субота, 15 лютого 2014 р.

СЕРГІЙ НІГОЯН (зі щоденника)

16 січня
Я приїжджаю на Майдан на нічну варту, знову очікуємо штурму Беркуту. У мене всі симптоми застуди, але совість не дозволяє лежати в теплому ліжку. Надворі -10, але ми сидимо біля бочки з вогнем, маємо чай, дрова, і тому врятовані. А от охоронці стоять на морозі, вартують наметове містечко. Одного з них упізнаю, це хлопець-бородань, тепер він тусується біля калушанського намету. Я бачила його на іншій барикаді, неподалік науковців, а тепер, видно, його перевели до іншої сотні. Про нього ще писали у Fb-спільноті "Є люди", що він вірменин, а не западенець, як я думала (а так добре говорить українською!), що йому не так багато років. Він помітив мій погляд і теж став дивитися на мене. Я перестала витріщатися. Священник ходить, освячує нас, благословляє на ніч, щоб Бог зберіг. Бог зберіг.

18 січня 
Я знову чергуватиму на вечірній зміні біля мобілізаційної хати. Приходжу до бочки, там сидить купа народу, в основному гості, мороз перейшов позначку -10, позамерзала і питна вода в пляшках, і вологі серветки. Вогонь у бочці, властиво, тліє, дим валить, а люди біля бочки сидять як статуї і просять чаю. Я прошу, ну хлопці, нарубайте хтось дров. Гості потупили очі, зрештою хтось із охорони зголошується, я нарубаю, але у вас нема нормальної сокири, сходи, попроси в Калуша. У калушан все завжди є, вони люди хазяйновиті, і хатинку нам збудували.
Тож я йду.
А по сусідству навколо бочки сидять старші чоловіки і той бородатий хлопець, який декламував на відео Шевченка. Вони мене зустрічають з посмішкою, а я відразу до діла.
- Добрий день, а є у вас сокира?
- Є, - підводиться бородань, - але я тобі сам дрова порубаю.
І в моїх очах він раптом добряче виростає, і я йому даю балів так 100, і вирішую, ну все, треба з ним дружити.
Ми йдемо до нашого намету.
- Як Вас звати?
- Та давай на "ти", Сергій. 
І відразу береться за діло. Я думала, керуючись стереотипами, він мав би трохи зверхнім, грубуватим і приставучим, а виявляється, це проста, ввічлива людина (хто бачив відео, де він про себе говорить, той погодиться). 
Сергій нарубав нам дров і відразу пішов вартувати барикаду, не вимагаючи уваги чи подяки. 
Я йому в слід:
- Сергію, будеш їсти? В нас є гаряче.
- Та не знаю. Ну може, якщо у вас є.
Скромний - і це приємно.
Приходить згодом, у балаклаві.
- Навіщо, - кажу, - тобі ця шапка з дірками для очей і рота?
- Та не хочу засвітитися, а то ще впізнають і знайдуть...

20 січня 
Учора почалися сутички на вулиці Грушевського. До наметів повертаються хлопці з охорони, серед них - Сергій, уже без балаклави, а обличчя все темне від чорного диму.
- Сергію, ти не в солярій часом ходив?
- Ні, - посміхається, - ходив палити шини на Грушевського. 
І видно, що думками він там, там де стріляють.
Я іду у бік вулиці Грушевського, як не як, там моя робота. З Майдану вирушають чоловіки, споряджені палицями і касками, медики, жінки з термосами, чимало з яких - літнього віку. Якась жінка-продавчиня сувенірів у переході метро благословляє майданівця в бій, йому приємно, він дякує і біжить туди, де небезпечно, готовий до всього. Перетинаю кордон мирного Майдану, на паркані біля барикади - фото-виставка "Мирний протест". На фотополотнах: закохані гріються, волонтер самооборони грає на фортепіано, священники стоять на барикадах... А за Майданом - стукіт, дим і вибухи. Я розумію: не буде так, як раніше.

21 січня
Я намагаюся заснути, але не можу. На "Громадському" транслюють бої з вулиці Грушевського. Лягаю в 3:30, а прокидаюся о 5, іду на кухню готувати кашу на Майдан. В 7:30 я вже на там, заступаю варту. Ніч минула спокійно, хлопці з самооборони затримали тітушок-заробітчан, що з'їхалися нас бити за 250 грн на добу.
Приходить Сергій, видно, знову був на Грушевського. Знову весь там.
- Привіт, Сергію!
- Привіт, - спішить. - У вас є якась їжа?
- Є, принесу зараз.
- Дякую.

О 10-й я передам зміну і піду на студентську акцію під МВС, де ми вимагатимемо звільнити затриманих студентів з університету імені Карпенка-Карого. Почуватимуся кепсько, бо застуда ніде не ділася, тому скоро поїду додому лікуватися і відсипатися, тільки забіжу на Майдан, занесу ліки. Зустріну там Сергія, але він якраз з'ясовуватиме щось із охороною. "Побачу іншим разом, спитаю його, що там".

22 січня
Прокидаюся десь об 11. Дзвонить мама.
- Ти ще спиш?
- Так, а що?
- Там передали, що на Грушевського двох наших вже вбили.
- Та ти що? Зараз зайду в інтернет, перевірю, чи правда.
Якщо це і правда, то, скоріше, це якась випадковість і навряд, чи ці люди мені відомі.
Заходжу.

P.S. 
Його застрелили 22 січня 2014 року о 6 ранку на вулиці Грушевського. Десь біля спалених автобусів і стадіону. Кажуть, він поніс хлопцям протигази. Його принесли без маски, і цілком ймовірно, що вбивця вибрав його через кавказьку зовнішність. Стріляв ізблизька, поцілив чотирма кулями - так, щоб убити. Побратими занесли Сергія в приміщення Академії наук, де нині медпункт, намагалися спасти, але наш хлопець помер.

Я приходила до намету й далі, але не могла звикнути, що Сергія там більше не буде, тільки його світлини на барикадах, свічки і вінки. Потім, вже десь у лютому, зайшла у нет і побачила відео, де його ховають. Тоді нарешті повірила.

Відразу по його загибелі якісь "людішкі" написали статтю про те, що він був вірменським (!) терористом і мабуть багато недалеких у те повірили. Але факт лишається фактом - ні ті, хто це писав, ні ті, хто це репостив, ні той, хто убивав, як і той, хто давав на це дозвіл, не знали Сергія Нігояна.

Якщо Бог посилає нам у життя людей (хоча б на 4 дні!), щоб чогось навчити, то Сергійко став для мене учителем скромності і прикладом того, як бути людиною діла. Вічна пам'ять.