ПЕРЕМОГА МАЙДАНУ: ХРОНІКА ДИВА

18 лютого

18 лютого 2014 року відоме як “чорний вівторок” в історії України, коли під час ходи прибічників Євромайдану до Верховної Ради почалися сутички з силовиками та завезеними до Києва “тітушками”, внаслідок яких загинули 23 майданівці. Вже під час протистояння у Маріїнському парку стало відомо про перших жертв з-поміж учасників Євромайдану, тіла яких знаходилися в Будинку офіцерів. 

Після витіснення активістів з Маріїнського парку, співробітники “Беркуту” почали наступ на Майдан Незалежності та зайняли пагорб біля Жовтневого палацу, вулицю Інститутську, Європейську площу та “Український дім”. З 16:00 станції метро закрили, щоб заблокувати доступ до центру Києва та підтримку громадянами Євромайдану, та, попри це, люди пішки добиралися до головної площі столиці. 

Фото - radiosvoboda.org

О 18:00 “беркутівцями” почався штурм барикад Євромайдану, одначе “коктейлі Молотова” швидко зупинили їхні БТР-и, а вогняна стіна, утворена підпаленими шинами, не дозволяла силовикам взяти наметове містечко. О 23:30 на Майдані Незалежності повністю вимкнули світло, а близько півночі “беркутівці” підпалили Будинок профспілок, у якому знаходилися люди. Неподалік Михайлівської площі орудували організовані міліцією “тітушки”-кримінальники, які стріляли в пішоходів з вогнепальної зброї, внаслідок чого поранили 8 і вбили одну людину. 

19 лютого 

На оточеному силовиками Майдані Незалежності 19 лютого 2014 року почалося з пожежі у Будинку Профспілок, внаслідок якої загинули люди. Щоб врятуватися, деякі стрибали з вікон будинку. Вогонь вдалося ліквідувати тільки зранку. “Беркут” зайняв позиції біля стели, але через закінчення набоїв тимчасово припинив наступ на наметове містечко Євромайдану. О 7 ранку до Майдану прибуло підкріплення львів’ян, які, попри блокування трас, перші змогли прийти на допомогу, замінили виснажених цілодобовим протистоянням побратимів і відтіснили силовиків, повернувши контроль над усією головною площею столиці. По периметру Майдану палали покришки, вітер гнав дим у бік Жовтневого палацу, тобто силовиків, створюючи для них погану видимість. 

У той же час найближчі православний та греко-католицький храми – Михайлівський, Василя Великого почали приймати поранених, багато з яких не наважувалися сідати до «швидкої», побоюючись викрадення і розправи міліцією. Кияни і гості столиці цілодобово приносили їжу, покришки, довбали бруківку та змінювали змучених побратимів. СБУ готувалося до антитерористичної операції. 

Здається, дивом пережили 19-те число. Попереду було страшне і, водночас, переможне 20 лютого 2014 року. 

20 лютого 

Вранці 20 лютого 2014 року протестувальники київського Євромайдану перейшли в наступ. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в них з вогнепальної зброї з боку Жовтневого палацу, Нацбанку України та Кабінету Міністрів. Того дня загинуло 47 євромайданівців, ще 22-є з них згодом померло в лікарнях від отриманих поранень. Відомо також про смерть 11 правоохоронців. Поранених і вбитих євромайданівців медики та побратими несли з вулиці Інститутської та Жовтневого палацу до Лядських воріт, де вже чекали десятки карет швидкої допомоги, у готель “Україна”, до Головпоштампу, Київської міської держадміністрації та Михайлівського собору. 

Внаслідок наступу протестувальників силовики залишили Майдан Незалежності та “урядовий квартал”. Через два дні утік проросійський президент Віктор Янукович, а Росія втратила політичний контроль над Україною. Перемога Майдану знаменувала фактичну перемогу України у боротьбі з Росією за свою незалежність. Але головна боротьба чекала на нас ще попереду. 

ТРИ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ

Після Революції Гідності українська кіноіндустрія почала стрімко розвиватися. Як вважає патріарх сучасної української літератури, Юрій Андрухович, «Сучасне українське культурне середовище відбулося… Є підтримка держави і недержавних інституцій. Так добре ще не було ніколи» (журнал «Країна», 10 січня 2019 р). Україна чекала на своє культурне відродження більше двадцяти років. Знімаються фільми про українську національну історію, яку і досі намагається відтіснити радянський, себто «рускій мір». 

З’явилася надія, що сучасні діти будуть виховуватися не на чужому фільмі «Бригада», де героїзуються російські бандити і моральним мірилом є гроші, а на українських стрічках, що лікуватимуть наш комплекс національної меншовартості, прививатимуть любов до свого, яке варте того, щоб його цінувати і захищати. 

Отож, три українські фільми українських фільмів останніх років, які варто подивитися. 

1. «Червоний» (2017) Зази Буадзе, відзнятий за романом і кіносценарієм культового українського письменника Андрія Кокотюхи про втечу з ГУЛАГу українських повстанців-«бандерівців» на чолі з командиром Данилом Червоним. Під час планування повстання у таборі до головного героя підходить ватажок кримінальників і пропонує співпрацю, але не для того, щоб отримати свободу і звільнити інших, а щоб самому зайняти місце наглядача табору і стати місцевим «Сталіним» – отримати безмежну владу над в’язнями. Червоний не тисне руку злодію і відкидає його пропозицію, бо для нього тюрма – не лише радянський табір, а й Радянський Союз, в лиці якого Росія окупувала Україну, а його мета – це воля, якої він, зрештою, й досягає. 

2. «Донбас» (2018) Сергія Лозниці – чи не найліпший фільм про війну на Донбасі, що отримав нагороду на Канському фестивалі за найкращу режисуру. Він розповідає про реалії окупованої росіянами частини України. Багатьом українцям, від яких війна далеко, здається, що вона не така вже й страшна і якщо у їхній город не прилітають снаряди, то, отже, так і має бути. Насправді так є, тому що у нас є армія, яка здатна зупинити наступ російських окупантів. Фільм, який складається з кіноновел – різних історій, розказаних очевидцями – про те, що буває, якщо не любити свою державу і віддати її сусідам-варварам. 

3. «Будинок ‘Слово’» (2017) Тараса Томенка – це повнометражний документальний фільм про історію одного будинку у Харкові, колишній столиці України, збудованого за наказом Сталіна для найліпших українських митців 1920-х років для того, щоб усіх їх разом контролювати, а потім знищити. Стрічка розповідає про українських митців, славетних на весь світ, але недостатньо відомих удома – про Миколу Хвильвого, Михайля Семенка, Леся Курбаса, Майка Йогансена та інших – вустами самих діячів, їх рідних та катів. Кіноробота чудово передає атмосферу кривавих 1930-х – років сталінського терору і Голодомору, під час яких знищили майже всю генерацію українських митців, перервалася культурна традиція, а радянська і, згодом, російська пропаганда нав’язала думку, що українська культура – надто бідна і несамостійна від російської. 

Ні для кого не секрет, що російський президент Путін наслідує Сталіна, а його злочини проти українського народу вважає героїзмом, доводячи це своїми вчинками. «Розстріляне відродження» – це те, що може бути з Україною внаслідок капітуляції і повернення до «братніх» обіймів російського народу. Не вірите – дивіться фільм «Будинок ‘Слово’».

«ЛЮДИ НЕ ХОТЯТЬ». ПРО ПРОГРЕС ДЕКОМУНІЗАЦІЇ В БОГУСЛАВІ

2018 року ряд європейських країн, як-от Грузія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Чехія, Словаччина, Фінляндія та деякі інші на офіційному рівні святкували соту річницю проголошення своєї незалежності. 100 років виповнилося й Україні, декларованій Центральною Радою Української народної республіки 22 січня 1918 року самостійною державою. На відміну він більшості країн-ровесниць, у нас цій знаменній даті великого значення чомусь не надали. Не бачила повсюдних логотипів штибу #UA100, масштабних урочистостей, частих згадок у ЗМІ про цю подію. Час від часу чую від іноземців з-Заходу, що Україна постала випадково і сталося це не раніше 1991 року.

Під час мого навчання в Польщі один тутешній професор (на щастя, не україніст), заговоривши про українські справи на тлі війни з Росією, сказав: «Вам, українцям, було би легше звільнитися з-під впливу Росії, якби ви раніше створили свою незалежну державу, як-от ми в 1918-му». І припустив, що тоді, 100 років тому, серед нас, напевне, не знайшлося державників, які б наважилися відвойовувати в Росії за свою незалежність. Насправді ж власну державу ми, тобто вони – українські національні лідери, створили, як і поляки, у 1918-му, разом з власною армією, грошовою одиницею, урядом, культурними та науковими інституціями, відстоювали свою самостійність і в бою, і на дипломатичному полі. Так, 1918 року ми як нація вже були. Але нема чого закидати польському професору незнання нашої історії, коли серед українців знайдеться немало таких, яким байдуже українська державність як тепер, так і 100 років тому.

Рік потому, після цієї розмови, я повернулася до України і вирішила оселитися в тихому містечку Богуслав на Київщині, звідки я родом, де є не менше праці для громадських активістів та патріотів, ніж у великих містах. Гуляючи Богуславом, в очі кидалися не зовсім актуальні, подекуди, геть антиукраїнські назви вулиць і провулків, які до Євромайдану, польського періоду в моєму житті та війни виглядали досить звично. Хоча головний етап декомунізації в місті вже відбувся (більшість назв, які підпадали під заміну перейменували на «нейтральні», як-от Виноградна, Липнева, Квіткова), жодного героя ні національно-визвольної боротьби, ні дисидентського руху, ні Небесної сотні не вшанували. На щастя, Пилип Орлик таки удостоївся мати свою вулицю в Богуславі, та й то, підозрюю, тому, що «декомунізатори» знали його як законотворця, а не борця з російськими окупантами. Засмучує, коли квітки, липа й виноград – пріорітетніші, ніж національні герої. Тож я наважилася запропонувати вулицю одного національного антигероя перейменувати на честь одного національного героя. Створила електронну петицію до Богуславської міської ради з проханням вулицю Миколи Ватутіна перейменувати на честь Симона Петлюри. Щоб вшанувати, таким чином, одного з головних борців за незалежність України, шалено ненависного і оббріханого росіянами. Щоб докластися до розвінчання відомого душогуба українців, завдяки якому ми знаємо, хто такі чорножупанники і чому цих неозброєних українських юнаків і чоловіків Ватутін використовував як «гарматне м’ясо» у боях із німцями.

Моя петиція швидко набрала необхідних 100 голосів, більше трьохсот разів ширилася у Фейсбуці, викликала жваві дискусії, набула своїх прибічників та противників. Інститут національної пам’яті та Інститут історії України надіслали схвальні відгуки щодо постаті Симона Петлюри як кандидата на називання вулиці. 

Коли справа дійшла до розгляду петиції богуславськими чиновниками, не обійшлося без скандалів. Один із них божився, що поки його теща живе на вулиці Ватутіна, перейменування ніякого не буде, другий відстоював постать Ватутіна як геніального полководця і звинувачував підписантів петиції у тому, що в нас нема нічого святого. Менш прямолінійні лякали міфами про те, що перейменування завдасть величезних фінансових збитків і місцевому бюджету, і мешканцям, а ще останні не зможуть взяти (і повернути) кредит у банку, матимуть страшенні клопоти з документами на нерухомість, автомобілі та проблеми з пропискою. Укінці бурхливого обговорення члени міськвиконкому вирішили провести громадські слухання щодо цього питання і довірили їхню організацію чиновнику, теща якого живе на вулиці Ватутіна.

Я сподівалася, що на громадські слухання запросять і мене, як авторку петиції, і якомога більшу кількість богуславців, тож почала до них готуватися – виступала на місцевому радіо, опублікувала статтю в газеті, зверталася в наукові інституції, щоб дали оцінку Симону Васильовичу та моїй ініціативі. І, звичайно ж, брала участь у дискусіях, що точилися серед місцевих у Фейсбуку. Один мій опонент навіть створив опитування щодо перейменування вулиці, в якому до вибору пропонував три відповіді: «Мені байдуже», «Я проти. Це наша історія», «Я за». Останній варіант відповіді набрав найменше голосів, середній – трохи більше, а перемогла байдужість. Найчастіше містяни коментували мою ініціативу якось так: «Та ліпше зробіть щось для міста – сміття поприбирайте, дороги поремонтуйте, ділом займіться!».

Я вирішила дослухатися до цього заклику і запросила містян, зокрема й «радників», поприбирати сміття біля річки. За півтори години ми прибрали три місця відпочинку, але, на диво, участь у цьому взяли саме ті, хто й підписав петицію.

Далі була сесія депутатів міської ради, де розглядали моє питання. На ній оголосили, що громадські слухання таки провели, але тільки серед мешканців вулиці Ватутіна і письмово – у вигляді збору підписів проти перейменування. Організатор цих «слухань» закликав нічого не перейменовувати, бо «люди не хотять». Далі були виступи депутатів – кілька з них повторило аргументи «проти» від міськвиконкому, кілька взялося відстоювати проукраїнську позицію, представник «громадськості» – колишній голова комуністичної партії району пригрозив депутатам прокляттям, якщо ті перейменують вулицю Ватутіна. Схоже, цей аргумент подіяв, бо 11 депутатів проголосували проти перейменування, 3 утрималися, 3 не проголосувало і лише 7 підтримало петицію.

Вже після цього рішення довелося мені йти неперейменованою вулицею Ватутіна. Біля однієї із садиб тротуар так заступили паркан і клумба, що ні вдвох не пройдеш, ні з візочком, ні на візочку не проїдеш. Я сфотографувала цю ділянку хідника і поцікавилася у Фейсбуці, хто «скримнашив» тротуар і чи не хочуть мешканці вулиці повернути його громаді. З’ясувалося, що це вчинили паркан і клумба одного із членів виконкому, який активно виступав проти декомунізації вулиці. І «радників», й учасників «громадських слухань», це, очевидно, влаштовувало. «Мало хто зробив для міста щось таке» – хвалила чиновника за красиву клумбу на тротуарі та бруківку одна з дискутанток.

ДОСВІД ПЕРЕМОГИ (ніч із 10 на 11 грудня 2014 року)

Рік тому був другий розгін Майдану. Ніч із 10-го на 11-те грудня. 2013 рік. Тоді було -10 чи -15, зараз 0 градусів. Сьогодні я спала вдома, а тоді не спала зовсім. Тоді вдень, після відступу беркуту, на площі було багато людей, купа сміття від розтрощених наметів, а сьогодні от прийшли туди, все чистенько, свічки, квіти, кількалюдний мітинг "Save Chechen People from Russian agression".


Мені повезло бути в ту ніч там. Вечір 10-го виглядав непогано. О 20-й ми зібралися біля Малої сцени на молитву, далі грілися біля діжки і хатинки "Відсічі", а опівночі стало ясно, що нас лишається не так вже й багато, тож я вирішила провести романтичну ніч біля діжки. І було всьо романтично, аж поки зі сцени десь о першій ночі не оголосили, що йде беркут. Всіх жінок зізвали під сцену, але чесно признаюся, що біля діжки було краще. Слава Богу, я накинула на себе ще якусь зимову робочу куртку, у якій поралася біля діжки чи носила дрова, і в такому вигляді ходила туди-сюди. Я дурна була написала раніше у Фб, що проводжу тута романтичну ніч і почали мені небайдужі люди писати, чи я жива. Мама дивилася стрім штурму і бачила картину з усіх сторін, так що теж повеселилася тої ночі. На сцені тим часом Руслана благала беркутців зупинитися, ми стояли з Настею Розлуцькою і здалося, що хоч вона намагається заспокоїти людей, але більше сама сіє паніку. А потім мікрофона взяв Парубій і керував обороною, посилав на підсилення. Жінки під сценов плакали, зокрема Настя Приходько, взагалі почалася була паніка, деякі просто таки видряпувалися на сцену.

КОЛИ ВЕРНУТЬСЯ КОЛЯ Й МІША

Стас, родом з Узбекистану, патріот України, під час Майдану підійшов до мене після богослужіння і подарував 200 гривень зі словами "Ти багато робиш, візьми і витрать їх як хочеш".

Через кілька днів я ішла вулицею Городецького. Був квітень-2014-го, Майдан ще стояв, а мені відчувалося, що скоро все зміниться і треба спішити... Минаючи кінотеатр "Україна", той самий, в якому після показу "Тіней забутих предків" Василь Стус виголосив промову, за яку заплатив волею і життям, я згадала про 200 гривень і подумала - "Треба сходити на 'Ноя'". Самій іти на фільм не прикольно, тож я вирішила випробувати льос і пішла в бік Майдану з такою думкою: "Якщо по дорозі зустріну когось зі знайомих - запрошу на кіно". І от не минає й хвилини - мені на зустріч двоє нерозлучних - Міша й Коля з 3-ї сотні. Я подумала - оце воно! Кажу, якщо ви не зайняті, пішли в кіно, розвієтеся. Вони були трохи шоковані, але швидко погодилися і ми пішли втрьох. Приходимо, а касирка каже - ради трьох кіна не буде! Кличте ще когось. Міша і Коля пішли і привели ще Сергія і пана Анатолія.

А через три місяці Міша, Коля, Сергій, син дядька Анатолія і ще кілька калушанських хлопців пішли на війну. Я поїхала проводжати їх на полігон, намагалася при цьому бути в гарному настрої, казала, що вони наші герої і ми пишаємося ними.

"ІДІТЬ І ТИСНІТЬ НА НАШЕ КЕРІВНИЦТВО!" — Ніна, боєць Другого Батальйону Нацгвардії

Знайомтеся. Це Ніна. Ніна Прокоп'єва з міста Котовськ Одеської області. Студентка 2-го курсу геологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми познайомилися з нею цієї зими на Майдані, Ніна є активісткою громадянського руху "Відсіч" і входила до 16-ї сотні Самооборони. Потім, коли почалася мобілізація до Нацгвардії, Ніна взяла академвідпустку і, подолавши всі перешкоди, пов'язані зі ставленням у нашій армії до жінок, прийняла присягу в Другому резервному батальйоні і півтори місяці прослужила в зоні АТО, тримаючи позиції на відомій горі Карачун, що в околицях Слов'янська. Нині дівчина разом із батальйоном повернулася до Києва, але не надовго, днів на 20, а потім знову поїде в гарячу точку і продовжить бій. Ніна добре стріляє і зовсім скромно говорить про свою участь на війні.

Перебуваючи поза зоною АТО, дівчина не спішить відпочивати і бере участь у громадських акціях з бойкоту російських товарів. Поспілкувалася з нею сьогодні після "падучого флешмобу" в російських кафе. Ось фрагменти з її розповіді.

НАЙВАЖЧЕ БУЛО... мабуть під час тзв. "перемир'я". До нас на Карачун прибув вертоліт із 9-ма нашими людьми... Тільки гвинтокрил відлетів, ми побачили дим і як він упав. А ми щойно тих хлопців живими бачили.

КОЛИ дуже обстріляли один наш блокпост і довго ніхто звідти не відповідав...

ТЕЛЕВИШКУ, біля якої ми дислокувалися, збили вночі. На щастя, вона впала туди, де нікого з людей не було, за метрів 5 від одного з блокпостів. 

МИ ОБСТРІЛЯЛИ ОДНУ КОЛОНУ бойовиків, що покидали Слов'янськ, друга пройшла повз.

ЛЮДИ В СЛОВ'ЯНСЬКУ ДУЖЕ ГОЛОДУВАЛИ. Дехто з наших гвардійців зайшов разом із солдатами в Слов'янськ, один із них казав, що хоч і там було повно трупів - то ще не так страшно, як бачити голодних людей. Одній бабусі він дав якусь консерву, то вона ридала, бо місяцями того не бачила. Він, як прийшов звідти, почав курити і матюкатися, хоч до того тримався бадьоро і ніколи того не робив.

З НАМИ БУЛИ ДЕСАНТНИКИ, багато з них загинуло через власну безпечність, бо не окопалися належним чином. Ми, як тільки потрапили під перший мінометний обстріл, відразу це зрозуміли і зробили двометрові (в глибину) окопи. Ми самі приймали таке рішення, а командир, той, якого нагородили недавно (Андрій Тірон), сидів собі у штабі, не їздив на наші блокпости, зате зберігав у себе посилки з необхідними речами, які добровольці передавали солдатам. Потім на деякий час його замінили на дуже класного командира, він у перший же день всі блокпости об'їхав. Я не знаю точно його прізвища, ми всі називаєм його Санею. Хтось одного разу сказав на нього "комбат", а він - "я був Санею і залишився Санею". Ну а потім Тірона вернули.

МІСЦЕВІ ЖИТЕЛІ ПЕРЕДАВАЛИ ІНФОРМАЦІЮ, що в бойовиків на озброєнні снайперські кулі діаметром 12,7 мм. У нас таких немає, максимум 7,62. Ми кажемо про це керівництву, а нам - та ну що ви! А потім зустрічаю одного нашого бійця із сусіднього блокпосту з ранкою на голові, а він показує кулю калібру 12,7 від якого його кевларова каска розлетілася вщент.

НЕПРАВДА, що Другий батальйон повернувся без утрат, як пишуть. Двох убили.

КОЛИ МИ ПОВЕРНУЛИСЯ після АТО на полігон, то нам не хотіли ніде писати, що ми були учасниками бойових дій. Щоб мені довести, що я була в Слов'янську, треба багато тяганини, а то і через суд пройти...

ПОВЕРНУЛАСЯ В ГУРТОЖИТОК, ще не знаю, коли буду поновлюватися в університеті. Одна студентка зі Студради зустріла мене недавно і каже, знаєш, так прикро, що командування здає армію і нічого не робить. А я їй кажу, а мені інше прикро - що ви нічого не робите. Ідіть і тисніть на керівництво країни, щоб притягло до відповідальності командирів-зрадників, які зливають інформацію про нашу армію, і щоб не гальмували АТО.

На позиціях ми викладаємося на повну. Бо знаємо, що наш батальйон полегшить роботу тим бійцям, що прийдуть нам на заміну, а в майбутньому - і життя всій Україні.

ВИРІШУЙ СВОЇ ПРОБЛЕМИ

"Стены разрушь, чтоб увидеть, 

как страдает этот мир" 

(Hillsong).

  

Ось найчастіші виправдання та закиди, висловлені мені, стосовно громадянської позиції та Євромайдану.

"Я не піду на протест, я відстояв своє у 2004-му. Я розчарувався. Ющенко нас підвів".

"Віруючі не повинні брати участь у політиці. Їхнє діло - молитися, бути в церкві і мати хороші стосунки з Богом".

"Ти вже ж наче виросла, а дурницями займаєшся. Там же холодно! Краще найди собі мужика".

А ось життя.

У Фб Леся Романчук (до слова, віруюча людина) пише:

"Друзі, сьогодні я не плачу. Я ступила на стежку війни. Просто сьогодні, зараз, от у ці хвилини з обласної лікарні, з нейрохірургічного відділу виписують ДОДОМУ таксиста, який віз мого Сашка. Таксист не винен у ДТП. Мажор на джипі налетів на шаленій швидкості ззаду і практично розтрощив машину. І вбив моє дитя. У таксиста - безліч переломів хребців. З виписки: "Закрита черепно-мозкова травма. Рвана рана лобно-тім'яної ділянки справа. Перелом лівої дужки тіла С4, суглобових відростків тіл С4,С5 зліва із зміщенням. Відривний перелом дзьобовидного відростка правої лопатки... перелом грудини... компресійний перелом тіла Th7... розщеплений перелом остистого відростка, перелом голівок 7-8 ребер, перелом поперечних відростків Th5-8 із зміщенням...".
Далі ще довго, але зрозуміло, що в людини з хребтом біда. Він не ходить, лежить нерухомо на спині. І його виписали додому, бо сьогодні 19-тий день, а в понеділок буде вже 21-ий, а це важливо для кримінальної справи!
Люди, я знаю - в цій державі немає правосуддя, але ж медицина якась повинна бути!
Я - лікар, але я не впізнаю своїх колег. Невже гроші вищі за все, навіть за людські життя??? Це ж ваш пацієнт, дідько забирай! Як можна!
Я не можу нічого більше зробити для свого сина, його життя забрали.Але ж у наших силах захистити важко хвору людину від свавілля медиків!
З лікарні хворий має виписуватися здоровим або принаймні з власної волі, а не бути викинутим, бо так вирішив консиліум.
Вони хочуть прокурора? Вони його вже отримали!
Вони хочуть майдан під лікарнею? Забезпечимо!
Є в Тернополі журналісти?
Є в Тернополі люди, що можуть реально допомогти?".

Леся ніби в Тернополі, а я в Києві, а ти ще десь або там же. Це не вперше і не востаннє якийсь мажор вбиває чиюсь найдорожчу дитину чи когось наймилішого тобі, хай навіть і мужика, хоча ти не напишеш такого про того, кого любиш. І уяви, завтра це трапляється, не дай Боже, а ти не йдеш на Майдан, бо розчарувався у Ющенку? 

Десь тихенько молишся і мовчиш, щоб брати і сестри не осудили? 

Чи роздаєш релігійну літературу (і совість заспокоєно), чи їдеш в Буковель, поки твого друга виписують з реанімації, щоб не нашкодити кримінальній справі? 

Або шукаєш собі мужика, бо надворі холодно?   

Чи не нашкодить це стосункам з Богом? 

Тільки чомусь Майдан затягнувся так надовго. Дехто вже двічі встиг застудитися, а звірі Януковича (ну і сам він), чи не щотижня створюють приводи, аби ми трималися, свідомість не притуплювалася, а ілюзія безпеки розвіювалася?

Чому ж так довго, Господи?  

Чи не тому, щоб ми нарешті почали вирішувати свої проблеми?  

От тупо брали і вирішували. Не тільки, брати і сестри, проповідували і говорили гарні речі. Воно ж відчувається, коли хтось приходить "ось вони тут влаштували фестиваль, а ми тепер їх навчимо істини". Щоб забули, що є чужі проблеми, діяли, а не надіялись, що ангел з неба зробить (або Неоющенко). Адже скільки ми вже навбивали своєю байдужістю.

ЄВРОМАЙДАН: СЛОВАМИ І СЛЬОЗАМИ

Якщо хтось би зараз зайшов у мою кімнату, то подумав, що тут живе псих - усі речі "під рукою", чай недопитий, одяг розвішено скрізь, де тільки можливо, на шафі валяються обгортки від льодяників і шкірки від грейпфрута, газети, книжки припали пилом, як і підлога. Тут живе людина, яка зранку кудись поспішає і не встигає допити чай, а повертається вдень на кілька години і, переважно, вночі, щоб погрітися під душем, обписати людей у Вк, Фб і упасти спати.

 20 листопада ми з Євгеном Тихоновим пішли на перегляд фільму про Помаранчеву революцію, згодом до нас приєднався Леонід Овчаренко, щоб передати листівки-запрошення на ходу із вшанування жертв Голодомору. Ми поверталися з Києво-Печерської лаври, ішли пішки до Майдану, говорили про громадянську позицію, з сумом і радістю згадували про  перемогу 2004-го, про власну участь, про гарну атмосферу на Майдані. І я ні в якому разі не могла би подумати, що наступного дня, 21-го, я вже стоятиму на Євромайдані і все почнеться знову - рівно через 9 років після початку Помаранчевого. Очевидно, Бог з нами.

 

23 листопада у моєму житті: на вікні цілий день стоїть запалена свічка у пам"ять жертв Голодомору (на книзі Гарольда Блума "Західний канон", яку я так і не дочитала), на батареї після Євромайдану сушаться чуні.

Спочатку людей було 50. Потім півтори тисячі. Далі 150 тисяч. Потім, у ніч 30-го, коли Янукович провалив асоціацію, на Майдані лишилося 200 абсолютно безборонних людей - чи то тих, кому не було де ночувати, чи тих, хто стеріг техніку, чи просто людей, які не хотіли покидати місце Віча. Як увесь світ уже знає, туди прорвалися солдати "Беркуту" і почали місити люд. Наступного дня на віче прийшло півтори мільйони. І вже не важко було роздавати листівки у метро - люди самі підходили, просили їх у великій кількості і тут же починали роздавати.

Ніч на Майдані 30-го мала бути мирною.

Ми почали вітатися на вулиці, у метро співати гімн, підбадьорювати один одного - і все це люди, не знайомі між собою. "Звідки взялося на Майдані "перепрошую" замість "бля", чай, а не горілка, чому мені вже 10 разів запропонували їжу?" - дивується користувач Фейсбуку.

Аудиторія Євромайдану явно відрізняється від монолітної провладно-пацанячої.

Позавчора ми, працівники ССХ молилися за ситуацію в Україні словами і сльозами. Наступного дня ССХ Києва разом зі студентами вийшло на страйк до Міносвіти. Як і багато інших громадських та релігійних інституцій, від імені ССХ-Україна Денис Гореньков зробив офіційну заяву, засудивши дії влади і підтримавши студентів-страйкарів (одночасно це зробили установи рідної Академії наук). Євангельські християни нарешті прокинулися. Деякі ж іще й досі спамлять мене постами про "розпустну Європу" і гей-диктатуру. Очевидно, мало хто з них знає, хто така Ірина Крашкова, вони чомусь болюче реагують виключно на західні сексуальні гріхи, в той час як доля засуджених демонстрантів мало кого із тих побожних хвилює. А може і хвилює? Просто це страх перед іншими одновірцями?

 

Студентський страйк 4 грудня. Хода до Міносвіти.

В ці дні я вперше брала участь у блокуванні університету, зриванні пар, ведінні колони, вперше допомагала на польовій кухні. Вдруге довелося говорити з розгніваним спортсменчиком. Моя мама дзвонить мені 5 раз на день і сама приїжджала на Євромайдан. Моя сусідка ще й досі боїться туди виходити і, мабуть, цілими днями слухає проповіді.

 

ГР "Відсіч" блокує Національний харчовий університет і закликає студентів на Майдан.

Важко у круговерті подій писати аналітику. Зараз хочу тільки одне сказати - хто зло толерує, той покращень не відчує.

ЧОМУ НЕМА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МУЗИКИ?

А почалося все з «Рок-Січі». На початку літа я зробила репост програми фестивалю у Фб і закликала реципієнтів сходити і відірватися. В сенсі слухати, співати, танцювати. Очікувано, пост розкритикували деякі мої побожні друзі, бо там були бенди з англійськими лексемами «цвинтар», «пекло», себто "сатанізмами" (коли є такий термін) у назві. Я не знаю, чи ті артисти справді сатаністи, чи тільки випендрюються, однак я хотіла піти туди саме на «Крихітку». Але годі мені виправдовуватися.

Я дівчина україномовна і музика мені подобається така сама. Музика формату українських етно-рокфестивалів, якщо не брати язичницький ангажман - цілком моє. І, вибачте за нескромність, часто україномовна українська музика, якась змістовніша (винахідливіша?) за російськомовну українську (або це мені так здається)... І от, коли я переглядаю програму чергового фесту, то знову не знаходжу там християнського гурту (або маскуються). Окрім «Воанергесу», який був грав на «Країні мрій» 2012 року. Зате язичницьких сегментів (та й кришнаїтських, як на "Країні мрій") там вистачає. І досить привабливого виду й оригінального звучання (наприклад, як вони себе означують, «український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт» гурт «Йорий Клоц»).  

РЕЛІГІЯ У МИТНОМУ СОЮЗІ. ХУДОЖНЄ

Кажуть, такого нерелігійного покоління, як наше Y на землі ще не було. 

Було чи не було, однак приводів думати про релігію і в затятих атеїстів, і в пофігістів, і в тих хто це слово не любить знаходиться достатньо. Цьогорічний День Хрещення Русі, запроваджений минулим Президентом як привід до єднання, став іще одним дискваліфікуючим аргументом для критиків християнства. Християнам, не причетним до цього, лишається тільки мовчати й червоніти. До Києва прибуває патріарх МПЦ Кирило, нагадує нам, що наша православна церква знаходиться під його надійним крилом, не може з цього приводу стримати свою радість і прилітає слідом за агентом Володимир Путін, нагадує, що ми браття-православні і що церква завжди єднала нас. Очевидно, він дуже хотів  про щось із Януковичем домовитися і не зміг, бо коли повернувся додому, відразу ж заборонив імпорт нашого "Рошен", а потім іще ряду товарів зі штрих-кодом 482. Якось воно не по-християнськи...

А на Гогольфесті'2013, що відбувся за два місяці по тому, митці покоління Y продемонстрували, що релігійна тематика таки актуальна, але часто - у тандемі з політичною. Я пройшлася заводськими залами і горищами, щоб пошукати виразників християнства. Окрім Ісусового портрету із канцелярських цвяшків і ниток там було ще й це. 

[З мене нікудишній публіцист, бо я забула зафоткати назви й авторів там, де вони були зазначені. Сорі.]

"На все воля Божа".

 Jesus has never been here... Інсталяція про те, що таке для влади народ (принаймні так писало на експозиційній табличці). Манекен накритий сміттєвим пакетом.

"Хоругви сучасної Росії". Прапорець зроблено з махрових рушників минулого століття, камуфляжна баня, блискуче тло, виморена ряднина.

Ось ця остання картинка досить красномовна, як і прямолінійно життєві інші. МПЦ, не дивлячись на наявність в її приході хороших людей,  лишається засобом тиску на релігійну свідомість "молодших братів", інструментом насадження "Русского мира" і тримання "братніх" країн у залізному кулаці. Тому, як би довго пан Путін не стояв на VIP-молебні під час Святкування хрещення Русі, надіюся, Бог ці молитви не почує і до Митного союзу ми не підемо.

P.S. Бог - це Бог, а Путін - це Путін, кожен відповідає сам за себе. Доросла людина зуміє це відрізнити, віру збереже, куди не треба не піде. Jesus has never been here.

ОЦЕ СХОДИЛА НА КІНО

27 вересня пішла на показ фільму "Відритий доступ" - документальної стрічки, що складається з п"яти кіноновел про право доступу звичайних громадян до публічної інформації. Майже ніхто з моїх друзів туди не підтягнувся, тому я на самоті пригостилася тортиком на фуршеті перед показом і попрямувала до зали.

Заходжу і перше, що відчувається - запах паленого в залі. Поки що вона заповнена на третину, однак не всі майбутні глядачі схожі на тих, кого хоча би трохи обходить правозахисна тематика. Спереду присіло з десяток п"яних дядьок, які перманентно горлопенять "Кіна давай!". На останньому ж ряду нервова тітонька знімає на фотоапарат присутніх в залі (і я теж є на цій безсмертній стрічці). Я її фоткаю навзаєм. Алкоменів (видно представникам незацікавленої в показі сторони не вдалося налагодити співпрацю з кимось іще) намагаються випросити з зали організатори, охорона якось мляво силкується зробити те саме, зрештою, потягнувши час, вони виходять і я думаю, що кіно зараз почнеться.

Фото: http://www.telekritika.ua/media-i-vlada/2013-10-01/86344

Менше з тим, команда провокаторів на них не здавалася. По залі ходять люди з бейджиками преси, і ось один з них кричить голосно, "Котра година", після названого пароля все стається дуже швидко. Чувак із бейджиком запалює димову шашку, і залу наповнює зелений дим, страшно ароматний. Димові шашки видобуті, очевидно, з пакетів стрьомних тьотьок. Хтось хапає чувака-затійника за бейджик і кричить, "Та ти ж провокатор!", а він у відповідь б"є його в лице і обзиває ісконно русскімі словами.

За якийсь час усі виходять із зали, її провітрюють (майже годину), перевіряють на наявність небезпечних предметів, а ми стоїмо у фойє, читаємо цитати і дивимся на фото журналістів та громадських активістів про користь законодавчих змін, що уможливлюють доступ до публічної інформації. Я розглядаю фасон сукні однієї з них.

Але на димовому й нюховому шоу спектакль не закінчується. То тут, то там ходять стрьомні люди, маскуючись під свідомих громадян, щоби проникнути знову в зал. Тоді нормальні хлопці утворюють бригаду по непусканню такових на кінопоказ. Один із замовлених прийшов із квіточкою, щоби його не помітили. У декого, як потім висвітлили ЗМІ, був бейджик "Бомж-TV", отакє буває.

Кінопоказ затягнувся на годину, але демократія перемогла і він таки відбувся. Спочатку показували, як незаангажовані журналісти домагалися потрапити в Межигір"я, потім - як харків"янин-ветеран афганської війни років 20 стоїть десь сотим у черзі за квартирою і ніяк ця черга не змилостивиться до нього дійти, на його запити тіко ввічливо надсилають листи, що треба чекати ще непонятно доки; про те, як киянин бореться за садибу Мурашка на вул. Велика Житомирська, яка потрапила у чиїсь лапи а потім випадково згоріла; про те, як в Україні закривають школи (плоди прекрасної оптимізації) і як жителі одного смт Ромодан на Полтавщині таки захистили свої права і домоглися збереження школи... А остання кіноновела - я не знаю, про що, бо на початку її перегляду лагідний жіночий голос видав таке: 

"Уважаемые зрители, только что поступила информация, что кинотеатр заминировали. Просим покинуть помещение".

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи

РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 

Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".

 Фото: http://nbnews.com.ua/ua/exc/94404/

БЛІЦКРИГ: ЯК МІЛІЦІЯ РОЗІГНАЛА АКЦІЮ ПРОТИ ВЛАСНОГО СВАВІЛЛЯ (18 липня, Київ)

Якщо тогоріч питання збереження української мови турбувало лише частину населення, то злочини міліції, як наприклад згвалтування трьома вартовими порядку жінки у Врадіївці, довели, що відстоювання своїх прав - компетенція не виключно націоналістів. Подібні історії видаються вагомим сумним приводом для того, щоб об'єднати українців для наведення порядку в своїй хаті, де постраждалими не лише активісти опозиційних рухів, а й звичайні люди, що опинилися на шляху в привілейованих.

Четвер, 18 липня 2013 року.

17:35 - я виходжу на мітинг на Майдані Незалежності проти міліцейського свавілля. Планую там пробути 1-2 години, після чого повернутися за роботу. Уявляю, що все відбудбудеться за сценарієм Українського Дому 2012-го. Зібрання людей будуть небагаточисельними, вони протримаються кілька днів, ну тиждень. Сутички з міліцією можливі, але ніхто з Майдану людей не випровадить. Це ж мирна акція.

ХРИСТИЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

Недавно ми створили Асоціацію Освітян-Християн, такий собі "цех" однодумців, що працюють в освітній сфері. При тому, не "християнське гетто", а штуковину, яка буде працювати на користь суспільству, брати участь у вирішенні серйозних проблем не тільки віруючих людей. Звичайно, перша така проблема, яка стала на думці - корупція у вишах. Оленка, наш голова, розповідала драматичну історію про те, як начальство універу, в якому вона викладала, вказувало, у кого приймати "екзамен без екзамену", і вона дуже доступно заявила, що християнка і нічого такого робити не буде. А а далі як почалися репресії... "Ну мені, з одного боку, цікаво було спостерігати, як вони зі мною збиралися розправитися", - каже вона. Хе-хе...

ДОСТОПРІМЄЧАТЄЛЬНОСТЬ РАЙОНУ

Ну я живу на Оболоні, на Мате Залки, біля "Сільпо". Ну от що вам такого інтересного показать? Ну, значить, головна достопрімєчатєльность - це Оболонська набережна, вид на Дніпро і, власне, доми, які там стоять, - називають їх  ше "Оболонські липки". Але я не вважаю те частиною свого кварталу. От іду в супермаркет делікатесів - там з мене сторож погляду не зводить, видно, не по-їхньому одіта. Мені аж незручно, і касирші очима з'їдають. Я піднімаюся на другий поверх (а спиною чую приціл камер), бачу там м'ясо краба - 850 гривень банка, лякаюся та йду до виходу. А охоронець наче зараз на мене з ружжом накинеться. Ну да, я прийшла сюди на екскурсію, але може колись ще зайду накупить гарних кульочків.

90-ЛІТНЯ БАБЦЯ ФЕДОРЯ ПРО ВІЙНУ, ГОЛОДОМОР І ЛЮБОВ

Я познайомилася з бабцею Фенею по телефону, коли одного суботнього ранку стаціонарний апарат, що стояв мирно на фотелі, різко задирчав. Я злякалася, але підняла трубку, покликала сусідку. Вона сказала: «А, это бабушка Феня, ей 90 лет». Я не повірила, щоб людина в такому віці наскільки добре говорила. Бабуся Феня дзвонила нам щосуботи десь біля одинадцяти і запрошувала в гості. Якраз наближався Старий Новий рік, Маланка та щедрувати ми не пішли, вибрались за тиждень. Бабуся Феня на нас розсердилася, а потім зателефонувала і сказала, приходьте, я скільки за цей час пережила, дуже великий гріх вам буде, якщо не прийдете. Ми купили малий подарунок (щось із посуду), хлібину і поїхали до неї на Троєщину.  Задзвонили у дзвоник, довго чекали, аж ось хтось іде відчиняти. Перед нами малесенька бабця, згорблена, висотою десь у метр двадцять чи менше, пострижена під каре. Запрошує нас до кухні на голубці і картоплю, дає взутися. 

МЕНТАЛЬНИЙ СТРАХ

Дива культури євангеликів

 
 
Коли їхали в Південну Корею через Москву, я скрізь носила на шиї синьо-жовту косинку. А мені мої казали: зніми, а то заберуть органи. Вже біжу! Американський прапор та британський вздовж і впоперек носимо, а свого цураємся?! А далі проходили на Арбаті повз культурний центр України, не втрималися, зупинились і гуртом заспівали наш гімн.

ЗА ЗАЛІЗНОЮ ЗАВІСОЮ ГУРТОЖИТКУ № 4

Коротше, ситуація така. В мене є подруга, звати її Лєна, вона живе в гуртожитку номер 4 університету культури і мистецтв. Звісно, що як Лєна моя подруга, то я хочу до неї в гості. Хочу, а не можу! Це так, ніби Лєна сидить в Сибіру на засланні, хоча вона в Києві. Мені дорогу до Лєни відділяє близько двох метрів чи навіть менше. Тіло одного чиновника, наділеного надвладою. Надлюдини. Сторожа гуртожитку. А до 17:00 в будні дні - додайте ще півтора метри комендантки - правительки макіавелліанської моделі. Це така прірва, що ввисоту її не перескочу.

ДУЕЛЬ ІЗ ВАХТЕРОМ: мій досвід

Заходжу в гуртожиток університету імені Поплавського. На вахті сидять двоє - Вахтерша і Сторож. Кажу:
- Можна до Лєни такої-то? 
А Сторож мені: 
- Ви студентка?
- Ні, - кажу, - я аспірантка. 
- Нашого університету? 
- Ні, Академії наук.
- Так ми таких не пускаєм!
- Як це?
- Ми пускаєм тільки близьких родичів і студентів нашого університету!
- ?
Вирячаю очі, ніби я вперше в Україні.
- А можна подивитися ваші правила - на яких це підставах Ви мене не пускаєте?
- Нема в мене ніяких правил. Жалійтеся на Сторожа на Щорса!
- Ну як це так? В гуртожитку мають бути правила!
- Не знаю я ніяких правил.
Чухаю потилицю (клею дурня - звичайно, до цього Сторожа я була готова).
- А де Ваш комендант, може в неї є правила, щоб я подивилася? - розпачливо питаю.
- Комендант працює тільки до 5-ї, нікого нема! - обличчя сторожа змінюється із непохитно-цегляного до жалібливо-людяного. - Дєвушка, ви понімаєте, що в мене така робота, що я повинен тут сидіть і нікого не пускать, кромі своїх. Що треба записувать документ в журнал, а у вас не "наш" документ. А потім прийде комендантша, і провірить!
- Я, звичайно, не хочу Вам неприємностей, - кажу, - але треба щось робити...
- Так! Де ваша Лєна? Години вам хватить?!
Дзвоню Лєні, вона спускається, але забуває перепустку. Сторож на неї гримає і вона вертається по неї на якийсь там поверх.
- Паспорт давати чи посвідчення? - пропоную широкий асортимент.
- Нащо мені твій паспорт, давай посвідчення.... Мда, університет Шевченка - хороший університет!
Це не університет, це Академія наук, Інститут лі...

ПАЧКА СІРНИКІВ

Увечері я перебираюся працювати на кухню. Спека така, що творити наукові тексти вдень видається неможливим: на ходу засинаю. Гризе сумління: хтось працює в шахті, а я відлежуюся вдома - за що ж гроші отримую? Вночі на кухні нашої однокімнатки вчитися найкраще: з прочиненого вікна просочується прохолодне повітря, легенько пахне димом (хтось палив на березі річки літнє багаття). Звісно ж, сюрчить цвіркун, в буді спорадично прокидається пес - стереже приватний будинок, а шуму міста майже не чути, хоч ми живем у центрі Богуслава.

Із серйозними намірами заходжу в куценьку кімнатку, заставлену консерваціями, городиною та посудом, облаштовую собі "офіс". Забираю зі стола все, що Бог послав. Ставлю на ноутбук, папери, книги. Якщо сидітиму тут до ранку, з'явиться гора фантиків від цукерок або жменя хвостиків від яблук.