- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок".
Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.
