середа, 18 листопада 2020 р.

І ЗНОВУ МОВА!

Ці роздуми виникли в мене під час чергової суперечки у Фейсбук щодо протестантського (євангельського) служіння російською мовою в Україні. Не скажу, що за 10 років аж так змінилися тенденції, проте непосередніх подій в Україні за цей сталося чимало. Розкажу, про те, що бачила за роки свого обертання у євангельських колах.

У 2004 році, напередодні Помаранчевої Революції, я познайомилася з групою молодих місіонерів і студентів з міжнарожного служіння Кемпус Крусейд. В основному це були колишні студенти, родом із провінції, з якими такі ж місіонери познайомилися у гуртожитку у кінці 1990-х і привабили до євангельського протестантизму. Це було у Києві, і ці колишні студенти - сьогоднішні місіонери - у своїй більшості походили з центру України, а під час життя в Києві й обертання в євангельських колах здебільшого переходили на "міжнародну" і "зрозумілу" російську мову. Їхня зайнятість передбачала, що місце роботи може переміститися і в іншу "російськомовну" країну. Ужитковість російської тут має завдячувати, на мою думку, "попередникам" - американським місіонерам, які після розвалу СССР відразу ж сюди їхали проповідувати, вивчивши російську, що дозволяла їм нести служіння, за потреби, в різних країнах колишньої імперії, а не лишатися та інкультуровуватися в одній із них.

Здається, всі заходи Кемпусу в Києві були російською, Біблію в малих групах ми теж читали російською. Мене ж ніхто до російської не змушував, хоча деколи в такому оточенні я почувалася зі своєю українською "білою вороною". Добре, що усьому цьому передував досвід самоусвідомлення - осінь 2004-го.

Потім, у кінці 2000-х, було знайомство з ССХ - іншим міжнародним студентським євангельським рухом. Там я дізналася, що ця всесвітнього масштабу організація поділяється на регіони. Наша країна, себто Україна, входила до "Євразії" (хоч я давно вважала, що ми - частина Східної чи Центральної Європи, бо туди належали такі ж посткомуністичні сусіди). Країни регіону "Євразія" об'єднувала не так колишня належність до СССР (бо, приміром, країни Балтії входили до Європейського регіону), як російська мова: усі "євразійці" - від Молдови до Киргизстану - розуміли "міжнародну" (імперську) російську  мову. І здатні були нею порозумітися.

Будучи вже працівницею ССХ і переживши у цій ролі Революцію Гідності, де брали участь фактично всі працівники організації, незалежно від мови і регіону, я була свідком того моменту, коли із настанням російської окупації українських територій на півдні і сході, ми подали заявку на те, щоб ССХ України вийшло з регіону Євразії і влилося до Європи. Думаю, це був також акт солідарності з тими, хто тоді обрав боронити Україну, а не обслуговувати інтереси Росії.

До України приїздив генеральний секретар цієї організації, щоб нібито мирити українське і російське ССХ, і таки не дозволив нам вийти з "Євразії", й надалі надалі покладаючи на демократичну Україну місію християнського просвітництва не тільки своєї, а й для інших "російськомовних" країн. Ну нічого, подумали ми, і найзатятіші з нас зайнялися волонтерською діяльністю: почали їздити на фронт, купувати для тоді слабозабезпеченої армії речі. І тут же отримували нові "рубці" - новини про загибель на фронті друзів.

На одній із наших нарад ми ділилися думками про те, що в такому разі нам найлегше буде розвивати співпрацю з тими країнами "Євразії", котрі переживають схожі суспільні й державні процеси - Грузією і Молдовою - замість того, щоби змушувати себе до співпраці з Росією, щодня читаючи, як ця країна вбиває наших громадян, як і вислуховуючи, що ми "націоналісти" і "бунтарі". Для тих, хто вирішив бути поряд зі своїм народом, це був би справжній мазохізм - дізнаватися про загибель своїх і жити так, ніби нічого не відбувалося. 

У 2019-му, коли я вже жила у своєму маленькому місті, прийняли мовний закон, який зобов'язував переходити на українську у публічній сфері. Особисто для мене це була довгоочікувана подія, ми з друзями (правда, в основному, з католиками і православними та нерелігійними) святкували і навіть організували невеликий концерт у місті. Я почала колекціонувати християнські пісні українською мовою і наповнила ними свій плей-лист: то були треки співаків різних християнських конфесій і деномінацій, що дало сильний об'єднавчий ефект. Але, паралельно, спостерігала ефесбешні вкиди у дискусіях про українську мову у публічній сфері. Ними були засіяні і євангельські полеміки, де українська, схоже, і досі не є фактором. Домінує не аргумент про те, що євангельські християни - частина України і потрібно допомагати цій Україні вистояти і розвиватися, використовувати під час богослужінь українську. Навпаки, досить часто я чую нотки про "зручну" і "звичну" російську, підсилені образами україномовних "корупціонерів" і "негідників" у вишиванках, яким протиставляються прості росіянізовані богобійники. Крім того, за останній рік порідшали молитви за Україну (я вже не кажу про молитви за наших військових) - думаю, ця тенденція співзвучна з позицією нової влади.

Таким чином, український євангельський світ, що не в змозі бути десь поза цивілізацією, і ще не перебуває в небесах, обслуговуючись у значній мірі російською мовою, все ще лишається "Євразією". Буду сподіватися, що євразійський проєкт таки зазнає в Україні поразки - інакше ми приречені на чергові великі втрати - простору, свободи, життів.