четвер, 9 лютого 2012 р.

ЛЬВІВ ГЕРБЕРТА



Львів відкрила для себе на третьому курсі. Поїхали втрьох із подругами осінньої зими, я взяла спеціально квиток на потяг із Києва, що прибуває о 6 ранку. Лиш би довше побути у Львові :). Марила ним. Була закохана. Вже на вокзалі о 6 ранку взимку, коли нічого не було видно, захоплено вигукувала від виду автстрійських кам'яниць, ще й досі не розумію, що стримало мене від цілування бруківки. 


Місто контрастувало із богуславськими цегляними п'ятиповерхівками і хрущовками, сільськими і містечковими хатами, київськими блоками. Мріяла повернутися, але кілька років не виходило, хіба, проїздом. У моїй голові жив міф, образ Міста-Едему, красивого міста, красивого життя.

Бакалаврську писала про образ Львова у поезії Збігнеєва Герберта (1924-1998), польського письменника (але нехай ні в кого зараз не буде ілюзії, що я розумію все, про що він пише). Герберт повторив долю багатьох поляків, які були змушені залишити місто під час (повторного) захоплення Галичини червоноармійцями у 1944-му. Йому було 19. Все життя у віршах повертався до Львова, де виріс і сформувався як особистість, але вважав його занадто сакральним, щоб називати по-імені. Поступово той образ втрачав свою цілісність, розпадався на уламки, як це буває із нашим дитинством, але виідеалізовувався. 

Моя магістерська була продовженням теми. Писала, а в думках поверталася до Львова, танцювала на дахах його будинків, літала над храмами, стояла на Замковій горі, як Моєсей на Синаї... Може нічого аж такого нового у моїх дипломних дослідженнях і не було, але одної лайдацької ночі переклала трохи віршів Герберта про Львів, якими й хочу тут поділитися. Один з них, "П’ятьом", уже був опублікований тут.

Отож, Львів Герберта.


МОЄ МІСТО

Океан покладає на дно
Морську зірку солі
Повітря дестилює
Блискуче каміння
Уражена пам»ять відтворює
План міста

Морські зірки вулиць
Планети далеких площ
Садів зеленаві тумани

Емігранти у вицвілих кашкетах
Скаржаться на брак субстанції
Скарбниці з дірявим дном
Гублять дороге каміння

Снилося мені що йду
З батьківського дому до школи
Отже знаю куди йду

Зліва магазин Пашанди
Третя гімназія книгарні
Крізь шибу навіть видно
Голову старого Бодека

Хочу звернути до собору
Зненацька обривається краєвид
Далі шляху немає
Хоча я добре знаю
Ця вулиця не сліпа

Океан летючої пам»яті
Розмиває образи

В кінці залишається камінь
На якому мене народжено

Щоночі
стою босий
перед зачиненою брамою
мого міста


НІКОЛИ ПРО ТЕБЕ

Ніколи про тебе я не наважусь говорити
Величезне небо мого кварталу
Ні про вас дахи що стримуєте водоспад повітря
Прекрасні пухнасті дахи коси наших домів
Мовчу і про вас комини лабораторії смутку
Покинуті місяцем витягуєте шиї
І про вас вікна відкриті-закриті
Що впоперек тріскаєтесь коли ми помираємо за морем

Не опишу навіть дому
Який знає всі втечі мої і вертання
Хоч він малий і не заплющує очей
Ніщо не відтворить запаху зеленої штори
Ані скрипіння сходів по котрих заносять запалену лампу
Ані листя під брамою

Хотів би як слід написати про ручку від фіртки цього дому
Про її міцне рукостискання і привітне скрипіння
І хоча я знаю про неї так багато
Тільки повторюю жахливо банальний набір слів

Скільки почуттів міститься між одним ударом сеця
[i наступним]
Скільки предмтів можна охопити обома руками
Не дивуйтеся, що не уміємо описати світ
Тільки говорити до речей ніжно по-імені

ПРИТЧА ПРО РОСІЙСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ

Це було в двадцятому році
А може в двадцять першому
Приїхали до нас Російські емігранти

Досить високі блондини
З мрійливими очима
І з жінками як сон

Коли ішли повз ринок
Ми говорили: перелітні птахи

Ходили на бали шляхетські
Довкола шепотіли: які перли

Але коли забав згасало світло
Безпомічними залишились люди

Сіріли мовчазні газети
І рятував лише пасянс

Стихали за будинками гітари
І навіть очі чорні несли смуток

Увечері до рідних станцій
Їх зі свистком завозив самовар

По декількох роках лиш говорили
Про трьох
Про того що збожеволів
Про того хто повісився
І про ту до якої ходили чоловіки

Решта жила на околиці
І повільно оберталася в порох

Цю притчу розказує Миколай,
Який розуміє необхідність історії
Щоб мене шокувати тобто переконати


ПРЕДМЕТИ

Предмети постійно є мертві
Шкода, та їм не дорікнути
В порядку. Стільця ще ніколи
Я зроду не бачив, який
Стрибав би із ноги на ногу
Ні ліжка, яке стає дибки.
Столи у моменти знемоги
Бояться навколішки стати
Підозрюю я, що предмети
Це роблять з повчальних мотивів
Щоб знов показати нам нашу
несталість




3 коментарі: