КРАЇНА "НЕ МОЖНА"

(Про тоталітаризм)

Пишу в роковини Помаранчевої революції, будучи, напевно, частиною малочисельної групи тих, хто в ній не розчарувався. Синхронно із теперішніми московськими мітингами на Болотній площі.

ВАЖКО БУТИ ДИВНОЮ

Важко бути дивною. Я про хороші дивацтва. Ніби-то нічого поганого і не зробила, навпаки… Але ж у нас таке не прийнято, здається, весь світ сміється з мене і каже, «Ідіотка». «Ідіотка, так ніхто не робить». «Живи тихенько». «Навіщо ці випади? Хочеш привернути до себе увагу?». «Навіщо ти це робиш?». «Подумай про себе».

ЧИ ПЛАЧЕ БОГ?

Чи плаче Бог? Якщо так – що змушує Його плакати і як часто Він це робить? Через що Він плаче, а через що – ні? Що Його заспокоює, якщо Він плаче? Чи хто? Чи стає Йому легше, коли Він виплачеться? Адже сльози течуть, коли важко… Або коли шкода... Або, коли боляче...

ЧИ ПОТРІБЕН ЛЮДИНІ ХВІСТ?

Серед холодного дня на автобусній зупинці я зустріла безхвостого пса. Інші його товариші бігали по вулиці, високо підібгавши хвоста, деякі порядні панянки прикривалися ним, а старий пес-мудрун усівся на хвіст, щоб не відморозити попу.
У спеку цей безхвостий міг би відганяти ним мух, але, на жаль, не може. Чи, принаймні, жестикулювати, як ми, люди, руками, але і тут пес  безпомічний!

А скільки переваг мали б ми, люди, отримавши хвоста! Панночки робили би хімію на хвості, вплітали би в нього модну біжутерію, золоті прикраси. Красивішою вважалася б не та, в якої гарні довгі ноги чи осина талія, а найрозкішніший хвіст! А з розвитком моди звичайні хвости перестали би вражати світ, тож модниці, як у добу бароко, носили би хвости у формі корабля чи замку. А коли б мода пішла у бік модернізму і запанував мінімалізм форми, модниці обмежилися би міліруванням хвоста і короткою стрижкою.

ХАТНЄ НАСИЛЬСТВО

Я бачила це кілька разів. На вокзалі. Біля забігайлівки. Як чоловік гамселив жінку. Остання така історія сталася в понеділок, 7 листопада в Богуславі біля бару «Каштан» на вулиці Миколаївській. Біля восьмої вечора ми з другом проходили повз той заклад. На вулиці – мінус один. На асфальті лежить вона, у джинсах і светрі. З оголеним попереком, що надає багато «користі» для її здоров’я. Поряд стоїть розлютований він – щось кричить, волоче її тіло за руку, брутально називає. Ми проходимо повз. Я повертаю голову і бачу, як він вдаряє її ногою в обличчя і відходить.

КІТ І ПЕС

Сьогодні у Львові купила листівку-фотографію кота і собаки поряд. Задумалася над цим вічним філософським питанням, чому кіт і пес не дружать. І написала віршик.




Кіт і пес...
Так личать одне одному...
Так добре, коли вони разом.
"Може, помиримось", - каже один,
Й інший не проти.
Але
Виходить хазяйка
І кіт
треться об ноги,
"погладь мене",
І пес
Скаче на руки,
"обійми мене,
не думай про блохи"
І тут - 
Ревнощі:
"Кого ж вона більше любить?"
Конкуренція:
"Хто найкрасивіший у світі?
Кіт чи пес?"
А потім
Кожен образливо 
Йде у свій бік:
Пес - до буди,
Кіт - на поріг.
Ох, ці жінки,
Через вас
Війни усі
На землі!

ЧОМУ Я НЕ ФЛІРТУЮ?

«Чому я не фліртую?» – прочитаєш назву моєї статті і, можливо, почнеш пригадувати ситуації, де я могла би фліртувати. Бо коли заявляєш такі речі, потрібно відповідати їм. Мені і самій тепер страшно, але я обрала цей заголовок, бо він куди кращий ніж холодне «Функціональні особливості флірту» чи нудне «Флірт: проблематика і поетика» – прямо, як тема дисертації!

Але питання, яке я ставлю у цій статті – не в тому, чи можна фліртувати, а – чи варто. 

Данило КІШ. ЗАМОК, ОСВІТЛЕНИЙ СОНЦЕМ

Завершила щойно переклад одного із  найулюбленіших  оповідань Данила Кіша. Ділюся:)

Загубилася Апельсинка, найкраща між корів на селі. І він прагне знайти її будь-якою ціною, навіть, якщо прийдеться шукати її цілу ніч. Пан Молнар йому би не пробачив. Апельсинка – найкраща серед корів пана Молнара. Він ладен обшукати увесь ліс, і далі, якщо треба. Буде просити Віраґа, щоб погнав зі своїми і корів пана Молнара, і хай йому передасть: «Апельсинка загубилася. Як крізь землю провалилася». І хай ще скаже: «Анді благає пана Молнара, щоб лиш не злився на нього. Він зробить усе, щоб знайти Апельсинку, бо знає, що вона тільна і що це найкраща корова у всьому селі. Але вона мов крізь землю провалилася». І хай скаже: «Анді передав, що коли не знайде Апельсинку до завтрашнього ранку – хай на нього не чекають. Він піде у світ і більше ніколи не повернеться в село. Нехай пан Молнар не сердиться». А пані Сам, його матері, скажіть, хай не плаче. «Анді пішов у світ, бо загубив Апельсинку». Тільки мусить говорити це обережно, бо інакше його мама помре на місці. Тому хай тільки краще скаже: «Анді загубив Апельсинку. Не повернеться, доки не знайде її». Скаже так Віраґу. Він йому, Віраґу, завжди допомагав, коли у нього губилася котрась із корів. А що казатиме пану Молнару, коли знайде корову, хоч втрапить додому пізно, глибокої ночі, як минулого разу? Розповість йому, як Апельсинка паслася тут, поблизу, з рештою корів, але, в одну  мить, її не стало, мов крізь землю провалилася.

ЧУДОДІЙНІ ПАПЕРОВІ ЛИСТИ

Я поділилася із мамою першою ідеєю із попередньої статті "Жити навпаки" (відправити бабусі листівку), але вона сказала, що краще цього не робити, бо баба Валя може подумати, ніби щось зі мною сталося, що листівка є прощальною:).

ЖИТИ НАВПАКИ

Якось я  подумала: чому не спробувати жити навпаки? Чинити не так, як звичайно. І вирішила почати з того, що, було би непогано, наприклад, знайомитися в церкві не лише з українцями, яких добре розумію, а з африканцями, які приходять на служіння англійською, але спілкуються, в основному, у своїх, африканських колах. І, знаєте, в 2-х із 3-х моїх спроб, вони сприймали це, скоріше, підозріливо, ніж радо...

Але є надія, що в Києві у мене з'явиться хтось із "чорних" друзів. 

Важко жити навпаки, що тут скажеш! Зручніше "пливти" традиційно, тоді тебе легше сприймають або не помічають. 

Я знаю про це ще зі школи. Коли перейшла із сільської в міську - не соромилася говорити, що я із села, пишалася своїм Медвином, написала про нього поему!, а мене дражнили "селючкою". Коли добре вчилася, знову критикували. Сміялися, коли говорила чистою українською без матюків. "Нармальним" вважався суржик, а "елітним" - рускій.

ЧИ ЗНАЮТЬ ЖІНКИ, ЧОГО ХОЧУТЬ?

В певний момент життя я зауважила, що мої погляди на те, яким має бути чоловік, – скоріше, не мої, а моєї подруги, яка впевнено виставляє хлопцеві бали за своїми критеріями. Але не тільки. Це також смаки соціальної групи – християн, хороших, із високими цінностями, але подекуди схильних до шаблонності. Чи знаю я насправді, чого хочу від коханої людини і від життя з нею? Чи достатньо я чесна із собою, щоб визнавати свої потреби і мрії, а не примушувати себе прагнути ніби-то «правильного», тобто «усталеного»?

МАМА

Я колекціоную чудеса Божі. Одне із них - мама. Щоб його зберегти (бодай, у своєму серці), важливо усвідомити - ЖОДНА людина в світі не буде тебе більше любити, ніж вона! Це чудо Боже, коли є хтось такий у світі, хто весь час про тебе думає, дзвонить по кілька разів у день (саме коли ти вечеряєш:)), тільки би почути твій голос і знати, що з тобою все гаразд. І тій людині не йдеться про те, щоб ти теж про неї весь час думав чи дзвонив саме коли руки в тісті. 
І, що неймовірно, - ти завжди будеш дитиною! Я вже виросла, та, коли приїжджаю додому і сплю до 10-ти, мама вже давно на ногах, готує сніданок, бо я повернулася додому! 
Вона - героїня мого віршика.





моя мама фея
коли я прокидаюся
відчуваю, що не сама
вона стоїть у своїй лабораторії-кухні
місить суміш із чудодійних трав
звуків, запахів, дотиків
робить водночас сім справ
сім страв
мене будить запах чарівних пиріжків
або ж чарівного какао
чашки - то пані у бальних платтях
миски - каруселі, човники, кораблі
ложки, виделки стрункі та високі

та коли мама йде
все ніби завмирає
холоне сніданок
і я визираю з вікна балкону,
ледь підтягуючись на пальчиках,
коли ж мама прийде
і щось принесе

ПОЛІТИЧНИЙ ВЕРТЕП НА ХРЕЩАТИКУ

10-та ранку. На Хрещатику не можливо говорити по телефону. На всю гучність працює звукова апаратура. Рухаюся в бік Бесарабської площі. Спочатку в полі зору білі намети із червоними серцями. Звідти чую пісні Компаніченка, Чубая, Петриненка... Мороз по шкірі, блискуча асоціація - слухати ці самі пісні в тому ж місці, що в 2004-му році. Але сентименти стримую: сьогодні всі використовують одні і ті ж твори мистецтва, перетворюючи їх на "патріотичний кітч" задля лобіювання (протилежних між собою) політичних інтересів.
 

ЯК ЗУСТРІЛИ БАБУ ЯГУ

Листопад чи березень. Батьки загрібають в подвір’ї листя, я, тим часом, задивляюся на лісок метрів за 200 від бабусиної хати. Кажу собаці: «Стьопко, пішли по гриби». Нещодавно по телевізору показували радянський фільм – казку, де дівчинка пішла у ліс, там на неї чекало безліч пригод і випробувань, але вона вийшла з лісу переможницею, бо знайшла чи то чарівну квітку, чи добру чарівницю, чи Івана-Царевича. «Ходім, Стопко, будеш мене охороняти,» - кажу йому, хоч пес пережив кількох секретарів Радянського Союзу і вже недочуває й недобачає. Стьопка мовчки слідує за мною. В лісі ніяких грибів не було, тільки на дереві, а дістати їх в чотири роки мені не під силу. Стьопці в п'ятнадцять теж. Розчарував мене ліс. «І що там цікавого? Листя ніде не видко, які там гриби?!». Ні пригод, ні випробувань.

Збігнєв ГЕРБЕРТ. П’ЯТЬОМ

Переклала цей вірш із польської на останньому курсі університету. Не тому, що я люблю смерть. В таких ситуаціях (як у вірші) чітко проясняється розум і, як ніколи, починаєш розуміти, що в житті важливо, а що - ні. Тоді важко не вірити в Бога.

1

Їх виводять рано

на кам’яне подвір’я

і ставлять під стіною

п’ятьох чоловіків

двох – дуже молодих

ще в розквіті сил

більше нічого

про них не можу сказати

2

Коли підрозділ підносить

зброю під приціл

відразу все постає

у ясному світлі

реальності

жовтий мур

холодна блакить

чорний дріт на мурі

замість горизонту

це момент бунту проти чуттів

які раді б утекти

як щурі із корабля що тоне

Перед тим як куля дійде до місця призначення

око помітить наближення снаряду

слух подовжить сталевий свист

ніздрі наповняться гострим димом

з піднебіння впаде пелюсток крові

дотик скорчить і відпустить

Тепер вони вже лежать на землі

по очі накриті тінню

Підрозділ відходить

їхні гудзики паски

і сталеві каски

живіші від тих

що лежать під муром

Я не довідався про це сьогодні

мені відомо ще від учора

ось чому я писав

примітивні вірші про квіти

Про що говорили п’ятеро

у ніч перед екзекуцією

про сни пророчі
про пригоду в борделі

про частини автомобіля

про морську подорож

що коли йому випали пікові карти

не треба було починати

що горілка найкраща

після вина болить голова

про дівчат

про фрукти

про життя

І отже можна

використовувати в поезії імена грецьких отців

можна боротися за тривалість барви неба на світанку

писати про кохання

а також

зі смертною повагою

жертвувати для зрадливого світу

троянду

СІЛЬСЬКЕ ДИТИНСТВО

Я виросла в селі.

З самого раннього віку мене оточувало мистецтво. Як тільки пішла в школу, мене взяли солісткою виступати в клубі на День колгоспника, День урожаю, Новий рік і 8 березня. Влітку до школи ходити не треба було, зате відкривався простір для спілкування з природою і творчості. Улюбленою справою було залізти на дерево і звідти співати на всю горлянку українські народні пісні. На весіллях старші люди просили мене заспівти "Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу". Старші жінки плакали, коли я виконувала пісню, давали карбованця, а я не розуміла - чому ж то вони плачуть, сиділа потім на дереві і думала про це...

ЧИ ВАРТО СПАЛИТИ "ХИЖУ" ПОЛА ЯНГА?

 Навесні до Києва приїхав Пол Янг, автор бестселлера "Хижа", християнський прозаїк. Ми, Співдружність Студентів-Християн саме організовували зустріч письменника зі студентами Інституту філології Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Ідучи на презентацію книги, я прочитала ("проковтнула") його роман - більш актуальної і "теплої" речі я давно не читала. Знаєте, є такі книги, після яких "зцілюєшся", стаєш світлішою і, нарешті, можеш приймати не надто приємні речі такими, як вони є.

І тут же отримала по мейлу негативну рецензію на роман, що поширювався зі швидкістю світла серед хороших людей. Наступний допис є реакцією на прочитане.

         

Данило КІШ. ХЛОПЧИК І ПЕС

Якщо у багатьох моїх друзів-нефілологів попросити назвати якогось сербського письменника, вони, мабуть, хором скажуть про Данила Кіша, бо це головний герой моєї дисертації:)). Зайдіть до мене в гуртожиток зараз, наприкінці серпня, і ви знайдете мене за читанням / писанням про Кіша (позаяк лишається ще один-єдиний рік аспірантури...) Почитати письменника українською можна в чудових перекладах Алли Татаренко ("Книга любові і смерті", Львів, 2008). 
А я хочу запропонувати дорогому читачу свій переклад із сербської оповідання зі збірки "Ранні печалі" (1969). 
Дуже люблю цю річ.

Пес, що говорить

Я народився, за розповідями моєї матері, від однієї легковажної авантюри, яка принесла їй семеро дітей і багато біди. Двоє моїх братів і сестра померли відразу ж по народженні. А я побачив світ у домі пані Альбіни Кніпер, сільської акушерки в роки війни, на початку осені. І моя мати, і пані Альбіна дуже турбувалися про мене, годували і няньчилися. Коробку мою обклали ганчірками і пір’ям, немов гніздо якогось птаха. Мати навчала мене життю: як махати хвостом, як показувати ікла, як умиватися і ганяти надокучливих мух. Тут ми тренували між собою й основні прийоми нападу і оборони. Це була добра і безпечна гра. Нападали один на одного як сільські пси, однак ікла прикривали велюром, а кігті тримали у лапах, як ножі у футлярі.

ВЕЛИКА СИЛА ОСУД

Осуд – велика сила. В більшості випадків, коли я осуджую, ця сила скерована в бік моєї гордості, байдужості, руйнування людини, яку суджу («Як він міг», «Я з такими, як вони справи не маю», «Я не така як…», «Вона дочекається покарання від Бога»). Але доки я сама не зроблю такої ж помилки. Поки сама не потраплю в слабку позицію. В кепську ситуацію. Тоді я люблю милість («Нічого, з ким не буває», «Слава Богу, що гіршого не натворила», «Бог простить»), а людей, які до мене проявляють цю милість, згадую з вдячністю.

Мій Пес

Я дружила із дивакуватою, скажу вам, особою, яка вчила мене радіти в "достатку і тісноті". Про нього мій вірш:)).

Мій пес гордий

він навіть не покаже,

що часом невдоволений

що часто ревнує

як гладжу котів

псу моєму нудно

з моїми синтементами

виливаю йому душу

а він мовчить

і слухає

Коли я плачу

він лізе цілуватися

облизує сльози

вискакує на руки

я розкажу тобі

де сховав кістку

тільки не плач

киває: біжімо

до річки гуляти

там багато жабок

горобці цьвірінькають

і скільки всього цікавого

або бігти вслід за трактором

в кущах тихо вичікувати

хитро посміхатись

коли заведеться

гавкати на нього

кусати за шини

показати, який я злий

коли зі мною моя пані

які в мене сильні лапи

які в мене страшні зуби

які розумні очі

і тільки коли

засинає вся хата

вимикається світло

мій пес ляга на порозі

і тихо виє на місяць

щоб нікого не розбудити

У Базіки

Привіт!!! Це мій перший блог.

Цього літа я була в Польщі. З Києва їхала автобусом 18 годин до Кракова. В Рівному до мене підсів молодий чоловік, і решту 14 годин у мене не було можливості поспати. Мені попався справжній любитель поговорити! За ті 14 годин ми провели справжні дебати у салоні автобусу, перетворивши наших бідних сусідів на слухацьку аудиторію. Тем було безліч і, в той же час, одна - людина. Наші діалоги не оминули тем українського і польського менталітетів, Ющенка, роботи за кордоном, освіти в Рівному, науки, щастя, жінок і чоловіків... Але то все була тілки преамбула. Нових сил набрали дебати, коли мій сусід дізнався, що я християнка і їду в Краків зустрітися з християнами ССХ з усього світу. Сусід мій висловлював критичне ставлення до соціально активних християн, а, разом з тим, виявляв інтерес до моєї позиції.