ТРИ ЕКСТРЕМАЛЬНІ НОЧІ В МОЄМУ ЖИТТІ

2007-го, в Кракові. Жили ми тоді у Варшаві, в гуртожитку для студентів-іноземців "Hera". Знайомі збиралися їхати до Кракова і покликали за собою. Був кінець квітня, останні тижні нашого стажування в Польщі, гріх пропустити нагоду побачити королівське місто. Тільки моїх знайомих запросила їхня знайома, мені незнайома дівчина з Киргизстану. Їдем, значить. Три українки, киргизка і таджикистанець, Саїд. Подорожувати годин 6, лягти не можна, бо потяги в Польщі не призначені для спання, тільки для сидіння - надто куца в них країна. О першій ночі вийшли на краківському залізничному вокзалі, о другій дісталися так-сяк по-пам'яті до гуртожитку, теж для іноземців, переважно з СНД, такого десь, як шістьорка в КНУ, тільки трохи кращого. Заходим ми, а нас привітно зустрічає узбек, домовляється з вахтьоршою і веде в підвал. Заходимо, а там в нього День народження. Посеред кімнати стіл, на підлозі повний тазік олів'є, бутерброди зі шпротами і, ясна річ, плов. В кімнаті грають хіти 90-х, звичайно ж, "Белые розы", десь в кутку танцюють двоє, азіат і "наша", на лавці сидять індус у яскраво-рожевій сорочці і теж "наша", розмовляють. Просять до столу. За столом казахсько-узбецька компанія, всі дуже гостинні, фактично тверезі, тільки один білорус чи росіянин каже, що йому не подобається Європа, бо все там однакове, і поїде він десь в Ташкент. Звичайно ж, історик. Я не знаю, що мені робить, прийшла без подарка, всього боюся, боюсь щось не те сказати або якось не так подивиться і надбати східного залицяльника. 

Насипають з тазіка олів'є, повну миску плову, я кажу: "Дякую, не буду, я не голодна" (і не брешу), а Саїд : "Сейчас будешь". В Саїда такий вигляд, ніби зараз він дістане кинджала, а так - милий хлопець. Іменинник пригощає всіх, хто заходить до кімнати, ніби День народження у всіх, а не в нього. Через годину ідем спати, заходимо в обіцяну кімнату, а там три ліжка, нас же, дівчат, четверо. Я опиняюся зайва. Тоді іменинник веде мене коридорами в якусь кімнату, я боюсь, куди не розумію. Стукає у двері. Відчиняє сонна дівчина, наша, приймає мене до себе. От тоді я і отримала важливий урок гостинності. Впустити незнайому людину до себе в кімнату о четвертій ранку, покласти її на своє ліжко, а самій перебратися на підлогу, зранку нагодувати! Це була Іринка Котлярська з Могилянки, родом із Кременця на Тернопільщині.

2011-го у Києві. Їхали із Ромою Мельником у маршрутці 172, поверталися з Дня народження знайомого з Узбекистану. На задньому сидінні натрапили на чоловіка, що постійно падав - чи то від сну, чи від алкоголю, чи від поганого самопочуття. Я питаю його, чи все гаразд, а він гарною літературною мовою показує мені виписку з лікарні, що пережив серцевий напад, а потім документ про те, що його випустили з тюрми. Нині він катається в марштурках, щоб не змерзнути надворі (початок березня) або викликає швидку, щоби переночувати в теплі. Назвався Альбертом з Коломиї. Давай метикувати, як можна помогти людині. Алберт через кожну хвилину нам дякує, обіймає нас... Приїхали саме до гуртожитку, не кидати ж Альберта на морозі, заходим всередину, до кімнати не ведем, а просимо вахтершу, щоб дозволила Альберту почекати у вестибюлі. А тоді на вахті була Афанасівна, така нервова жінка. Вона сварилася, але пустила, тільки приставила за ним дивитися Миколайчика. Йому посвариться - що мені з гори котиться. Було десь пів на одинадцяту, звичайно ж не ранку. Доки ми збиралися, щоб відвезти нашого друга до притулку, Альберт пішов у туалет, витягнув із пазухи горілку, аж тут заходить Миколайчик. Такий крик здійняв, виштовхав його звідти. Альбер теж не промах і сказав Миколайчику, що таких, як він мочив на зоні. Прибігаю, Афанасівна сама не своя, сказала, щоб ми виміталися. І Альберт перемінився, говорить по-блатному. Ми вибачилися і поїхали шукати християнський притулок для бездомних, десь в районі Ленінградської площі. Але то було не дуже просто, бо він знаходився серед мальовничого кварталу з недобудованих багатоповерхівок і гаражів. Ідеш вулицею у білих колготках, в 11 вечора, надворі -3, у хатах світло горить, люди чай п"ють... Оце гарно їм, думаєш... Шукали довго, але таки притулок знайшли, тільки там було вже зачинено. Давай гукати сторожа, ніхто не йде. Тоді Альберт почав гупати у ворота і погрожувати, най тільки хто не відкриє. Ми його присоромили, аж тут іде сторож і каже, що працюють тільки до 10 вечора, і ніхто нашого друга ночувати не пустить. Альберт каже, "Лишіть мене, ідіть додому, а я тут помру!". Але ми пройшли ще пару кілометрів до Дарницького вокзалу, Рома по дорозі згадував кіно, де вночі можна було постукати до церкви і тебе пускали переночувати. Потім на нас хотіли напасти дикі собаки, але Альберт їх швидко розлякав. Попрощалися з ним на вокзалі, а на ранок мусили повернутися і посадити на потяг до Коломиї.

Поряд жила наша подруга Оля Московська,  зателефонували їй опівночі, попросилися заночувати. Вона прийняла нас без формальностей, штибу "А як це, у нас хлопець ночуватиме?". Відчиняє нам Оля двері о другій ночі, а в самої око застуджене. Та вона не турбується про свій вигляд, веде на кухню, поїть чаєм, годує вегетаріанським пловом, Розпитує. А зранку прокидаюся - Оля дякує Богу за новий день. 

Альберта на вокзалі не зустріли, забрала міліція. Він

розповів нам, що сидів вісім років за вбивство. Самогонщицю не вбивав, а міліція "навісила" на нього злочин. За цей час батьки померли, жінка розлучилася, діти підросли. 

2012-го, у Дебрцені, Угорщина. Поверталася із Сербії до України. Через Угорщину. Їздила на конференцію з літератури - найекономнішим варіантом, з десятьма пересадками, - зате всьому світу показала, що я вивчаю прозу Данила Кіша. В Будапешті купила квиток на останню електричку до прикордонного Захоня. В рюкзаку не пух - кілограм 9 книжок, взуття зимово-осіннє, кава для наукового керівника, словник російсько-сербський. Цілий тиждень подорожувала, на кінець ще й колінний сустав розболівся, шкандибала. 

Сідаю на електричку, перев'язую коліно шаликом, уявляю, що я бітник, швидко засинаю. В кожному вагоні людини по 3. Аж тут будить мене провідник і каже, що треба виходити. Пересідати на автобус і їхати до іншої залізничної станції. Оце-то сюрприз! Збираю свої статки, шкандибаю до автобусу, провідник мене мило супроводжує, щоби правильно втрапила, але речі несу сама. Їдем годину автобусом (входить у вартість квитка), автобус, слава Богу, не такий, як із Миронівки до Богуслава! Приїжджаємо і біжимо на електричку. Заходжу, двері за мною зачиняються, рушаєм відразу. Ну тепер все позаду, Україно, чекай мене! 

Але через годину-півтори електричка прибуває до станції Дебрцен і нас просять звільнити вагон. Кінцева. Оце круто, - думаю я. Тепер мені ясно, чого у моєму квитку "Будапешт-Захонь" пише "Дебрцен".  Ну, нічо, побачу Дебрцен. Там треба перечекати дві години, сісти на потяг до Захоня - і діло з кінцями. Надворі холодно (середина квітня), на пероні майже нікого нема, якісь неблагополучні сміються мені в спину. Тож я заходжу у приміщення вокзалу. А лавка там одна. Наполовину зайнята. Сидять на ній бомжі і цигани. Але нога мені болить, сон відганяє всякий страх і я бреду з клунками до лавки, сідаю на вільне місце, біля найстрашнішого дядечка. Він, очевидно, угорець, кремезний, з пузом, літ 35, налисо поголений, на потилиці проступають зморшки. Схожий на кримінального авторитета. Йому приємно, він посувається, каже мені "мадам". Та коли я прийшла, на лавці перестали говорити. Дивлюся направо - а всі бомжі на мене. Притисла до себе сумки, рюкзак не знімала взагалі, нахмурила брови і дивилась на годинник. Хе-хе, чекати ще годин зо дві. Треба було надіти капюшон і кашляти, як чахоточна. А я геть втратила пильність, розпустила коси! Дядечко справа детально вивчав мої пакунки, тому я ні на мить не давала собі заснути. Тоді один із них почав щось до мене говорити, по-мадярськи. Я вдавала, що нічого не розумію, і я таки нічого не розуміла. А його сусіди підхихикували щось. 

Вав, я сиділа в епіцентрі уваги і жалкувала, що в подорожі нема зі мною нікого сильнішого... Але принц таки з'явився! Той дядько зі зморшками. Як підскочить до бомжа, як ухопить його за шкірки! Грозиться йому, мовляв, якщо мене зачепить, то матиме клопіт. Господи, кажу, які дивні шляхи Твої!

Бомж не тільки замовкає, а встає і йде. Я нічого не кажу, мовчу далі, тихенько радію. Але рано пить шампанське! Бо тут-то з'являються Королі джунглів. Два хлопці-цигани у спортивних костюмах (нічого не нагадує?) з елементами гламуру. Підходять до лавки, кажуть бомжу біля мене, щоб звільнив місце, а той миттєво слухається і йде. Мій Принц цього разу не втручається. Сідають біля мене. Їм вже не мої речі потрібні, не словник сербсько-російський, і навіть не магнітики "СРБИJA". Заводять розмову, то мадярською, то англійською, але я вдаю блондинку. Пропонують каву, секс. Але, так як діалог не клеється, надто велика мовна прірва між нами, запалюють цігаретку і між собою кепкують. Я думаю, шо з мене. Але тут, о, благодать, на ринг виходить поліція. О 3:30. Пацики (думаю, їм 19-20, в сини мені годяться!) швидко встають і десь зникають. Поліція повільно прогулюється залами вокзалу, аж звідкись виринає бомж, із яким мій Принц-рятівник мав серйозну розмову, жаліється міліції і вони йдуть до нас. Принц пояснює, що хотів захистити мене, бо я іноземка, а той бомж щось погане хотів. Міліція (до речі, виглядає досить людяно, без хамської манери мовлення) мене чіпати не стала.

Я, користуючись поліцейською напругою, подякувала Принцю і пішла на потяг.

Видно, вночі на вокзалі звичайні люди не сидять.

В Захоні прикордонники попередили мене, що моя віза одноразова і наступного разу доведеться робити нову. Та я з радістю сказала "Я знаю", і залетіла в електричку до Чопа. В ній я їхала одна. В годині сьомій прибула в Україну, землю святу. Нога все боліла, тож я пошкандибала до кімнат відпочинку у приміщенні міжнародного вокзалу міста Чоп. Міжнародного - то гучно сказано! Приходжу, питаю, скільки коштує у вас кімната? Найдешевша - 59 грн. 20 коп., - каже тітонька. А гаряча вода є? - питаю. Є тільки холодна, але в дорожчих номерах. Може, говорю, є у вас якийсь електрочайник чи кип'ятильник, аби води нагріти. Тітонька опускає очі і каже, що, взагалі у них сьогодні (в четвер) перевірка, а електроприладами користуватися заборонено. Я кажу, що подумаю, іду у багажне відділення, але мадяр, що там працює, десь ходить і його треба викликати. Цікаво, що має робити людина, у якої за півгодини потяг? 

Таки погоджуюся на кімнату відпочинку, добра тітонька селить мене в дорожчу, 8-містну, зате з водою. Ясно, що сусідів нема. Нагадує покій лікарняну палату або кімнату у літньому таборі для дітей-чорнобильців. Але нічого, надворі весна, можна і під холодний душ. Головне, я в Україні.