"ІДІТЬ І ТИСНІТЬ НА НАШЕ КЕРІВНИЦТВО!" — Ніна, боєць Другого Батальйону Нацгвардії

Знайомтеся. Це Ніна. Ніна Прокоп'єва з міста Котовськ Одеської області. Студентка 2-го курсу геологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми познайомилися з нею цієї зими на Майдані, Ніна є активісткою громадянського руху "Відсіч" і входила до 16-ї сотні Самооборони. Потім, коли почалася мобілізація до Нацгвардії, Ніна взяла академвідпустку і, подолавши всі перешкоди, пов'язані зі ставленням у нашій армії до жінок, прийняла присягу в Другому резервному батальйоні і півтори місяці прослужила в зоні АТО, тримаючи позиції на відомій горі Карачун, що в околицях Слов'янська. Нині дівчина разом із батальйоном повернулася до Києва, але не надовго, днів на 20, а потім знову поїде в гарячу точку і продовжить бій. Ніна добре стріляє і зовсім скромно говорить про свою участь на війні.

Перебуваючи поза зоною АТО, дівчина не спішить відпочивати і бере участь у громадських акціях з бойкоту російських товарів. Поспілкувалася з нею сьогодні після "падучого флешмобу" в російських кафе. Ось фрагменти з її розповіді.

НАЙВАЖЧЕ БУЛО... мабуть під час тзв. "перемир'я". До нас на Карачун прибув вертоліт із 9-ма нашими людьми... Тільки гвинтокрил відлетів, ми побачили дим і як він упав. А ми щойно тих хлопців живими бачили.

КОЛИ дуже обстріляли один наш блокпост і довго ніхто звідти не відповідав...

ТЕЛЕВИШКУ, біля якої ми дислокувалися, збили вночі. На щастя, вона впала туди, де нікого з людей не було, за метрів 5 від одного з блокпостів. 

МИ ОБСТРІЛЯЛИ ОДНУ КОЛОНУ бойовиків, що покидали Слов'янськ, друга пройшла повз.

ЛЮДИ В СЛОВ'ЯНСЬКУ ДУЖЕ ГОЛОДУВАЛИ. Дехто з наших гвардійців зайшов разом із солдатами в Слов'янськ, один із них казав, що хоч і там було повно трупів - то ще не так страшно, як бачити голодних людей. Одній бабусі він дав якусь консерву, то вона ридала, бо місяцями того не бачила. Він, як прийшов звідти, почав курити і матюкатися, хоч до того тримався бадьоро і ніколи того не робив.

З НАМИ БУЛИ ДЕСАНТНИКИ, багато з них загинуло через власну безпечність, бо не окопалися належним чином. Ми, як тільки потрапили під перший мінометний обстріл, відразу це зрозуміли і зробили двометрові (в глибину) окопи. Ми самі приймали таке рішення, а командир, той, якого нагородили недавно (Андрій Тірон), сидів собі у штабі, не їздив на наші блокпости, зате зберігав у себе посилки з необхідними речами, які добровольці передавали солдатам. Потім на деякий час його замінили на дуже класного командира, він у перший же день всі блокпости об'їхав. Я не знаю точно його прізвища, ми всі називаєм його Санею. Хтось одного разу сказав на нього "комбат", а він - "я був Санею і залишився Санею". Ну а потім Тірона вернули.

МІСЦЕВІ ЖИТЕЛІ ПЕРЕДАВАЛИ ІНФОРМАЦІЮ, що в бойовиків на озброєнні снайперські кулі діаметром 12,7 мм. У нас таких немає, максимум 7,62. Ми кажемо про це керівництву, а нам - та ну що ви! А потім зустрічаю одного нашого бійця із сусіднього блокпосту з ранкою на голові, а він показує кулю калібру 12,7 від якого його кевларова каска розлетілася вщент.

НЕПРАВДА, що Другий батальйон повернувся без утрат, як пишуть. Двох убили.

КОЛИ МИ ПОВЕРНУЛИСЯ після АТО на полігон, то нам не хотіли ніде писати, що ми були учасниками бойових дій. Щоб мені довести, що я була в Слов'янську, треба багато тяганини, а то і через суд пройти...

ПОВЕРНУЛАСЯ В ГУРТОЖИТОК, ще не знаю, коли буду поновлюватися в університеті. Одна студентка зі Студради зустріла мене недавно і каже, знаєш, так прикро, що командування здає армію і нічого не робить. А я їй кажу, а мені інше прикро - що ви нічого не робите. Ідіть і тисніть на керівництво країни, щоб притягло до відповідальності командирів-зрадників, які зливають інформацію про нашу армію, і щоб не гальмували АТО.

На позиціях ми викладаємося на повну. Бо знаємо, що наш батальйон полегшить роботу тим бійцям, що прийдуть нам на заміну, а в майбутньому - і життя всій Україні.

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи

РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 

Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".

 Фото: http://nbnews.com.ua/ua/exc/94404/

РОЗМОВА ПРО ЧУЖУ ЦНОТУ

майже стенограма

Виходжу з маршрутки "Київ - Богуслав". Іду додому через площу Ярослава Мудрого, де пам"ятник Леніну стоїть і магазин "Росинка". На зустріч - знайомий побожний дідусь.

Дідусь (дивуючись): Добрий день.
Базіка: Добрий день.
Дідусь: Що, заміж ще не вийшла? А пора вже... Он у нас була в церкві дівчина, настав їй 17-й годок, вона навіть і хрещення вже прийняла. І тут мальчика захотілося. І вона з якимось злигалася, - а зараз у світі багато хлопців... І все, нічого не вернуть.
Базіка: Але Бог усе прощає.
Дідусь: Ні, ну як це? Хіба можна знову дівою стати?

СХОЖІ НА ДІВЧАТ

- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок". 

Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.

ЯКЩО ТЕБЕ ВИКРАЛИ

  (Про торгівлю людьми, Євро 2012, пошук роботи та ІНШЕ)

Моя знайома пішла влаштовуватися на роботу офіс-менеджера. Офіс знаходився в центрі Києва, на вул. Городецького. На співбесіді відсканували внутрішній паспорт, чомусь були не задоволені, що не має закордонного. Запропонували чаю. Подруга випила і відключилася. Прокинулася через добу в квартирі ще з декількома дівчатами, що прийшли так само влаштовуватися на роботу: хто менеджером у салоні краси, хто – роздавати рекламу.

ҐЕНДЕР, ЖІНКИ, ФЕМІНІЗМ

Збираюся написати про жіноче питання у суспільстві. Ризикую. Як не образити чоловіків, але говорити на чистоту? Збудовувати, а не зруйновувати? Нема сенсу писати злу статтю, набиту тисячолітніми жіночими образами, закидати чоловіків обвинуваченнями. Більше того, підвести усіх їх під одну лінію! Це тільки розпалить ворожнечу, в чоловіках підживить агресію, а в жінках – образу. Тому в бік емоції, приклади брутального поводження із жінками, – ця технологія і так відома в політиці, релігії, оцінці минулого, щоб налаштовувати проти неугодної групи людей чи ідеології. Такої цілі не ставлю.

ХАТНЄ НАСИЛЬСТВО

Я бачила це кілька разів. На вокзалі. Біля забігайлівки. Як чоловік гамселив жінку. Остання така історія сталася в понеділок, 7 листопада в Богуславі біля бару «Каштан» на вулиці Миколаївській. Біля восьмої вечора ми з другом проходили повз той заклад. На вулиці – мінус один. На асфальті лежить вона, у джинсах і светрі. З оголеним попереком, що надає багато «користі» для її здоров’я. Поряд стоїть розлютований він – щось кричить, волоче її тіло за руку, брутально називає. Ми проходимо повз. Я повертаю голову і бачу, як він вдаряє її ногою в обличчя і відходить.

КІТ І ПЕС

Сьогодні у Львові купила листівку-фотографію кота і собаки поряд. Задумалася над цим вічним філософським питанням, чому кіт і пес не дружать. І написала віршик.




Кіт і пес...
Так личать одне одному...
Так добре, коли вони разом.
"Може, помиримось", - каже один,
Й інший не проти.
Але
Виходить хазяйка
І кіт
треться об ноги,
"погладь мене",
І пес
Скаче на руки,
"обійми мене,
не думай про блохи"
І тут - 
Ревнощі:
"Кого ж вона більше любить?"
Конкуренція:
"Хто найкрасивіший у світі?
Кіт чи пес?"
А потім
Кожен образливо 
Йде у свій бік:
Пес - до буди,
Кіт - на поріг.
Ох, ці жінки,
Через вас
Війни усі
На землі!

ЧИ ЗНАЮТЬ ЖІНКИ, ЧОГО ХОЧУТЬ?

В певний момент життя я зауважила, що мої погляди на те, яким має бути чоловік, – скоріше, не мої, а моєї подруги, яка впевнено виставляє хлопцеві бали за своїми критеріями. Але не тільки. Це також смаки соціальної групи – християн, хороших, із високими цінностями, але подекуди схильних до шаблонності. Чи знаю я насправді, чого хочу від коханої людини і від життя з нею? Чи достатньо я чесна із собою, щоб визнавати свої потреби і мрії, а не примушувати себе прагнути ніби-то «правильного», тобто «усталеного»?