним мух, але, на жаль, не може. Чи, принаймні, жестикулювати, як ми, люди, руками, але і тут пес  безпомічний!

А скільки переваг мали б ми, люди, отримавши хвоста! Панночки робили би хімію на хвості, вплітали би в нього модну біжутерію, золоті прикраси. Красивішою вважалася б не та, в якої гарні довгі ноги чи осина талія, а найрозкішніший хвіст! А з розвитком моди звичайні хвости перестали би вражати світ, тож модниці, як у добу бароко, носили би хвости у формі корабля чи замку. А коли б мода пішла у бік модернізму і запанував мінімалізм форми, модниці обмежилися би міліруванням хвоста і короткою стрижкою.

ЯК ЗУСТРІЛИ БАБУ ЯГУ

Листопад чи березень. Батьки загрібають в подвір’ї листя, я, тим часом, задивляюся на лісок метрів за 200 від бабусиної хати. Кажу собаці: «Стьопко, пішли по гриби». Нещодавно по телевізору показували радянський фільм – казку, де дівчинка пішла у ліс, там на неї чекало безліч пригод і випробувань, але вона вийшла з лісу переможницею, бо знайшла чи то чарівну квітку, чи добру чарівницю, чи Івана-Царевича. «Ходім, Стопко, будеш мене охороняти,» - кажу йому, хоч пес пережив кількох секретарів Радянського Союзу і вже недочуває й недобачає. Стьопка мовчки слідує за мною. В лісі ніяких грибів не було, тільки на дереві, а дістати їх в чотири роки мені не під силу. Стьопці в п'ятнадцять теж. Розчарував мене ліс. «І що там цікавого? Листя ніде не видко, які там гриби?!». Ні пригод, ні випробувань.

СІЛЬСЬКЕ ДИТИНСТВО

Я виросла в селі.

З самого раннього віку мене оточувало мистецтво. Як тільки пішла в школу, мене взяли солісткою виступати в клубі на День колгоспника, День урожаю, Новий рік і 8 березня. Влітку до школи ходити не треба було, зате відкривався простір для спілкування з природою і творчості. Улюбленою справою було залізти на дерево і звідти співати на всю горлянку українські народні пісні. На весіллях старші люди просили мене заспівти "Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу". Старші жінки плакали, коли я виконувала пісню, давали карбованця, а я не розуміла - чому ж то вони плачуть, сиділа потім на дереві і думала про це...

У Базіки

Привіт!!! Це мій перший блог.

Цього літа я була в Польщі. З Києва їхала автобусом 18 годин до Кракова. В Рівному до мене підсів молодий чоловік, і решту 14 годин у мене не було можливості поспати. Мені попався справжній любитель поговорити! За ті 14 годин ми провели справжні дебати у салоні автобусу, перетворивши наших бідних сусідів на слухацьку аудиторію. Тем було безліч і, в той же час, одна - людина. Наші діалоги не оминули тем українського і польського менталітетів, Ющенка, роботи за кордоном, освіти в Рівному, науки, щастя, жінок і чоловіків... Але то все була тілки преамбула. Нових сил набрали дебати, коли мій сусід дізнався, що я християнка і їду в Краків зустрітися з християнами ССХ з усього світу. Сусід мій висловлював критичне ставлення до соціально активних християн, а, разом з тим, виявляв інтерес до моєї позиції.