четвер, 18 грудня 2014 р.

КОЛИ ТИ БЕРЕШ МОЮ СУМКУ

Коли ти береш мою сумку
І кажеш: "Ану давай сюди, я буду її нести!"
То я червонію, що знову
Тебе завантажую,
Що ти не повинен
Нести мою торбу...
Але все ж тихенько її віддаю.
А ти і не знаєш,
Як сильно радію,
Що можу покластись на тебе
Хоча б на шляху від метро.
А ще я вся сяю від того,
Що навіть не встигла спитати,
Чи не допоможеш, 
Відразу
Із радістю ти взяв тягар мій.

Радію, що разом додому,
Що просто ти добрий і крапка.
Що ми зовсім різної статі,
Що ти наполіг на цій торбі,
Що бачиш в мені щось маленьке.

2013, 2014

пʼятницю, 12 грудня 2014 р.

ДОСВІД ПЕРЕМОГИ (ніч із 10 на 11 грудня 2014 року)

Рік тому був другий розгін Майдану. Ніч із 10-го на 11-те грудня. 2013 рік. Тоді було -10 чи -15, зараз 0 градусів. Сьогодні я спала вдома, а тоді не спала зовсім. Тоді вдень, після відступу беркуту, на площі було багато людей, купа сміття від розтрощених наметів, а сьогодні от прийшли туди, все чистенько, свічки, квіти, кількалюдний мітинг "Save Chechen People from Russian agression".


Мені повезло бути в ту ніч там. Вечір 10-го виглядав непогано. О 20-й ми зібралися біля Малої сцени на молитву, далі грілися біля діжки і хатинки "Відсічі", а опівночі стало ясно, що нас лишається не так вже й багато, тож я вирішила провести романтичну ніч біля діжки. І було всьо романтично, аж поки зі сцени десь о першій ночі не оголосили, що йде беркут. Всіх жінок зізвали під сцену, але чесно признаюся, що біля діжки було краще. Слава Богу, я накинула на себе ще якусь зимову робочу куртку, у якій поралася біля діжки чи носила дрова, і в такому вигляді ходила туди-сюди. Я дурна була написала раніше у Фб, що проводжу тута романтичну ніч і почали мені небайдужі люди писати, чи я жива. Мама дивилася стрім штурму і бачила картину з усіх сторін, так що теж повеселилася тої ночі. На сцені тим часом Руслана благала беркутців зупинитися, ми стояли з Настею Розлуцькою і здалося, що хоч вона намагається заспокоїти людей, але більше сама сіє паніку. А потім мікрофона взяв Парубій і керував обороною, посилав на підсилення. Жінки під сценов плакали, зокрема Настя Приходько, взагалі почалася була паніка, деякі просто таки видряпувалися на сцену.

неділю, 28 вересня 2014 р.

НЕМА

Я стою на пероні,
Потяг запізнюється.
Пальці грію, мрію,
Нічого, 20 хвилин.
Пів року ж чекала...
І ось - вдалині!
Серце тріпоче,
Готую слова,
То бліднію, то червонію!
Потяг спиняється.
Твій вагон - номер 2.
Двері відкрилися
А тебе щось нема.
Може інший вагон?
Може ти десь сховався
Чи позаду стоїш?
Та тебе десь нема.
Люди виходять -
Люди заходять.
Двері зачиняються,
А тебе... нема.
Потяг рушає
І я не можу зрозуміти,
Що трапилось щойно,
Чи я помилилася днем?
Чи це інший потяг?
А може щось сталося?
Ти проїхав свою станцію?
Нічого не сталося...
Тебе тут нема.
А потяг далеко,
Машиніста не спитаєш,
Провідницю не спитаєш,
Може диспетчера?
На вокзалі нікого нема...
І потяг сталевий,
І вагон номер 2
Десь повезли мою мрію,
А у мене...
Більш нічого нема. 

2012

пʼятницю, 19 вересня 2014 р.

ДІВЧИНА В СЛЬОЗАХ


За вікном у мене плаче хтось.
Прокидаюся над ранок,
Бачу, із метро виходить
дівчина в сльозах,
іти не може
біль тяжкий занадто...
Потай я молюся і дивлюся
як виходить біль її назовні,
як помалу хмарки її тануть
і потроху сонечко виходить
день новий життя її дарує
Бог, який слідкує і сумує.

КОЛИ ВЕРНУТЬСЯ КОЛЯ Й МІША

Стас, родом з Узбекистану, патріот України, під час Майдану підійшов до мене після богослужіння і подарував 200 гривень зі словами "Ти багато робиш, візьми і витрать їх як хочеш".

Через кілька днів я ішла вулицею Городецького. Був квітень-2014-го, Майдан ще стояв, а мені відчувалося, що скоро все зміниться і треба спішити... Минаючи кінотеатр "Україна", той самий, в якому після показу "Тіней забутих предків" Василь Стус виголосив промову, за яку заплатив волею і життям, я згадала про 200 гривень і подумала - "Треба сходити на 'Ноя'". Самій іти на фільм не прикольно, тож я вирішила випробувати льос і пішла в бік Майдану з такою думкою: "Якщо по дорозі зустріну когось зі знайомих - запрошу на кіно". І от не минає й хвилини - мені на зустріч двоє нерозлучних - Міша й Коля з 3-ї сотні. Я подумала - оце воно! Кажу, якщо ви не зайняті, пішли в кіно, розвієтеся. Вони були трохи шоковані, але швидко погодилися і ми пішли втрьох. Приходимо, а касирка каже - ради трьох кіна не буде! Кличте ще когось. Міша і Коля пішли і привели ще Сергія і пана Анатолія.
А через три місяці Міша, Коля, Сергій, син дядька Анатолія і ще кілька калушанських хлопців пішли на війну. Я поїхала проводжати їх на полігон, намагалася при цьому бути в гарному настрої, казала, що вони наші герої і ми пишаємося ними.

неділю, 13 липня 2014 р.

"ІДІТЬ І ТИСНІТЬ НА НАШЕ КЕРІВНИЦТВО!" — Ніна, боєць Другого Батальйону Нацгвардії


Знайомтеся. Це Ніна. Ніна Прокоп'єва з міста Котовськ Одеської області. Студентка 2-го курсу геологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми познайомилися з нею цієї зими на Майдані, Ніна є активісткою громадянського руху "Відсіч" і входила до 16-ї сотні Самооборони. Потім, коли почалася мобілізація до Нацгвардії, Ніна взяла академвідпустку і, подолавши всі перешкоди, пов'язані зі ставленням у нашій армії до жінок, прийняла присягу в Другому резервному батальйоні і півтори місяці прослужила в зоні АТО, тримаючи позиції на відомій горі Карачун, що в околицях Слов'янська. Нині дівчина разом із батальйоном повернулася до Києва, але не надовго, днів на 20, а потім знову поїде в гарячу точку і продовжить бій. Ніна добре стріляє і зовсім скромно говорить про свою участь на війні.

Перебуваючи поза зоною АТО, дівчина не спішить відпочивати і бере участь у громадських акціях з бойкоту російських товарів. Поспілкувалася з нею сьогодні після "падучого флешмобу" в російських кафе. Ось фрагменти з її розповіді.


НАЙВАЖЧЕ БУЛО... мабуть під час тзв. "перемир'я". До нас на Карачун прибув вертоліт із 9-ма нашими людьми... Тільки гвинтокрил відлетів, ми побачили дим і як він упав. А ми щойно тих хлопців живими бачили.

КОЛИ дуже обстріляли один наш блокпост і довго ніхто звідти не відповідав...

ТЕЛЕВИШКУ, біля якої ми дислокувалися, збили вночі. На щастя, вона впала туди, де нікого з людей не було, за метрів 5 від одного з блокпостів. 

МИ ОБСТРІЛЯЛИ ОДНУ КОЛОНУ бойовиків, що покидали Слов'янськ, друга пройшла повз.

ЛЮДИ В СЛОВ'ЯНСЬКУ ДУЖЕ ГОЛОДУВАЛИ. Дехто з наших гвардійців зайшов разом із солдатами в Слов'янськ, один із них казав, що хоч і там було повно трупів - то ще не так страшно, як бачити голодних людей. Одній бабусі він дав якусь консерву, то вона ридала, бо місяцями того не бачила. Він, як прийшов звідти, почав курити і матюкатися, хоч до того тримався бадьоро і ніколи того не робив.

З НАМИ БУЛИ ДЕСАНТНИКИ, багато з них загинуло через власну безпечність, бо не окопалися належним чином. Ми, як тільки потрапили під перший мінометний обстріл, відразу це зрозуміли і зробили двометрові (в глибину) окопи. Ми самі приймали таке рішення, а командир, той, якого нагородили недавно (Андрій Тірон), сидів собі у штабі, не їздив на наші блокпости, зате зберігав у себе посилки з необхідними речами, які добровольці передавали солдатам. Потім на деякий час його замінили на дуже класного командира, він у перший же день всі блокпости об'їхав. Я не знаю точно його прізвища, ми всі називаєм його Санею. Хтось одного разу сказав на нього "комбат", а він - "я був Санею і залишився Санею". Ну а потім Тірона вернули.

МІСЦЕВІ ЖИТЕЛІ ПЕРЕДАВАЛИ ІНФОРМАЦІЮ, що в бойовиків на озброєнні снайперські кулі діаметром 12,7 мм. У нас таких немає, максимум 7,62. Ми кажемо про це керівництву, а нам - та ну що ви! А потім зустрічаю одного нашого бійця із сусіднього блокпосту з ранкою на голові, а він показує кулю калібру 12,7 від якого його кевларова каска розлетілася вщент.

НЕПРАВДА, що Другий батальйон повернувся без утрат, як пишуть. Двох убили.

КОЛИ МИ ПОВЕРНУЛИСЯ після АТО на полігон, то нам не хотіли ніде писати, що ми були учасниками бойових дій. Щоб мені довести, що я була в Слов'янську, треба багато тяганини, а то і через суд пройти...

ПОВЕРНУЛАСЯ В ГУРТОЖИТОК, ще не знаю, коли буду поновлюватися в університеті. Одна студентка зі Студради зустріла мене недавно і каже, знаєш, так прикро, що командування здає армію і нічого не робить. А я їй кажу, а мені інше прикро - що ви нічого не робите. Ідіть і тисніть на керівництво країни, щоб притягло до відповідальності командирів-зрадників, які зливають інформацію про нашу армію, і щоб не гальмували АТО.

На позиціях ми викладаємося на повну. Бо знаємо, що наш батальйон полегшить роботу тим бійцям, що прийдуть нам на заміну, а в майбутньому - і життя всій Україні.

суботу, 7 червня 2014 р.

ДВА ВІРШІ З МАЙДАНУ

Перший я написала під час Мирного Майдану, такого святкового і піднесеного - десь у кінці 2013 року. Другий знайшла недавно в новому блокноті, родом з 2014-го, мабуть кінця лютого, коли все вже сталося і нині трагічно продовжує ставатися. Вірші про Майдан, любов, життя - до силових протистоянь і після.

*
Мокронога зима наша.
Ми то губимося, то гріємося,
Я ношу йому ліки від кашлю
І надіюсь, що десь зустрінемося.

Я шукаю його біля Ангела,
Я щодня виглядаю на площі,
Щоб зима скоріше розтанула,
Аби дні здавалися довші.

Щоб нічого більш не боятися,
І якщо навіть будуть бити,
Треба просто із ним обійнятися,
Треба просто його любити.

І щоб просто - більше хоробрості,
І щоб просто - перемогли наші,
Я несу собі ліки від гордості.
Я ношу йому ліки від кашлю.


**
Перенесу я той день,
Коли тебе, друже, не стало,
Коли тінь вкрила місто те,
Де тебе я спізнала.

Відтягну я той день.
Довго сонце нам буде стіною,
Завтра ж зранку тебе принесуть
Із покритою головою.

І якщо Бог так велить,
Якщо всі ми до болю безсилі
Будем завтра... А зараз, в цю мить,
Я просто тебе любила.

пʼятницю, 14 березня 2014 р.

КАКОВО СЕЙЧАС В КРЫМУ?

Все страны мира со свободными СМИ наверняка знают, где находится Украина и что такое Крым. По крайней мере, мы надеемся, что студенты и сотрудники организаций IFES молятся о нашей стране, чтобы не было военных действий со стороны России, а также разделяют наше горе в связи с сотней убитых – расстрелянных, замученных пытками, сожженных заживо, искалеченных и пропавших без вести. Огромная благодарность всем, кто помогает украинцам пережить сложные времена, предоставляет медицинскую помощь раненым, ведет переговоры с восточным соседом, проводит акции в защиту Украины, молится о нас и рассказывают правду о событиях Евромайдана.

Экскурс

21 ноября 2013 года в украинской столице Киев начались протесты, вызванные приостановлением процесса евроинтеграции Украины тогдашним Президентом Януковичем. Они бы, возможно, утихли, если бы не 30 ноября, когда власть с помощью силовиков разогнала мирную демонстрацию, избив до полусмерти обычных студентов и дав понять, что будет с тем, кто не согласится и уже не согласился с действиями Януковича. Реакция украинского общества на применение силы – парадоксальна: в декабре 2013 года люди вышли на Майдан на долгосрочный протест с требованием № 1 – отставка Януковича и досрочные выборы. Палаточный городок протестантов пару раз пытались разогнать силой, но активисты выдерживали штурм, на помощь среди ночи собирались люди со всего Киева, а утром – и со всей Украины. 19 января 2014 года, после принятия провластной партией «драконовских законов», которые предполагают уголовную ответственность за участие в мирных акциях, ношение шлема и маски или наличие в автомобиле шин, начались силовые противостояния между евромайдановцами и спецподразделениями милиции. Появились первые жертвы, массово начали пропадать люди, которые ходили с украинской символикой, заведены сотни криминальных дел за участие протестах. Полиция похищала раненых людей прямо из больницы. 18 февраля закрыли метро, вооружили милицию и преступные группировки огнестрельным оружием для отстрела митингующих, перекрыли движение в центре столицы - Служба Безопасности Украины начала «антитеррористическую операцию», чтобы наконец-то зачистить Майдан. Силовики сожгли Дом Профсоюзов, где находились живые люди, а 20 февраля начали обстрел, вследствие которого более 90 человек из Самообороны было убито. Штурм Майдана закончился отступлением силовиков, бегством Януковича из страны.
Но сразу после этого украинский полуостров Крым заняли российские войска, чтобы якобы защитить русских от украинских националистов. Многие считают, что крымчане рады российскому вмешательству и не против присоединиться к России. Чтобы лучше понять, каково сейчас – находиться в Крыму, я попросила активистов Содружества студентов-христиан в Симферополе рассказать, что происходит.
К сожалению, они не согласились на публикацию их фото, так как (цитирую): «У нас тут начали активистов воровать. Я удаляю все из своих соцсетей. Мне немножко страшно. Я пока не хочу светиться», «лучше просто имя и без фото :-( мне уже звонили просто, стараюсь меньше светиться».

Рассказывает Карина, 19 лет.

«Я родилась в Симферополе. Крым - это моя родина и он для меня неотъемлемая часть Украины. Вы знаете, к России в целом я всегда относилась хорошо (там живет вся моя родня), но то, что происходит сейчас, выходит за рамки... Путин, видя, что в нашей стране сейчас неспокойно, решил "под шумок" захватить наши украинские земли, ввел войска, захватил наши административные здания, повесил везде русские флаги. Наши телевизоры наполнились российскими каналами и перестали показывать правду. Очень обидно, когда крымчане  (не все, конечно) верят всему,что там говорят! Как же не понять, нас оккупировали? Я хожу по городу с украинской символикой и это с каждым днем становится всё опаснее, потому что за это теперь могут и избить! Разве это не страшно? Страшно. А когда активистам начинают угрожать и просто похищают, разве это не страшно? А когда на украинской земле, житель кричит "Россия! Россия!" и радуется всему, что происходит, разве это не предательство? С другой стороны, меня воодушевляет сплоченность, патриотизм, терпение крымских татар и я еще верю, что вместе мы сможем отстоять единство Украины».

Пишет Оксана, выпускница ССХ. Муж служит в украинском флоте.

«Мы уже папу (мужа) полторы недели  не видим. Раньше вы за нас в Киеве стояли, тогда мы не могли приехать, поддержать вас на Майдане, а теперь – наша очередь. Мой муж будет защищать нашу страну до последнего».

Рассказывает Вика, 24 года.

«По русских телеканалах передают, что жители Крыма рады российским «защитникам». У меня просто нет никаких сил, ну как можно думать, что мы рады оккупации. Я живу сейчас в Симферополе и то, что сейчас происходит нельзя назвать никаким другим словом. На протяжении двух недель количество российских войск на территории Крыма увеличивается каждый день. Они захватывают административные здания, военные базы, заставляют украинских военных сдаться и отдать оружие, отключили все украинские телеканалы, заменив их на российские. Все это время, мы, крымчане, живем в состоянии страха. Мы не можем свободно выражать свою позицию, не можем свободно ходить по городу с украинской символикой и говорить, что мы за целостность Украины. Я не понимаю от чего и от кого нас защищает Путин. Я всю свою жизнь говорю на русском языке и меня никогда никто не притеснял из-за этого. Крымчане тоже украинцы, тоже патриоты. И нам невыносимо больно от того, что нас насильно хотят сделать частью РФ».

Пишет Лена, 21 год.

Всю жизнь я прожила в Крыму. И за пределами полуострова была не часто. Из Украины вообще не выезжала никогда. Я была в Киеве и во Львове. и все. Украина моя единственная Родина. А Крым - мой настоящий дом. Украинцы - моя семья. Когда в семье проблемы, обижают кого-то из родных, кто-то умирает - то начинаешь еще больше любить родственников, заботиться о них, о вашем общем доме. А сейчас в мою семью, в мой Крым пришли чужие люди. Они нагло заявляют, что пришли защитить нас, направляют на меня и моих друзей оружие. До событий в Крыму, до того, как русские солдаты ступили на наши земли, я не видела оружия, не видела людей в военной форме, не видела людей в масках. Я не знала кто они, поэтому не знала чего от них ждать. На дорогах останавливают и проверяют каждую машину, в поездах проверяют все вещи, в самолетах тоже самое. Лезут в чемоданы люди, у которых нет на то полномочий. Они называют себя «народной дружиной». И если вдруг ты или содержимое твоих вещей не нравится, то тебя могут даже с поезда спустить на ближайшей остановке. Многие говорят, что это для безопасности, чтобы фашисты не провезли что-то запрещенное. Но повторюсь, кроме Крыма я несколько раз была в Киеве и Львове и ни одного бандеровца, который притеснял бы или ненавидел меня за то, что я говорю на русском, я не встречала.
В Крыму теперь бьют журналистов, крадут людей, рвут паспорта. Даже если Россия действительно пришла помочь Крыму, то пока реальной помощи я не вижу. Я вижу только злых людей, вооруженных солдат, казаков с плетками, испуганные взгляды, пустые улицы по вечерам». Все, что я чувствую - страх перед неизвестностью(что будет с нашей работой, нашим образованием), тревогу за себя и родных, боль сердечную, и злость к людям, которые предают землю, на которой живут. Россия вполне устраивает меня в качестве сестры-соседки. Но не надо приходить в мой дом! В своем доме мы сами наведем порядок».
http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1506662

Пишет Александр, 24 года

Я крымчанин. Живу в Симферополе всю сознательную жизнь, а моя семья живет в Крыму уже больше пяти поколений. Как и у большинства крымчан среди моих предков есть как русские, так и украинцы, выходцы из разных регионов бывшего СССР. Можно сказать, что я типичный крымчанин своего поколения. Поэтому я очень остро переживаю то, что происходит на полуострове.
В феврале, когда поползли первые слухи о потенциальном отделении Крыма от Украины, я и многие мои друзья вышли на митинг за целостность Украины. Я держал в руках плакат «Не хотим судьбы Абхазии». Но сейчас Крым имеет все шансы повторить историю этого кавказского региона. Присоединение Крыма к России не будет признано международным сообществом и наш регион станет «серой зоной», как Абхазия, Северный Кипр и Приднестровье.
В первые дни, как российский спецназ захватил административные здания в Симферополе, центр города был перекрыт и его патрулировали «зеленые человечки» в российской форме и с российскими автоматами АК-100. Это было сделано для того, чтобы запугать всех инакомыслящих крымчан и дать понять «кто в доме хозяин». Со временем, патрули убрали, а «зеленые человечки» стали блокировать украинских военных на их базах. Спустя несколько дней смелые крымчане снова начали выходить на протесты против оккупации и и сепаратизма. Тогда новая «власть» Крыма прибегла к террору: начали нападать и забирать технику у журналистов, были отключены украинские каналы, вместо оккупантов на улицы вышли коллаборационисты: казаки и местные русские националисты, которые неоднократно избивали и унижали людей... В последние дни были выкрадены наиболее авторитетные лидеры движения Евромайдан.
16 марта Крым ждет референдум об отделении от Украины. Оккупанты спешат провести его, пока не начались серьезные экономические проблемы и крымчане пребывают в эйфории. Но они не понимают, что это будет иметь плачевные последствия для экономики и общества. Основа экономики Крыма — туризм, будет разрушена. Инвесторы не будут вкладывать деньги в «серую зону». Воровство и коррупция, против которых боролись украинцы на Евромайданах в Киеве и Крыму, не будут искоренены. Теперь главное, чтобы сепаратизм не победил в других регионах Украины и их не ждала та же судьба. Прошу всех об это молиться.

Пожалуйста, не оставайтесь равнодушными к судьбе нашей страны и наших коллег! Молитесь и не молчите.

суботу, 1 березня 2014 р.

СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.

суботу, 15 лютого 2014 р.

СЕРГІЙ НІГОЯН (зі щоденника)

16 січня
Я приїжджаю на Майдан на нічну варту, знову очікуємо штурму Беркуту. У мене всі симптоми застуди, але совість не дозволяє лежати в теплому ліжку. Надворі -10, але ми сидимо біля бочки з вогнем, маємо чай, дрова, і тому врятовані. А от охоронці стоять на морозі, вартують наметове містечко. Одного з них упізнаю, це хлопець-бородань, тепер він тусується біля калушанського намету. Я бачила його на іншій барикаді, неподалік науковців, а тепер, видно, його перевели до іншої сотні. Про нього ще писали у Fb-спільноті "Є люди", що він вірменин, а не западенець, як я думала (а так добре говорить українською!), що йому не так багато років. Він помітив мій погляд і теж став дивитися на мене. Я перестала витріщатися. Священник ходить, освячує нас, благословляє на ніч, щоб Бог зберіг. Бог зберіг.

18 січня 
Я знову чергуватиму на вечірній зміні біля мобілізаційної хати. Приходжу до бочки, там сидить купа народу, в основному гості, мороз перейшов позначку -10, позамерзала і питна вода в пляшках, і вологі серветки. Вогонь у бочці, властиво, тліє, дим валить, а люди біля бочки сидять як статуї і просять чаю. Я прошу, ну хлопці, нарубайте хтось дров. Гості потупили очі, зрештою хтось із охорони зголошується, я нарубаю, але у вас нема нормальної сокири, сходи, попроси в Калуша. У калушан все завжди є, вони люди хазяйновиті, і хатинку нам збудували.
Тож я йду.
А по сусідству навколо бочки сидять старші чоловіки і той бородатий хлопець, який декламував на відео Шевченка. Вони мене зустрічають з посмішкою, а я відразу до діла.
- Добрий день, а є у вас сокира?
- Є, - підводиться бородань, - але я тобі сам дрова порубаю.
І в моїх очах він раптом добряче виростає, і я йому даю балів так 100, і вирішую, ну все, треба з ним дружити.
Ми йдемо до нашого намету.
- Як Вас звати?
- Та давай на "ти", Сергій. 
І відразу береться за діло. Я думала, керуючись стереотипами, він мав би трохи зверхнім, грубуватим і приставучим, а виявляється, це проста, ввічлива людина (хто бачив відео, де він про себе говорить, той погодиться). 
Сергій нарубав нам дров і відразу пішов вартувати барикаду, не вимагаючи уваги чи подяки. 
Я йому в слід:
- Сергію, будеш їсти? В нас є гаряче.
- Та не знаю. Ну може, якщо у вас є.
Скромний - і це приємно.
Приходить згодом, у балаклаві.
- Навіщо, - кажу, - тобі ця шапка з дірками для очей і рота?
- Та не хочу засвітитися, а то ще впізнають і знайдуть...

20 січня 
Учора почалися сутички на вулиці Грушевського. До наметів повертаються хлопці з охорони, серед них - Сергій, уже без балаклави, а обличчя все темне від чорного диму.
- Сергію, ти не в солярій часом ходив?
- Ні, - посміхається, - ходив палити шини на Грушевського. 
І видно, що думками він там, там де стріляють.
Я іду у бік вулиці Грушевського, як не як, там моя робота. З Майдану вирушають чоловіки, споряджені палицями і касками, медики, жінки з термосами, чимало з яких - літнього віку. Якась жінка-продавчиня сувенірів у переході метро благословляє майданівця в бій, йому приємно, він дякує і біжить туди, де небезпечно, готовий до всього. Перетинаю кордон мирного Майдану, на паркані біля барикади - фото-виставка "Мирний протест". На фотополотнах: закохані гріються, волонтер самооборони грає на фортепіано, священники стоять на барикадах... А за Майданом - стукіт, дим і вибухи. Я розумію: не буде так, як раніше.

21 січня
Я намагаюся заснути, але не можу. На "Громадському" транслюють бої з вулиці Грушевського. Лягаю в 3:30, а прокидаюся о 5, іду на кухню готувати кашу на Майдан. В 7:30 я вже на там, заступаю варту. Ніч минула спокійно, хлопці з самооборони затримали тітушок-заробітчан, що з'їхалися нас бити за 250 грн на добу.
Приходить Сергій, видно, знову був на Грушевського. Знову весь там.
- Привіт, Сергію!
- Привіт, - спішить. - У вас є якась їжа?
- Є, принесу зараз.
- Дякую.

О 10-й я передам зміну і піду на студентську акцію під МВС, де ми вимагатимемо звільнити затриманих студентів з університету імені Карпенка-Карого. Почуватимуся кепсько, бо застуда ніде не ділася, тому скоро поїду додому лікуватися і відсипатися, тільки забіжу на Майдан, занесу ліки. Зустріну там Сергія, але він якраз з'ясовуватиме щось із охороною. "Побачу іншим разом, спитаю його, що там".

22 січня
Прокидаюся десь об 11. Дзвонить мама.
- Ти ще спиш?
- Так, а що?
- Там передали, що на Грушевського двох наших вже вбили.
- Та ти що? Зараз зайду в інтернет, перевірю, чи правда.
Якщо це і правда, то, скоріше, це якась випадковість і навряд, чи ці люди мені відомі.
Заходжу.

P.S. 
Його застрелили 22 січня 2014 року о 6 ранку на вулиці Грушевського. Десь біля спалених автобусів і стадіону. Кажуть, він поніс хлопцям протигази. Його принесли без маски, і цілком ймовірно, що вбивця вибрав його через кавказьку зовнішність. Стріляв ізблизька, поцілив чотирма кулями - так, щоб убити. Побратими занесли Сергія в приміщення Академії наук, де нині медпункт, намагалися спасти, але наш хлопець помер.

Я приходила до намету й далі, але не могла звикнути, що Сергія там більше не буде, тільки його світлини на барикадах, свічки і вінки. Потім, вже десь у лютому, зайшла у нет і побачила відео, де його ховають. Тоді нарешті повірила.

Відразу по його загибелі якісь "людішкі" написали статтю про те, що він був вірменським (!) терористом і мабуть багато недалеких у те повірили. Але факт лишається фактом - ні ті, хто це писав, ні ті, хто це репостив, ні той, хто убивав, як і той, хто давав на це дозвіл, не знали Сергія Нігояна.

Якщо Бог посилає нам у життя людей (хоча б на 4 дні!), щоб чогось навчити, то Сергійко став для мене учителем скромності і прикладом того, як бути людиною діла. Вічна пам'ять.

неділю, 12 січня 2014 р.

ВИРІШУЙ СВОЇ ПРОБЛЕМИ


"Стены разрушь, чтоб увидеть, 
как страдает этот мир" 
(Hillsong).
  
Ось найчастіші виправдання та закиди, висловлені мені, стосовно громадянської позиції та Євромайдану.

"Я не піду на протест, я відстояв своє у 2004-му. Я розчарувався. Ющенко нас підвів".
"Віруючі не повинні брати участь у політиці. Їхнє діло - молитися, бути в церкві і мати хороші стосунки з Богом".
"Ти вже ж наче виросла, а дурницями займаєшся. Там же холодно! Краще найди собі мужика".

А ось життя.

У Фб Леся Романчук (до слова, віруюча людина) пише:

"Друзі, сьогодні я не плачу. Я ступила на стежку війни. Просто сьогодні, зараз, от у ці хвилини з обласної лікарні, з нейрохірургічного відділу виписують ДОДОМУ таксиста, який віз мого Сашка. Таксист не винен у ДТП. Мажор на джипі налетів на шаленій швидкості ззаду і практично розтрощив машину. І вбив моє дитя. У таксиста - безліч переломів хребців. З виписки: "Закрита черепно-мозкова травма. Рвана рана лобно-тім'яної ділянки справа. Перелом лівої дужки тіла С4, суглобових відростків тіл С4,С5 зліва із зміщенням. Відривний перелом дзьобовидного відростка правої лопатки... перелом грудини... компресійний перелом тіла Th7... розщеплений перелом остистого відростка, перелом голівок 7-8 ребер, перелом поперечних відростків Th5-8 із зміщенням...".
Далі ще довго, але зрозуміло, що в людини з хребтом біда. Він не ходить, лежить нерухомо на спині. І його виписали додому, бо сьогодні 19-тий день, а в понеділок буде вже 21-ий, а це важливо для кримінальної справи!
Люди, я знаю - в цій державі немає правосуддя, але ж медицина якась повинна бути!
Я - лікар, але я не впізнаю своїх колег. Невже гроші вищі за все, навіть за людські життя??? Це ж ваш пацієнт, дідько забирай! Як можна!
Я не можу нічого більше зробити для свого сина, його життя забрали.Але ж у наших силах захистити важко хвору людину від свавілля медиків!
З лікарні хворий має виписуватися здоровим або принаймні з власної волі, а не бути викинутим, бо так вирішив консиліум.
Вони хочуть прокурора? Вони його вже отримали!
Вони хочуть майдан під лікарнею? Забезпечимо!
Є в Тернополі журналісти?
Є в Тернополі люди, що можуть реально допомогти?".

Леся ніби в Тернополі, а я в Києві, а ти ще десь або там же. Це не вперше і не востаннє якийсь мажор вбиває чиюсь найдорожчу дитину чи когось наймилішого тобі, хай навіть і мужика, хоча ти не напишеш такого про того, кого любиш. І уяви, завтра це трапляється, не дай Боже, а ти не йдеш на Майдан, бо розчарувався у Ющенку? 
Десь тихенько молишся і мовчиш, щоб брати і сестри не осудили? 
Чи роздаєш релігійну літературу (і совість заспокоєно), чи їдеш в Буковель, поки твого друга виписують з реанімації, щоб не нашкодити кримінальній справі? 
Або шукаєш собі мужика, бо надворі холодно?   

Чи не нашкодить це стосункам з Богом? 


Тільки чомусь Майдан затягнувся так надовго. Дехто вже двічі встиг застудитися, а звірі Януковича (ну і сам він), чи не щотижня створюють приводи, аби ми трималися, свідомість не притуплювалася, а ілюзія безпеки розвіювалася?

Чому ж так довго, Господи?  
Чи не тому, щоб ми нарешті почали вирішувати свої проблеми?  

От тупо брали і вирішували. Не тільки, брати і сестри, проповідували і говорили гарні речі. Воно ж відчувається, коли хтось приходить "ось вони тут влаштували фестиваль, а ми тепер їх навчимо істини". Щоб забули, що є чужі проблеми, діяли, а не надіялись, що ангел з неба зробить (або Неоющенко). Адже скільки ми вже навбивали своєю байдужістю.