НЕНАЗВАНИЙ ЗЛОЧИН

Це фото я зробила десь ближче до обіду 20 лютого 2014 року, шукаючи своїх знайомих серед мертвих на Майдані біля Лядських воріт. Однією з причин, чому я пішла це робити, - щоб не забути, щоб через п'ять років не піддатися на те, щоб знецінити їхню смерть, назвати другорядною.

Колись Мирослав Маринович, український дисидент, в'язень совєтських таборів, сказав, що не хоче кари для своїх кривдників, але хоче, щоб їхній злочин назвали злочином.

Злочин убивць людей на Майдані 20 лютого 2014 року так і не засудили - Аброськіна, Янішевського, Зінченка, Мариченка, Тамтуру з порушенням законодавства відпустили "під особисте зобов'язання" і, "з благими намірами", таємно вивезли з ізолятора, щоб обміняти на полонених в ОРДЛО.

Незасуджений злочин проти людей, які вибороли незалежну Україну, не був проблемою для Зеленського, який завжди у політико-сатиричному "95-му кварталі" був лояльний до Януковича, - він, як і багато його виборців, до кінця не може второпати, заради чого боролися і гинули люди на фото (адже гинуть не за гроші). Такий розвиток подій був важливим для Путіна, ворогом № 1 для якого є українські патріоти - майданівці, добровольці, волонтери - активна проукраїнська частка України, яка й досі не дала зробити йому з України псевдодержаву Білорусь, а згодом - частину Великої Росії.

Адже що почуває кожен із нас, учасників тих подій, які не зрадили України і яких зараз звинувачують у нашій незгоді з "вироком" беркутівцям і вчорашнім обміном полоненими? Спустошеність, відчуття, наче по тобі потопталися брудними чекістськими чоботями (а ти за це мусиш ще й дякувати), злість, глибоку образу. У такий простий спосіб нам хотіли показати, що ми ніхто, нам має бути соромно за наші почуття і за те, що ми когось тоді втратили, нас можна вбивати, адже за це ніхто не понесе покарання, а якщо й понесе - то це буде якийсь непричетний, із нашого загалу, що становить загрозу для імперських планів Росії.

Дорогі колаборанти й окупанти! Дякуємо, що вчите нас бігти на довгі дистанції, об'єднуватися і бути сміливішими. Ми своїх мертвих не забудемо, але пам'ятатимемо і про вас. 

Нехай пам'ять наша допоможе нам. 

ДОСВІД ПЕРЕМОГИ (ніч із 10 на 11 грудня 2014 року)

Рік тому був другий розгін Майдану. Ніч із 10-го на 11-те грудня. 2013 рік. Тоді було -10 чи -15, зараз 0 градусів. Сьогодні я спала вдома, а тоді не спала зовсім. Тоді вдень, після відступу беркуту, на площі було багато людей, купа сміття від розтрощених наметів, а сьогодні от прийшли туди, все чистенько, свічки, квіти, кількалюдний мітинг "Save Chechen People from Russian agression".


Мені повезло бути в ту ніч там. Вечір 10-го виглядав непогано. О 20-й ми зібралися біля Малої сцени на молитву, далі грілися біля діжки і хатинки "Відсічі", а опівночі стало ясно, що нас лишається не так вже й багато, тож я вирішила провести романтичну ніч біля діжки. І було всьо романтично, аж поки зі сцени десь о першій ночі не оголосили, що йде беркут. Всіх жінок зізвали під сцену, але чесно признаюся, що біля діжки було краще. Слава Богу, я накинула на себе ще якусь зимову робочу куртку, у якій поралася біля діжки чи носила дрова, і в такому вигляді ходила туди-сюди. Я дурна була написала раніше у Фб, що проводжу тута романтичну ніч і почали мені небайдужі люди писати, чи я жива. Мама дивилася стрім штурму і бачила картину з усіх сторін, так що теж повеселилася тої ночі. На сцені тим часом Руслана благала беркутців зупинитися, ми стояли з Настею Розлуцькою і здалося, що хоч вона намагається заспокоїти людей, але більше сама сіє паніку. А потім мікрофона взяв Парубій і керував обороною, посилав на підсилення. Жінки під сценов плакали, зокрема Настя Приходько, взагалі почалася була паніка, деякі просто таки видряпувалися на сцену.

ДВА ВІРШІ З МАЙДАНУ

Перший я написала під час Мирного Майдану, такого святкового і піднесеного - десь у кінці 2013 року. Другий знайшла недавно в новому блокноті, родом з 2014-го, мабуть кінця лютого, коли все вже сталося і нині трагічно продовжує ставатися. Вірші про Майдан, любов, життя - до силових протистоянь і після.

*

Мокронога зима наша.

Ми то губимося, то гріємося,

Я ношу йому ліки від кашлю

І надіюсь, що десь зустрінемося.

Я шукаю його біля Ангела,

Я щодня виглядаю на площі,

Щоб зима скоріше розтанула,

Аби дні здавалися довші.

Щоб нічого більш не боятися,

І якщо навіть будуть бити,

Треба просто із ним обійнятися,

Треба просто його любити.

І щоб просто - більше хоробрості,

І щоб просто - перемогли наші,

Я несу собі ліки від гордості.

Я ношу йому ліки від кашлю.

**

Перенесу я той день,

Коли тебе, друже, не стало,

Коли тінь вкрила місто те,

Де тебе я спізнала.

Відтягну я той день.

Довго сонце нам буде стіною,

Завтра ж зранку тебе принесуть

Із покритою головою.

І якщо Бог так велить,

Якщо всі ми до болю безсилі

Будем завтра... А зараз, в цю мить,

Я просто тебе любила.

СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.