понеділок, 27 лютого 2012 р.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НАЇВНОСТІ


Десь в грудні я попросила своїх друзів відповісти на питання «Чи має християнин бути наївним?». Було багато відповідей, в основному, неоднозначних, але з переважанням «не наївності», а я все ж вірила в наївність і вірю, але в глухий кут завело мене питання «Наскільки далеко я можу зайти зі своєю наївністю?». Тоді я так і не дописала свій «дослідницький есей»,  закинула, а зараз, у силу обставин, повернулася до цієї теми, і хочу розповісти вам історію однієї наївності.


БІЛАН НАЇВНИЙ РАДІСНИЙ

Мій пес впізнає мене здалеку. Правда, ніякий він не мій, Білан живе під нашим гуртожитком, він нікому не належить, але дуже хотів би. 

Потім я розумію, що, можливо, він чекав тут на мене цілий день, виглядав, щоб не пропустити, а я прийшла тільки пізно ввечері. А, може, й не тільки на мене, це я, наївна і ревнива, а ще на десяток людей, переважно, «фанаток». І, якби не щасливий випадок, якби Білан у цей час пішов на собачі промисли, ми би й не зустрілися! Звідсіль ось стільки «біланської» радості та ентузіазму.

Білан – ото наївність!

В школі я на собі відчула, що в питанні «ненаївності» відіграє роль «страх лохонутися», ляк людей, які щось неприємне скажуть чи засудять, якщо ти чогось не знала і потрапила у кепську ситуацію. Тому краще бути передбачуваним і прагматичним.

Коли в минулому році я перетинала українсько-білоруський кордон, то зрозуміла, що бувають в житті такі речі, які робиш уперше. І нормально, якщо ти чогось не знала. Знаєте, є такі «еміграційні карточки», які треба заповнити на коліні і потім віддати прикордоннику. Стюардеса нашого автобусу забула мені видати таку карточку, а я й не просила про неї. Коли ми стояли на митному контролі і черга підійшла до мене і митник попросив у мене той документ, то я сказала, що ніякої карточки не маю, а де її взяти? Ви би бачили його очі, я думала, що зараз мене посадять в тюрму. Зрештою, все владналося, я заповнила тремтячими руками той папір, а водій і пасажири дивилися на мене спопеляючим поглядом, так, що я відчувала себе «ізгоєм автобуса». Але потім в Бобруйську в автобус підсіли цигани і все стало нормально. 

БІЛАН НАЇВНИЙ СУМНИЙ

Я повернулася до теми наївності, коли мій пес зник. Ввечері я почула дзявкіт свого пса, при тому двічі, ніби хтось навмисно робив йому боляче. Я спустилася із другого поверху, вибігла надвір, щоб розібратися, хто там ображає мого Білана, але нікого надворі не було. Іти шукати не збиралася, так, як було +1, а я в платті.

Потім більше його не зустріла.

Учора випав новий сніг, але на ньому вже нема слідів собачих лап. Вже ніхто не бігає за мною по стадіону, вже ні з ким самій помовчати ввечері на зорі.
Все, ніби так само і, водночас, по-іншому. Ніхто радісно з усіх сил не вибігає тобі на зустріч, не лишає на білій куртці відбитків лап. Ніхто не смикає за рукав, не силується відірвати шнурок на куртці…

Білан, Білан, я тебе любила…

Тепер от плачу сиджу.

Який був цей Білан? Довірливий страшно й відкритий. Тро’ дурненький. Без достатнього життєвого досвіду, уроків у школі, проповідей в церкві. Без мами й тата. Без диплому магістра.

Прив’язувався до людей, легко йшов на контакт. Двічі хтось прилащував його, а тоді сильно затягував ошийник, так, що пес мав задихнутися, та кожен раз наш добрий друг встигав його порятувати. Ми знали, що біля гуртожитку хтось травить собак.

Бачиш, виявляється, не всі друзі. Є й вороги. Та як їх розпізнати, тих ворогів? Воріженьків? Може, вони носять спеціальні шапки чи ходять у костюмах, на яких написано «ВОРОГИ», чи говорять з якимось акцентом. Ні, вони в овечій шкурі, зовні дуже приємні, несуть тобі кісточку. А потім…

То що тепер вибрати? Якщо живеш і будуєш навколо себе замок – ніхто не тебе не скривдить, ніхто тобі й боляче не зробить. Але втратиш багато, бо всі чи майже всі навколо тобі вороги, а нема довіри – нема глибоких стосунків, ти один. Якщо відкритий – радість приносиш і тобі приносять, але, не виключено – й ранять і всяке таке.

Радість нам приносила Біланова наївність, та сумно закінчилась.

ПОСТСКРИПТУМ. Може, хтось читає і думає – така доросла, а плаче над собакою. Кому важко зрозуміти таку втрату, нехай думає про цю розповідь метафорично. Бо все життя людське – історія втрат і віднаходжень.


Немає коментарів:

Дописати коментар