ТРИ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ

Після Революції Гідності українська кіноіндустрія почала стрімко розвиватися. Як вважає патріарх сучасної української літератури, Юрій Андрухович, «Сучасне українське культурне середовище відбулося… Є підтримка держави і недержавних інституцій. Так добре ще не було ніколи» (журнал «Країна», 10 січня 2019 р). Україна чекала на своє культурне відродження більше двадцяти років. Знімаються фільми про українську національну історію, яку і досі намагається відтіснити радянський, себто «рускій мір». 

З’явилася надія, що сучасні діти будуть виховуватися не на чужому фільмі «Бригада», де героїзуються російські бандити і моральним мірилом є гроші, а на українських стрічках, що лікуватимуть наш комплекс національної меншовартості, прививатимуть любов до свого, яке варте того, щоб його цінувати і захищати. 

Отож, три українські фільми українських фільмів останніх років, які варто подивитися. 

1. «Червоний» (2017) Зази Буадзе, відзнятий за романом і кіносценарієм культового українського письменника Андрія Кокотюхи про втечу з ГУЛАГу українських повстанців-«бандерівців» на чолі з командиром Данилом Червоним. Під час планування повстання у таборі до головного героя підходить ватажок кримінальників і пропонує співпрацю, але не для того, щоб отримати свободу і звільнити інших, а щоб самому зайняти місце наглядача табору і стати місцевим «Сталіним» – отримати безмежну владу над в’язнями. Червоний не тисне руку злодію і відкидає його пропозицію, бо для нього тюрма – не лише радянський табір, а й Радянський Союз, в лиці якого Росія окупувала Україну, а його мета – це воля, якої він, зрештою, й досягає. 

2. «Донбас» (2018) Сергія Лозниці – чи не найліпший фільм про війну на Донбасі, що отримав нагороду на Канському фестивалі за найкращу режисуру. Він розповідає про реалії окупованої росіянами частини України. Багатьом українцям, від яких війна далеко, здається, що вона не така вже й страшна і якщо у їхній город не прилітають снаряди, то, отже, так і має бути. Насправді так є, тому що у нас є армія, яка здатна зупинити наступ російських окупантів. Фільм, який складається з кіноновел – різних історій, розказаних очевидцями – про те, що буває, якщо не любити свою державу і віддати її сусідам-варварам. 

3. «Будинок ‘Слово’» (2017) Тараса Томенка – це повнометражний документальний фільм про історію одного будинку у Харкові, колишній столиці України, збудованого за наказом Сталіна для найліпших українських митців 1920-х років для того, щоб усіх їх разом контролювати, а потім знищити. Стрічка розповідає про українських митців, славетних на весь світ, але недостатньо відомих удома – про Миколу Хвильвого, Михайля Семенка, Леся Курбаса, Майка Йогансена та інших – вустами самих діячів, їх рідних та катів. Кіноробота чудово передає атмосферу кривавих 1930-х – років сталінського терору і Голодомору, під час яких знищили майже всю генерацію українських митців, перервалася культурна традиція, а радянська і, згодом, російська пропаганда нав’язала думку, що українська культура – надто бідна і несамостійна від російської. 

Ні для кого не секрет, що російський президент Путін наслідує Сталіна, а його злочини проти українського народу вважає героїзмом, доводячи це своїми вчинками. «Розстріляне відродження» – це те, що може бути з Україною внаслідок капітуляції і повернення до «братніх» обіймів російського народу. Не вірите – дивіться фільм «Будинок ‘Слово’».

ЗНАЙДЕНО МЕШКАНЦІВ БОГУСЛАВЩИНИ, ЗАГИБЛИХ ПІД ЧАС ФІНСЬКОЇ ВІЙНИ

Напередодні 8 травня, Дня пам'яті та примирення, і в розпал суперечок про Другу світову війну, годилося б, поряд із учасниками бойових дій на території України, СРСР, згадати й про усіх жертв цієї війни, тим паче — з числа наших земляків, тобто тих, хто поліг на самому її початку, у Фінській війні 1939—1940 років.

З одного боку вони були частиною окупаційної радянської армії, адже Сталін відряджав їх завойовувати чужі території, а з другого — “рекрутами”, тобто підневільними людьми, які не мали власної держави і яких змушували воювати у чужому, радянсько-імперському війську, використовуючи їх, особливо якщо це був українець або якийсь інший не-представник “титульної нації” СРСР, як “гарматне м'ясо”. 

Фінський військовий медик біля замерзлих
на смерть солдат Червоної армії (1940).
Фото з сайту waralbum.ru

Фінська або Зимова війна почалася в кінці листопада 1939 року і тривала всього 105 днів — до 13 березня 1940 року. Маючи на меті напасти на Фінляндію одночасно з усіх можливих напрямків, розбити фінську армію і повністю захопити країну, підійшовши до Норвегії і Швеції, Сталін і його генерали за цей час поклали до 200 тисяч своїх солдат. З Богуславського району мною знайдено 19 чоловіків, що не повернулися з тієї війни. Для порівняння — з Миронівського району загинуло за той невеликий період 54 червоноармійці.

Справедливості ради, варто відмітити, що деякі українці воювали й на боці Фінляндії — як із числа колишніх військовополонених Червоної армії, так і в складі інших добровольчих підрозділів і армій, і носили, зазвичай, з фінськими одностроями кашкети з тризубом. Серед таких — боєць армії УНР та холодноярівець, автор книги “Холодний яр” Юрій Горліс-Горський. Можливо серед цих людей були також і наші земляки.

Отож, радянське командування, перекинувши своїх солдат на північ, за звичною практикою, як це було із 44-ю Щорсівською житомирською дивізією, не видало їм ані теплих кожухів, ані валянок, ні рукавиць, прирікши багатьох на холодну смерть. Ця ситуація нагадує нам про “чорножупанників” чи “чорносвитників” — українських чоловіків та юнаків з окупованих на початку війни українських земель, яких генерал Ватутін без зброї кидав під час Корсунь-Шевченківської операції 1944 року на німців. Таке ставлення до “своїх” солдат властиве не визволителям, як звикли бачити радянських головнокомандуючих, а окупантам.

Інформацію про наших земляків я шукала на сайті  "Зимняя война. Безвозвратные потери Красной армии в период советско-финляндской войны (1939—1940) (http://www.winterwar.karelia.ru), що знаходиться у відкритому доступі. У вікні пошуку вводила характерні для нашого району українські прізвища, зазначені у церковних метриках кінця ХІХ століття, у списках загиблих під час Голодомору 1932—1933 років та у телефонному довіднику Богуславського району, складениому в 1980-х. Слід сказати, що найбільше допомогли саме списки з “Національної книги пам'яті 1932—1933”, де значилися цілі родини заморених Голодомором земляків.

Дані про загиблих на сайті містять багато помилок, що пов'язано не лише з величезною кількістю жертв і з певним поспіхом при їх реєстрації, а й з національністю тих, хто їх записував, перекручуючи на російський лад прізвища та назви наших сіл і міст. Інколи, як ми побачимо у списку наших земляків, писалося кілька варіантів прізвища.

Більшість зі знайдених червоноармійців служила у 7-й армії, частину якої згодом переформували у 13-ту, і обидві вони вели бойові дії на Карельському перешийку. Наші земляки були також у складі 8-ї армії, що із 7-ю просувалася у бік Сортвала, Лахті та Гельсинкі, та 15-ї, що діяла в районі північно-східного Приладожжя, Салмі, Питкаряннку, Китиля.

Отож, хто були ті 19, кому не судилося весною 1940 року повернутися додому, і з яких населених пунктів Богуславщини вони походили?

З с. Біївці — Педченко Олексій Акимович (1918—26.11.1940), з с. Вільховець — Хоменко Іван Кузьмич (1915—12.03.1940), з с. Дмитренки — Павліченко Петро Миколайович (1913—березень 1940), з с. Іванівка — Ковтун Іван Михайлович (1918—19.12.1939 (21.12.1939)), з с. Ісайки — Кривошея Іван Іларіонович (1918—08.03.1940), з с. Киданівка — Саленко Павло Дмитрович (1913—07.03.1940) та Терещенко Семен Абрамович (загинув 12.03.1940), з с. Медвин — Мельниченко Полікарп Остапович (загинув у березні 1940 р.), Міщенко Михайло Іванович (1915 — 13.03.1940) та Шуляк Василь Трофимович (1912 —10.03.1940), з с. Митаївка — Коноваленко Максим Лук'янович (1911—16.03.940), з с. Михайлівка — Логвиненко Кузьма Петрович (1914—11.02.1940), з с. Семигори — Чередніченко Василь Іванович (1911—12.02.1940), з с. Синиця — Кирій Василь Григорович (1919—19.04.1940), з с. Хохітва — Коломієць Степан Михайлович (загинув 19.03.1940) та Куценко Степан Єфимович (1919 — 19.03.1940), з с. Чайки — Степанечко, Степенко чи Степанченко Олександр Васильович (1914—09.02.1940), з с. Щербашенці — Митяй Євтух Прохорович (1916 — 08.01.1940). Ще один наш земляк, про якого в базі даних пишеться лише те, що він родом із Богуславського району — Костенко Петро Леонтієвич (роки життя не вказано).

Можливо серед цих людей читач знайде своїх родичів чи рідню знайомих.
Не приємно визнавати, але після визволення України від німецько-нацистських загарбників на неї чекала повторна російсько-радянська окупація з засудженням і покаранням своїх же полонених, Голодомором 1946 року та новими репресіями.

Тож якщо вже згадувати наших полеглих земляків, варто згадувати всіх, і тих, про яких не зручно було згадувати — бо те, що донедавна звалося радянською і прорадянською пропагандою Великою вітчизняною війною 1941—1945 років, аби приховати свої злочини у Фінляндії, Західній Україні і Польщі, є нероздільною частиною Другої світової.

МАНДАРИНКИ

пам'яті Олексія Марченка з 30-ї ОМБр

Після концерту
підійшов солдат.
Здається, була борода...
А йому б личила борода.
Очі світилися як у Христа.

Стрункий і скромний.
Сказав: це для вас
і віддав
не дві, не три
а всі мандаринки,
що дружина передала.
Починалася зима.

Розказував, що з теплих країв,
що скоро вернеться домів,
щоб ми приїжджали іще,
що трохи болить плече.
Потім просто стояв і мовчав,
так, ніби не відпускав.

Його звали Олексієм.
Олексію, це я Вам дякую,
Олексію, лишіть щось для себе,
подивіться, яке гарне небо.

Захотілось наступного разу
щось йому подарувати.
Планували поїздки, дати
та змогли не відразу.

Кажу, передайте привіти
Саші, Ігорю, й Олексію.
А Олексія вже нема.
Як так? - спитала я.
Та ні, це той, худий, русявий!
Знаю.
Він віддав тобі всі свої мандаринки.
Він майже не мучився, Маринко.

Я дивлюся на небо і знаю,
коли він відпочиває,
часом сяде отак на хвилинку
і подивиться із-за хмаринки,
потім знову іде, доглядає
у країні, де зим не буває,
сад Господній, в якому ростуть
мандаринки.

2015-2016

Картина Віталія Кириченка, на ній Володя Кочетков-Сукач, який підірвався на розтяжці у 2015 році.

АЛЄСЬ ЗМАГАР

Я не знала його справжнього прізвища. Навіть не була впевнена, чи він справді Алєсь. Він завжди говорив по-білоруськи, я не все розуміла, і коли перепитувала, він сердився.

Він не був жлобом. Я не люблю жлобів. Він був відкритим до людей, хоч і конспірувався. Якось я привела його на презентацію волонтерського проекту для реабілітації наших солдат і хотіла знайомити зі своїми приятелями. Він зразу похмурнів і сказав, щоб я не казала зайвий раз, що він білорус і допомагає нашій армії. Або те, або се. Тим більше не можна було казати, що він і сам збирається воювати за нас.

НЕМА

Я стою на пероні,
Потяг запізнюється.
Пальці грію, мрію,
Нічого, 20 хвилин.
Пів року ж чекала...
І ось - вдалині!
Серце тріпоче,
Готую слова,
То бліднію, то червонію!
Потяг спиняється.
Твій вагон - номер 2.
Двері відкрилися
А тебе щось нема.
Може інший вагон?
Може ти десь сховався
Чи позаду стоїш?
Та тебе десь нема.
Люди виходять -
Люди заходять.
Двері зачиняються,
А тебе... нема.
Потяг рушає
І я не можу зрозуміти,
Що трапилось щойно,
Чи я помилилася днем?
Чи це інший потяг?
А може щось сталося?
Ти проїхав свою станцію?
Нічого не сталося...
Тебе тут нема.
А потяг далеко,
Машиніста не спитаєш,
Провідницю не спитаєш,
Може диспетчера?
На вокзалі нікого нема...
І потяг сталевий,
І вагон номер 2
Десь повезли мою мрію,
А у мене...
Більш нічого нема. 

2012

КОЛИ ВЕРНУТЬСЯ КОЛЯ Й МІША

Стас, родом з Узбекистану, патріот України, під час Майдану підійшов до мене після богослужіння і подарував 200 гривень зі словами "Ти багато робиш, візьми і витрать їх як хочеш".

Через кілька днів я ішла вулицею Городецького. Був квітень-2014-го, Майдан ще стояв, а мені відчувалося, що скоро все зміниться і треба спішити... Минаючи кінотеатр "Україна", той самий, в якому після показу "Тіней забутих предків" Василь Стус виголосив промову, за яку заплатив волею і життям, я згадала про 200 гривень і подумала - "Треба сходити на 'Ноя'". Самій іти на фільм не прикольно, тож я вирішила випробувати льос і пішла в бік Майдану з такою думкою: "Якщо по дорозі зустріну когось зі знайомих - запрошу на кіно". І от не минає й хвилини - мені на зустріч двоє нерозлучних - Міша й Коля з 3-ї сотні. Я подумала - оце воно! Кажу, якщо ви не зайняті, пішли в кіно, розвієтеся. Вони були трохи шоковані, але швидко погодилися і ми пішли втрьох. Приходимо, а касирка каже - ради трьох кіна не буде! Кличте ще когось. Міша і Коля пішли і привели ще Сергія і пана Анатолія.

А через три місяці Міша, Коля, Сергій, син дядька Анатолія і ще кілька калушанських хлопців пішли на війну. Я поїхала проводжати їх на полігон, намагалася при цьому бути в гарному настрої, казала, що вони наші герої і ми пишаємося ними.

"ІДІТЬ І ТИСНІТЬ НА НАШЕ КЕРІВНИЦТВО!" — Ніна, боєць Другого Батальйону Нацгвардії

Знайомтеся. Це Ніна. Ніна Прокоп'єва з міста Котовськ Одеської області. Студентка 2-го курсу геологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми познайомилися з нею цієї зими на Майдані, Ніна є активісткою громадянського руху "Відсіч" і входила до 16-ї сотні Самооборони. Потім, коли почалася мобілізація до Нацгвардії, Ніна взяла академвідпустку і, подолавши всі перешкоди, пов'язані зі ставленням у нашій армії до жінок, прийняла присягу в Другому резервному батальйоні і півтори місяці прослужила в зоні АТО, тримаючи позиції на відомій горі Карачун, що в околицях Слов'янська. Нині дівчина разом із батальйоном повернулася до Києва, але не надовго, днів на 20, а потім знову поїде в гарячу точку і продовжить бій. Ніна добре стріляє і зовсім скромно говорить про свою участь на війні.

Перебуваючи поза зоною АТО, дівчина не спішить відпочивати і бере участь у громадських акціях з бойкоту російських товарів. Поспілкувалася з нею сьогодні після "падучого флешмобу" в російських кафе. Ось фрагменти з її розповіді.

НАЙВАЖЧЕ БУЛО... мабуть під час тзв. "перемир'я". До нас на Карачун прибув вертоліт із 9-ма нашими людьми... Тільки гвинтокрил відлетів, ми побачили дим і як він упав. А ми щойно тих хлопців живими бачили.

КОЛИ дуже обстріляли один наш блокпост і довго ніхто звідти не відповідав...

ТЕЛЕВИШКУ, біля якої ми дислокувалися, збили вночі. На щастя, вона впала туди, де нікого з людей не було, за метрів 5 від одного з блокпостів. 

МИ ОБСТРІЛЯЛИ ОДНУ КОЛОНУ бойовиків, що покидали Слов'янськ, друга пройшла повз.

ЛЮДИ В СЛОВ'ЯНСЬКУ ДУЖЕ ГОЛОДУВАЛИ. Дехто з наших гвардійців зайшов разом із солдатами в Слов'янськ, один із них казав, що хоч і там було повно трупів - то ще не так страшно, як бачити голодних людей. Одній бабусі він дав якусь консерву, то вона ридала, бо місяцями того не бачила. Він, як прийшов звідти, почав курити і матюкатися, хоч до того тримався бадьоро і ніколи того не робив.

З НАМИ БУЛИ ДЕСАНТНИКИ, багато з них загинуло через власну безпечність, бо не окопалися належним чином. Ми, як тільки потрапили під перший мінометний обстріл, відразу це зрозуміли і зробили двометрові (в глибину) окопи. Ми самі приймали таке рішення, а командир, той, якого нагородили недавно (Андрій Тірон), сидів собі у штабі, не їздив на наші блокпости, зате зберігав у себе посилки з необхідними речами, які добровольці передавали солдатам. Потім на деякий час його замінили на дуже класного командира, він у перший же день всі блокпости об'їхав. Я не знаю точно його прізвища, ми всі називаєм його Санею. Хтось одного разу сказав на нього "комбат", а він - "я був Санею і залишився Санею". Ну а потім Тірона вернули.

МІСЦЕВІ ЖИТЕЛІ ПЕРЕДАВАЛИ ІНФОРМАЦІЮ, що в бойовиків на озброєнні снайперські кулі діаметром 12,7 мм. У нас таких немає, максимум 7,62. Ми кажемо про це керівництву, а нам - та ну що ви! А потім зустрічаю одного нашого бійця із сусіднього блокпосту з ранкою на голові, а він показує кулю калібру 12,7 від якого його кевларова каска розлетілася вщент.

НЕПРАВДА, що Другий батальйон повернувся без утрат, як пишуть. Двох убили.

КОЛИ МИ ПОВЕРНУЛИСЯ після АТО на полігон, то нам не хотіли ніде писати, що ми були учасниками бойових дій. Щоб мені довести, що я була в Слов'янську, треба багато тяганини, а то і через суд пройти...

ПОВЕРНУЛАСЯ В ГУРТОЖИТОК, ще не знаю, коли буду поновлюватися в університеті. Одна студентка зі Студради зустріла мене недавно і каже, знаєш, так прикро, що командування здає армію і нічого не робить. А я їй кажу, а мені інше прикро - що ви нічого не робите. Ідіть і тисніть на керівництво країни, щоб притягло до відповідальності командирів-зрадників, які зливають інформацію про нашу армію, і щоб не гальмували АТО.

На позиціях ми викладаємося на повну. Бо знаємо, що наш батальйон полегшить роботу тим бійцям, що прийдуть нам на заміну, а в майбутньому - і життя всій Україні.

КАКОВО СЕЙЧАС В КРЫМУ?

Все страны мира со свободными СМИ наверняка знают, где находится Украина и что такое Крым. По крайней мере, мы надеемся, что студенты и сотрудники организаций IFES молятся о нашей стране, чтобы не было военных действий со стороны России, а также разделяют наше горе в связи с сотней убитых – расстрелянных, замученных пытками, сожженных заживо, искалеченных и пропавших без вести. Огромная благодарность всем, кто помогает украинцам пережить сложные времена, предоставляет медицинскую помощь раненым, ведет переговоры с восточным соседом, проводит акции в защиту Украины, молится о нас и рассказывают правду о событиях Евромайдана.

Экскурс

21 ноября 2013 года в украинской столице Киев начались протесты, вызванные приостановлением процесса евроинтеграции Украины тогдашним Президентом Януковичем. Они бы, возможно, утихли, если бы не 30 ноября, когда власть с помощью силовиков разогнала мирную демонстрацию, избив до полусмерти обычных студентов и дав понять, что будет с тем, кто не согласится и уже не согласился с действиями Януковича. Реакция украинского общества на применение силы – парадоксальна: в декабре 2013 года люди вышли на Майдан на долгосрочный протест с требованием № 1 – отставка Януковича и досрочные выборы. Палаточный городок протестантов пару раз пытались разогнать силой, но активисты выдерживали штурм, на помощь среди ночи собирались люди со всего Киева, а утром – и со всей Украины. 19 января 2014 года, после принятия провластной партией «драконовских законов», которые предполагают уголовную ответственность за участие в мирных акциях, ношение шлема и маски или наличие в автомобиле шин, начались силовые противостояния между евромайдановцами и спецподразделениями милиции. Появились первые жертвы, массово начали пропадать люди, которые ходили с украинской символикой, заведены сотни криминальных дел за участие протестах. Полиция похищала раненых людей прямо из больницы. 18 февраля закрыли метро, вооружили милицию и преступные группировки огнестрельным оружием для отстрела митингующих, перекрыли движение в центре столицы - Служба Безопасности Украины начала «антитеррористическую операцию», чтобы наконец-то зачистить Майдан. Силовики сожгли Дом Профсоюзов, где находились живые люди, а 20 февраля начали обстрел, вследствие которого более 90 человек из Самообороны было убито. Штурм Майдана закончился отступлением силовиков, бегством Януковича из страны.

Но сразу после этого украинский полуостров Крым заняли российские войска, чтобы якобы защитить русских от украинских националистов. Многие считают, что крымчане рады российскому вмешательству и не против присоединиться к России. Чтобы лучше понять, каково сейчас – находиться в Крыму, я попросила активистов Содружества студентов-христиан в Симферополе рассказать, что происходит.

К сожалению, они не согласились на публикацию их фото, так как (цитирую): «У нас тут начали активистов воровать. Я удаляю все из своих соцсетей. Мне немножко страшно. Я пока не хочу светиться», «лучше просто имя и без фото :-( мне уже звонили просто, стараюсь меньше светиться».

Рассказывает Карина, 19 лет.

«Я родилась в Симферополе. Крым - это моя родина и он для меня неотъемлемая часть Украины. Вы знаете, к России в целом я всегда относилась хорошо (там живет вся моя родня), но то, что происходит сейчас, выходит за рамки... Путин, видя, что в нашей стране сейчас неспокойно, решил "под шумок" захватить наши украинские земли, ввел войска, захватил наши административные здания, повесил везде русские флаги. Наши телевизоры наполнились российскими каналами и перестали показывать правду. Очень обидно, когда крымчане  (не все, конечно) верят всему,что там говорят! Как же не понять, нас оккупировали? Я хожу по городу с украинской символикой и это с каждым днем становится всё опаснее, потому что за это теперь могут и избить! Разве это не страшно? Страшно. А когда активистам начинают угрожать и просто похищают, разве это не страшно? А когда на украинской земле, житель кричит "Россия! Россия!" и радуется всему, что происходит, разве это не предательство? С другой стороны, меня воодушевляет сплоченность, патриотизм, терпение крымских татар и я еще верю, что вместе мы сможем отстоять единство Украины».

Пишет Оксана, выпускница ССХ. Муж служит в украинском флоте.

«Мы уже папу (мужа) полторы недели  не видим. Раньше вы за нас в Киеве стояли, тогда мы не могли приехать, поддержать вас на Майдане, а теперь – наша очередь. Мой муж будет защищать нашу страну до последнего».

Рассказывает Вика, 24 года.

«По русских телеканалах передают, что жители Крыма рады российским «защитникам». У меня просто нет никаких сил, ну как можно думать, что мы рады оккупации. Я живу сейчас в Симферополе и то, что сейчас происходит нельзя назвать никаким другим словом. На протяжении двух недель количество российских войск на территории Крыма увеличивается каждый день. Они захватывают административные здания, военные базы, заставляют украинских военных сдаться и отдать оружие, отключили все украинские телеканалы, заменив их на российские. Все это время, мы, крымчане, живем в состоянии страха. Мы не можем свободно выражать свою позицию, не можем свободно ходить по городу с украинской символикой и говорить, что мы за целостность Украины. Я не понимаю от чего и от кого нас защищает Путин. Я всю свою жизнь говорю на русском языке и меня никогда никто не притеснял из-за этого. Крымчане тоже украинцы, тоже патриоты. И нам невыносимо больно от того, что нас насильно хотят сделать частью РФ».

Пишет Лена, 21 год.

Всю жизнь я прожила в Крыму. И за пределами полуострова была не часто. Из Украины вообще не выезжала никогда. Я была в Киеве и во Львове. и все. Украина моя единственная Родина. А Крым - мой настоящий дом. Украинцы - моя семья. Когда в семье проблемы, обижают кого-то из родных, кто-то умирает - то начинаешь еще больше любить родственников, заботиться о них, о вашем общем доме. А сейчас в мою семью, в мой Крым пришли чужие люди. Они нагло заявляют, что пришли защитить нас, направляют на меня и моих друзей оружие. До событий в Крыму, до того, как русские солдаты ступили на наши земли, я не видела оружия, не видела людей в военной форме, не видела людей в масках. Я не знала кто они, поэтому не знала чего от них ждать. На дорогах останавливают и проверяют каждую машину, в поездах проверяют все вещи, в самолетах тоже самое. Лезут в чемоданы люди, у которых нет на то полномочий. Они называют себя «народной дружиной». И если вдруг ты или содержимое твоих вещей не нравится, то тебя могут даже с поезда спустить на ближайшей остановке. Многие говорят, что это для безопасности, чтобы фашисты не провезли что-то запрещенное. Но повторюсь, кроме Крыма я несколько раз была в Киеве и Львове и ни одного бандеровца, который притеснял бы или ненавидел меня за то, что я говорю на русском, я не встречала.

В Крыму теперь бьют журналистов, крадут людей, рвут паспорта. Даже если Россия действительно пришла помочь Крыму, то пока реальной помощи я не вижу. Я вижу только злых людей, вооруженных солдат, казаков с плетками, испуганные взгляды, пустые улицы по вечерам». Все, что я чувствую - страх перед неизвестностью(что будет с нашей работой, нашим образованием), тревогу за себя и родных, боль сердечную, и злость к людям, которые предают землю, на которой живут. Россия вполне устраивает меня в качестве сестры-соседки. Но не надо приходить в мой дом! В своем доме мы сами наведем порядок».

 

http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1506662

Пишет Александр, 24 года

Я крымчанин. Живу в Симферополе всю сознательную жизнь, а моя семья живет в Крыму уже больше пяти поколений. Как и у большинства крымчан среди моих предков есть как русские, так и украинцы, выходцы из разных регионов бывшего СССР. Можно сказать, что я типичный крымчанин своего поколения. Поэтому я очень остро переживаю то, что происходит на полуострове.

В феврале, когда поползли первые слухи о потенциальном отделении Крыма от Украины, я и многие мои друзья вышли на митинг за целостность Украины. Я держал в руках плакат «Не хотим судьбы Абхазии». Но сейчас Крым имеет все шансы повторить историю этого кавказского региона. Присоединение Крыма к России не будет признано международным сообществом и наш регион станет «серой зоной», как Абхазия, Северный Кипр и Приднестровье.

В первые дни, как российский спецназ захватил административные здания в Симферополе, центр города был перекрыт и его патрулировали «зеленые человечки» в российской форме и с российскими автоматами АК-100. Это было сделано для того, чтобы запугать всех инакомыслящих крымчан и дать понять «кто в доме хозяин». Со временем, патрули убрали, а «зеленые человечки» стали блокировать украинских военных на их базах. Спустя несколько дней смелые крымчане снова начали выходить на протесты против оккупации и и сепаратизма. Тогда новая «власть» Крыма прибегла к террору: начали нападать и забирать технику у журналистов, были отключены украинские каналы, вместо оккупантов на улицы вышли коллаборационисты: казаки и местные русские националисты, которые неоднократно избивали и унижали людей... В последние дни были выкрадены наиболее авторитетные лидеры движения Евромайдан.

16 марта Крым ждет референдум об отделении от Украины. Оккупанты спешат провести его, пока не начались серьезные экономические проблемы и крымчане пребывают в эйфории. Но они не понимают, что это будет иметь плачевные последствия для экономики и общества. Основа экономики Крыма — туризм, будет разрушена. Инвесторы не будут вкладывать деньги в «серую зону». Воровство и коррупция, против которых боролись украинцы на Евромайданах в Киеве и Крыму, не будут искоренены. Теперь главное, чтобы сепаратизм не победил в других регионах Украины и их не ждала та же судьба. Прошу всех об это молиться.

Пожалуйста, не оставайтесь равнодушными к судьбе нашей страны и наших коллег! Молитесь и не молчите.

СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.

90-ЛІТНЯ БАБЦЯ ФЕДОРЯ ПРО ВІЙНУ, ГОЛОДОМОР І ЛЮБОВ

Я познайомилася з бабцею Фенею по телефону, коли одного суботнього ранку стаціонарний апарат, що стояв мирно на фотелі, різко задирчав. Я злякалася, але підняла трубку, покликала сусідку. Вона сказала: «А, это бабушка Феня, ей 90 лет». Я не повірила, щоб людина в такому віці наскільки добре говорила. Бабуся Феня дзвонила нам щосуботи десь біля одинадцяти і запрошувала в гості. Якраз наближався Старий Новий рік, Маланка та щедрувати ми не пішли, вибрались за тиждень. Бабуся Феня на нас розсердилася, а потім зателефонувала і сказала, приходьте, я скільки за цей час пережила, дуже великий гріх вам буде, якщо не прийдете. Ми купили малий подарунок (щось із посуду), хлібину і поїхали до неї на Троєщину.  Задзвонили у дзвоник, довго чекали, аж ось хтось іде відчиняти. Перед нами малесенька бабця, згорблена, висотою десь у метр двадцять чи менше, пострижена під каре. Запрошує нас до кухні на голубці і картоплю, дає взутися. 

"БЛЯШАНКА ПО 5 КОПІЙОК, ПЛЯШКА З-ПІД ПИВА - ПО 15"

В понеділок ввечері іду на збори "Відсічі" (громадської організації, що виступає проти антиукраїнських тенденцій, напр., як "Закону про регіональні мови") в будинок видавництва "Смолоскип". Востаннє була там першокурсницею, 2005-го, на читаннях віршів Дністрового. Тоді мені не сподобалося, бо було щось про проституток і неприкрашені реалії 2000-х.

Збігнєв ГЕРБЕРТ. П’ЯТЬОМ

Переклала цей вірш із польської на останньому курсі університету. Не тому, що я люблю смерть. В таких ситуаціях (як у вірші) чітко проясняється розум і, як ніколи, починаєш розуміти, що в житті важливо, а що - ні. Тоді важко не вірити в Бога.

1

Їх виводять рано

на кам’яне подвір’я

і ставлять під стіною

п’ятьох чоловіків

двох – дуже молодих

ще в розквіті сил

більше нічого

про них не можу сказати

2

Коли підрозділ підносить

зброю під приціл

відразу все постає

у ясному світлі

реальності

жовтий мур

холодна блакить

чорний дріт на мурі

замість горизонту

це момент бунту проти чуттів

які раді б утекти

як щурі із корабля що тоне

Перед тим як куля дійде до місця призначення

око помітить наближення снаряду

слух подовжить сталевий свист

ніздрі наповняться гострим димом

з піднебіння впаде пелюсток крові

дотик скорчить і відпустить

Тепер вони вже лежать на землі

по очі накриті тінню

Підрозділ відходить

їхні гудзики паски

і сталеві каски

живіші від тих

що лежать під муром

Я не довідався про це сьогодні

мені відомо ще від учора

ось чому я писав

примітивні вірші про квіти

Про що говорили п’ятеро

у ніч перед екзекуцією

про сни пророчі
про пригоду в борделі

про частини автомобіля

про морську подорож

що коли йому випали пікові карти

не треба було починати

що горілка найкраща

після вина болить голова

про дівчат

про фрукти

про життя

І отже можна

використовувати в поезії імена грецьких отців

можна боротися за тривалість барви неба на світанку

писати про кохання

а також

зі смертною повагою

жертвувати для зрадливого світу

троянду