НЕМА

Я стою на пероні,
Потяг запізнюється.
Пальці грію, мрію,
Нічого, 20 хвилин.
Пів року ж чекала...
І ось - вдалині!
Серце тріпоче,
Готую слова,
То бліднію, то червонію!
Потяг спиняється.
Твій вагон - номер 2.
Двері відкрилися
А тебе щось нема.
Може інший вагон?
Може ти десь сховався
Чи позаду стоїш?
Та тебе десь нема.
Люди виходять -
Люди заходять.
Двері зачиняються,
А тебе... нема.
Потяг рушає
І я не можу зрозуміти,
Що трапилось щойно,
Чи я помилилася днем?
Чи це інший потяг?
А може щось сталося?
Ти проїхав свою станцію?
Нічого не сталося...
Тебе тут нема.
А потяг далеко,
Машиніста не спитаєш,
Провідницю не спитаєш,
Може диспетчера?
На вокзалі нікого нема...
І потяг сталевий,
І вагон номер 2
Десь повезли мою мрію,
А у мене...
Більш нічого нема. 

2012

ДІВЧИНА В СЛЬОЗАХ

За вікном у мене плаче хтось.
Прокидаюся над ранок,
Бачу, із метро виходить
дівчина в сльозах,
іти не може
біль тяжкий занадто...
Потай я молюся і дивлюся
як виходить біль її назовні,
як помалу хмарки її тануть
і потроху сонечко виходить
день новий життя її дарує
Бог, який слідкує і сумує.

КОЛИ ВЕРНУТЬСЯ КОЛЯ Й МІША

Стас, родом з Узбекистану, патріот України, під час Майдану підійшов до мене після богослужіння і подарував 200 гривень зі словами "Ти багато робиш, візьми і витрать їх як хочеш".

Через кілька днів я ішла вулицею Городецького. Був квітень-2014-го, Майдан ще стояв, а мені відчувалося, що скоро все зміниться і треба спішити... Минаючи кінотеатр "Україна", той самий, в якому після показу "Тіней забутих предків" Василь Стус виголосив промову, за яку заплатив волею і життям, я згадала про 200 гривень і подумала - "Треба сходити на 'Ноя'". Самій іти на фільм не прикольно, тож я вирішила випробувати льос і пішла в бік Майдану з такою думкою: "Якщо по дорозі зустріну когось зі знайомих - запрошу на кіно". І от не минає й хвилини - мені на зустріч двоє нерозлучних - Міша й Коля з 3-ї сотні. Я подумала - оце воно! Кажу, якщо ви не зайняті, пішли в кіно, розвієтеся. Вони були трохи шоковані, але швидко погодилися і ми пішли втрьох. Приходимо, а касирка каже - ради трьох кіна не буде! Кличте ще когось. Міша і Коля пішли і привели ще Сергія і пана Анатолія.

А через три місяці Міша, Коля, Сергій, син дядька Анатолія і ще кілька калушанських хлопців пішли на війну. Я поїхала проводжати їх на полігон, намагалася при цьому бути в гарному настрої, казала, що вони наші герої і ми пишаємося ними.