Показ дописів із міткою дитинство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою дитинство. Показати всі дописи

вівторок, 4 грудня 2012 р.

УЧЕНІЄ-МУЧЕНІЄ

Припускаю, що школа - найтравматичніший період життя нашої людини. Абсолютно незахищеного тебе витягають зі світу природи - дерев, котів, собак та інших героїв народного господарства, ти потрапляєш за парту і мусиш сидіти там щонайменше три години, раптом не можна гуляти надворі, ловити за вікном метеликів, роздивлятися візерунок на старих шпалерах, хлопців чи дівчат позаду - бо йде урок і вчителька хоче всю увагу собі, не можна бігати шкільним коридором, а так хочеться, що все аж чешеться, треба уважно слухати, ручку тримати тільки правою, а прийшовши додому братися не за іграшки, кота й собаку, а за зошити й підручники. Над зошитом не можна їсти, особливо хліб з варенням. Не підеш гуляти, поки не напишеш правильно рядок загогулин. Якщо довго милуєшся інієм на деревах, закрадається почуття провини, бо інші діти сидять на уроці, а ти відпросився на сорок хвилин в туалет. А ще це різке світло зранку, яке запалюють над тобою, аби розбудити на третій раз до школи. Треба обов'язково подобатися вчительці, бо вона ставить оцінки, а оцінки віднині - смисл твого життя. За них лають чи сварять, гладять або б'ють. Коли приходиш додому - перше, що тебе чекає - це допит, "Чи питали?" і "Що приніс?", які оцінки. Мусиш казати все найкраще, інакше не минеться без сцен.

понеділок, 9 січня 2012 р.

УЛЮБЛЕНІ ПОЕТИ: РОМАН СКИБА

А цього зимового вечору запрошую почитати світлі вірші Романа Скиби. По-дитячому наївні, по-дорослому сумні. Першим вивченим віршиком для мене був скибин "Про кролика Петрика", опублікований у 1991 чи 1992 році у журналі незалежної України № 1 - "Соняшник". Тоді я безліч разів повторювала його, бігаючи за татом, якого теж звати Петриком. Роман Скбиба народився 26 жовтня 1970 року у Львові. Живе і працює в Києві. 

Вірші взяті із сайтів: http://roman-skyba.livejournal.com/tag/вірші, http://abetka.ukrlife.org/skyba.htm

ПРО КРОЛИКА ПЕТРИКА
 
Кролик Петрик любить квіти.
Любить в затишку сидіти.
Любить ліс і любить річку.
Любить день і любить нічку.
Любить їздити до міста.
А найбільше любить їсти...


пʼятниця, 2 вересня 2011 р.

ЯК ЗУСТРІЛИ БАБУ ЯГУ


Листопад чи березень. Батьки загрібають в подвірї листя, я, тим часом, задивляюся на лісок метрів за 200 від бабусиної хати. Кажу собаці: «Стьопко, пішли по гриби». Нещодавно по телевізору показували радянський фільм – казку, де дівчинка пішла у ліс, там на неї чекало безліч пригод і випробувань, але вона вийшла з лісу переможницею, бо знайшла чи то чарівну квітку, чи добру чарівницю, чи Івана-Царевича. «Ходім, Стопко, будеш мене охороняти,» - кажу йому, хоч пес пережив кількох секретарів Радянського Союзу і вже недочуває й недобачає. Стьопка мовчки слідує за мною. В лісі ніяких грибів не було, тільки на дереві, а дістати їх в чотири роки мені не під силу. Стьопці в п'ятнадцять теж. Розчарував мене ліс. «І що там цікавого? Листя ніде не видко, які там гриби?!». Ні пригод, ні випробувань.

вівторок, 30 серпня 2011 р.

СІЛЬСЬКЕ ДИТИНСТВО

Я виросла в селі.
З самого раннього віку мене оточувало мистецтво. Як тільки пішла в школу, мене взяли солісткою виступати в клубі на День колгоспника, День урожаю, Новий рік і 8 березня. Влітку до школи ходити не треба було, зате відкривався простір для спілкування з природою і творчості. Улюбленою справою було залізти на дерево і звідти співати на всю горлянку українські народні пісні. На весіллях старші люди просили мене заспівти "Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу". Старші жінки плакали, коли я виконувала пісню, давали карбованця, а я не розуміла - чому ж то вони плачуть, сиділа потім на дереві і думала про це...