четвер, 5 грудня 2013 р.

ЄВРОМАЙДАН: СЛОВАМИ І СЛЬОЗАМИ

Якщо хтось би зараз зайшов у мою кімнату, то подумав, що тут живе псих - усі речі "під рукою", чай недопитий, одяг розвішено скрізь, де тільки можливо, на шафі валяються обгортки від льодяників і шкірки від грейпфрута, газети, книжки припали пилом, як і підлога. Тут живе людина, яка зранку кудись поспішає і не встигає допити чай, а повертається вдень на кілька години і, переважно, вночі, щоб погрітися під душем, обписати людей у Вк, Фб і упасти спати.


 20 листопада ми з Євгеном Тихоновим пішли на перегляд фільму про Помаранчеву революцію, згодом до нас приєднався Леонід Овчаренко, щоб передати листівки-запрошення на ходу із вшанування жертв Голодомору. Ми поверталися з Києво-Печерської лаври, ішли пішки до Майдану, говорили про громадянську позицію, з сумом і радістю згадували про  перемогу 2004-го, про власну участь, про гарну атмосферу на Майдані. І я ні в якому разі не могла би подумати, що наступного дня, 21-го, я вже стоятиму на Євромайдані і все почнеться знову - рівно через 9 років після початку Помаранчевого. Очевидно, Бог з нами.


23 листопада у моєму житті: на вікні цілий день стоїть запалена свічка у пам"ять жертв Голодомору (на книзі Гарольда Блума "Західний канон", яку я так і не дочитала), на батареї після Євромайдану сушаться чуні.
Спочатку людей було 50. Потім півтори тисячі. Далі 150 тисяч. Потім, у ніч 30-го, коли Янукович провалив асоціацію, на Майдані лишилося 200 абсолютно безборонних людей - чи то тих, кому не було де ночувати, чи тих, хто стеріг техніку, чи просто людей, які не хотіли покидати місце Віча. Як увесь світ уже знає, туди прорвалися солдати "Беркуту" і почали місити люд. Наступного дня на віче прийшло півтори мільйони. І вже не важко було роздавати листівки у метро - люди самі підходили, просили їх у великій кількості і тут же починали роздавати.
Ніч на Майдані 30-го мала бути мирною.

Ми почали вітатися на вулиці, у метро співати гімн, підбадьорювати один одного - і все це люди, не знайомі між собою. "Звідки взялося на Майдані "перепрошую" замість "бля", чай, а не горілка, чому мені вже 10 разів запропонували їжу?" - дивується користувач Фейсбуку.
Аудиторія Євромайдану явно відрізняється від монолітної провладно-пацанячої.
Позавчора ми, працівники ССХ молилися за ситуацію в Україні словами і сльозами. Наступного дня ССХ Києва разом зі студентами вийшло на страйк до Міносвіти. Як і багато інших громадських та релігійних інституцій, від імені ССХ-Україна Денис Гореньков зробив офіційну заяву, засудивши дії влади і підтримавши студентів-страйкарів (одночасно це зробили установи рідної Академії наук). Євангельські християни нарешті прокинулися. Деякі ж іще й досі спамлять мене постами про "розпустну Європу" і гей-диктатуру. Очевидно, мало хто з них знає, хто така Ірина Крашкова, вони чомусь болюче реагують виключно на західні сексуальні гріхи, в той час як доля засуджених демонстрантів мало кого із тих побожних хвилює. А може і хвилює? Просто це страх перед іншими одновірцями?


Студентський страйк 4 грудня. Хода до Міносвіти.
В ці дні я вперше брала участь у блокуванні університету, зриванні пар, ведінні колони, вперше допомагала на польовій кухні. Вдруге довелося говорити з розгніваним спортсменчиком. Моя мама дзвонить мені 5 раз на день і сама приїжджала на Євромайдан. Моя сусідка ще й досі боїться туди виходити і, мабуть, цілими днями слухає проповіді.


ГР "Відсіч" блокує Національний харчовий університет і закликає студентів на Майдан.

Важко у круговерті подій писати аналітику. Зараз хочу тільки одне сказати - хто зло толерує, той покращень не відчує.

середа, 23 жовтня 2013 р.

ЧОМУ НЕМА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МУЗИКИ?


А почалося все з «Рок-Січі». На початку літа я зробила репост програми фестивалю у Фб і закликала реципієнтів сходити і відірватися. В сенсі слухати, співати, танцювати. Очікувано, пост розкритикували деякі мої побожні друзі, бо там були бенди з англійськими лексемами «цвинтар», «пекло», себто "сатанізмами" (коли є такий термін) у назві. Я не знаю, чи ті артисти справді сатаністи, чи тільки випендрюються, однак я хотіла піти туди саме на «Крихітку». Але годі мені виправдовуватися.

Я дівчина україномовна і музика мені подобається така сама. Музика формату українських етно-рокфестивалів, якщо не брати язичницький ангажман - цілком моє. І, вибачте за нескромність, часто україномовна українська музика, якась змістовніша (винахідливіша?) за російськомовну українську (або це мені так здається)... І от, коли я переглядаю програму чергового фесту, то знову не знаходжу там християнського гурту (або маскуються). Окрім «Воанергесу», який був грав на «Країні мрій» 2012 року. Зате язичницьких сегментів (та й кришнаїтських, як на "Країні мрій") там вистачає. І досить привабливого виду й оригінального звучання (наприклад, як вони себе означують, «український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт» гурт «Йорий Клоц»).  

пʼятниця, 4 жовтня 2013 р.

РЕЛІГІЯ У МИТНОМУ СОЮЗІ. ХУДОЖНЄ

Кажуть, такого нерелігійного покоління, як наше Y на землі ще не було. 

Було чи не було, однак приводів думати про релігію і в затятих атеїстів, і в пофігістів, і в тих хто це слово не любить знаходиться достатньо. Цьогорічний День Хрещення Русі, запроваджений минулим Президентом як привід до єднання, став іще одним дискваліфікуючим аргументом для критиків християнства. Християнам, не причетним до цього, лишається тільки мовчати й червоніти. До Києва прибуває патріарх МПЦ Кирило, нагадує нам, що наша православна церква знаходиться під його надійним крилом, не може з цього приводу стримати свою радість і прилітає слідом за агентом Володимир Путін, нагадує, що ми браття-православні і що церква завжди єднала нас. Очевидно, він дуже хотів  про щось із Януковичем домовитися і не зміг, бо коли повернувся додому, відразу ж заборонив імпорт нашого "Рошен", а потім іще ряду товарів зі штрих-кодом 482. Якось воно не по-християнськи...

А на Гогольфесті'2013, що відбувся за два місяці по тому, митці покоління Y продемонстрували, що релігійна тематика таки актуальна, але часто - у тандемі з політичною. Я пройшлася заводськими залами і горищами, щоб пошукати виразників християнства. Окрім Ісусового портрету із канцелярських цвяшків і ниток там було ще й це. 
[З мене нікудишній публіцист, бо я забула зафоткати назви й авторів там, де вони були зазначені. Сорі.]

"На все воля Божа".

 Jesus has never been here... Інсталяція про те, що таке для влади народ (принаймні так писало на експозиційній табличці). Манекен накритий сміттєвим пакетом.

"Хоругви сучасної Росії". Прапорець зроблено з махрових рушників минулого століття, камуфляжна баня, блискуче тло, виморена ряднина.
Ось ця остання картинка досить красномовна, як і прямолінійно життєві інші. МПЦ, не дивлячись на наявність в її приході хороших людей,  лишається засобом тиску на релігійну свідомість "молодших братів", інструментом насадження "Русского мира" і тримання "братніх" країн у залізному кулаці. Тому, як би довго пан Путін не стояв на VIP-молебні під час Святкування хрещення Русі, надіюся, Бог ці молитви не почує і до Митного союзу ми не підемо.

P.S. Бог - це Бог, а Путін - це Путін, кожен відповідає сам за себе. Доросла людина зуміє це відрізнити, віру збереже, куди не треба не піде. Jesus has never been here.

середа, 2 жовтня 2013 р.

ОЦЕ СХОДИЛА НА КІНО

27 вересня пішла на показ фільму "Відритий доступ" - документальної стрічки, що складається з п"яти кіноновел про право доступу звичайних громадян до публічної інформації. Майже ніхто з моїх друзів туди не підтягнувся, тому я на самоті пригостилася тортиком на фуршеті перед показом і попрямувала до зали.
Заходжу і перше, що відчувається - запах паленого в залі. Поки що вона заповнена на третину, однак не всі майбутні глядачі схожі на тих, кого хоча би трохи обходить правозахисна тематика. Спереду присіло з десяток п"яних дядьок, які перманентно горлопенять "Кіна давай!". На останньому ж ряду нервова тітонька знімає на фотоапарат присутніх в залі (і я теж є на цій безсмертній стрічці). Я її фоткаю навзаєм. Алкоменів (видно представникам незацікавленої в показі сторони не вдалося налагодити співпрацю з кимось іще) намагаються випросити з зали організатори, охорона якось мляво силкується зробити те саме, зрештою, потягнувши час, вони виходять і я думаю, що кіно зараз почнеться.

Фото: http://www.telekritika.ua/media-i-vlada/2013-10-01/86344

Менше з тим, команда провокаторів на них не здавалася. По залі ходять люди з бейджиками преси, і ось один з них кричить голосно, "Котра година", після названого пароля все стається дуже швидко. Чувак із бейджиком запалює димову шашку, і залу наповнює зелений дим, страшно ароматний. Димові шашки видобуті, очевидно, з пакетів стрьомних тьотьок. Хтось хапає чувака-затійника за бейджик і кричить, "Та ти ж провокатор!", а він у відповідь б"є його в лице і обзиває ісконно русскімі словами.
За якийсь час усі виходять із зали, її провітрюють (майже годину), перевіряють на наявність небезпечних предметів, а ми стоїмо у фойє, читаємо цитати і дивимся на фото журналістів та громадських активістів про користь законодавчих змін, що уможливлюють доступ до публічної інформації. Я розглядаю фасон сукні однієї з них.


Але на димовому й нюховому шоу спектакль не закінчується. То тут, то там ходять стрьомні люди, маскуючись під свідомих громадян, щоби проникнути знову в зал. Тоді нормальні хлопці утворюють бригаду по непусканню такових на кінопоказ. Один із замовлених прийшов із квіточкою, щоби його не помітили. У декого, як потім висвітлили ЗМІ, був бейджик "Бомж-TV", отакє буває.
Кінопоказ затягнувся на годину, але демократія перемогла і він таки відбувся. Спочатку показували, як незаангажовані журналісти домагалися потрапити в Межигір"я, потім - як харків"янин-ветеран афганської війни років 20 стоїть десь сотим у черзі за квартирою і ніяк ця черга не змилостивиться до нього дійти, на його запити тіко ввічливо надсилають листи, що треба чекати ще непонятно доки; про те, як киянин бореться за садибу Мурашка на вул. Велика Житомирська, яка потрапила у чиїсь лапи а потім випадково згоріла; про те, як в Україні закривають школи (плоди прекрасної оптимізації) і як жителі одного смт Ромодан на Полтавщині таки захистили свої права і домоглися збереження школи... А остання кіноновела - я не знаю, про що, бо на початку її перегляду лагідний жіночий голос видав таке: 

"Уважаемые зрители, только что поступила информация, что кинотеатр заминировали. Просим покинуть помещение".




четвер, 1 серпня 2013 р.

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи


РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 
Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".


субота, 20 липня 2013 р.

БЛІЦКРИГ: ЯК МІЛІЦІЯ РОЗІГНАЛА АКЦІЮ ПРОТИ ВЛАСНОГО СВАВІЛЛЯ (18 липня, Київ)

Якщо тогоріч питання збереження української мови турбувало лише частину населення, то злочини міліції, як наприклад згвалтування трьома вартовими порядку жінки у Врадіївці, довели, що відстоювання своїх прав - компетенція не виключно націоналістів. Подібні історії видаються вагомим сумним приводом для того, щоб об'єднати українців для наведення порядку в своїй хаті, де постраждалими не лише активісти опозиційних рухів, а й звичайні люди, що опинилися на шляху в привілейованих.

Четвер, 18 липня 2013 року.

17:35 - я виходжу на мітинг на Майдані Незалежності проти міліцейського свавілля. Планую там пробути 1-2 години, після чого повернутися за роботу. Уявляю, що все відбудбудеться за сценарієм Українського Дому 2012-го. Зібрання людей будуть небагаточисельними, вони протримаються кілька днів, ну тиждень. Сутички з міліцією можливі, але ніхто з Майдану людей не випровадить. Це ж мирна акція.

понеділок, 15 липня 2013 р.

РОЗМОВА ПРО ЧУЖУ ЦНОТУ

майже стенограма

Виходжу з маршрутки "Київ - Богуслав". Іду додому через площу Ярослава Мудрого, де пам"ятник Леніну стоїть і магазин "Росинка". На зустріч - знайомий побожний дідусь.

Дідусь (дивуючись): Добрий день.
Базіка: Добрий день.
Дідусь: Що, заміж ще не вийшла? А пора вже... Он у нас була в церкві дівчина, настав їй 17-й годок, вона навіть і хрещення вже прийняла. І тут мальчика захотілося. І вона з якимось злигалася, - а зараз у світі багато хлопців... І все, нічого не вернуть.
Базіка: Але Бог усе прощає.
Дідусь: Ні, ну як це? Хіба можна знову дівою стати?

середа, 3 липня 2013 р.

НЕЗАУПОКІЙНИЙ "ЗАПОВІТ"

Здається починає доходити до мене «Заповіт» Шевченка. Це сталося вчора чи сьогодні, коли я готувалася до Українського вечору, що має відбутися на ССХівському таборі English Сamp. У виставі про нашу історію, що склепана була за кілька вечорів-ночей, є епізод, коли головний герой, мандруючи у часі Україною, зустрічається із Шевченком до його заслання. І поет читає йому уривок із поеми «Сон», а саме той, де російську царицю обдаровано найщирішими компліментами. Ну, якщо повернутися до теми, то мені потрібна була музика для початку дії. Я переслухала Вконтакті, звичайно, багацько сучасних треків на вірші Шевченка, а до вподоби мені видався «Заповіт» рівненського гурту «Merva».


середа, 8 травня 2013 р.

Я МАЛЕНЬКИЙ РАВЛИК


я маленький равлик
Бог знає, коли я лажаю,
і тому
мені не обов'язково перемагати
в богословських суперечках


людина, що усвідомлює свої слабкості –
непереможна
я маленький равлик,
для якого в Бога
є великі цілі

P.S. Просто такий маленький підсумок після воєн у Фейсбук і спраги бути правою, і ще всякого такого.

неділя, 14 квітня 2013 р.

ХРИСТИЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

Недавно ми створили Асоціацію Освітян-Християн, такий собі "цех" однодумців, що працюють в освітній сфері. При тому, не "християнське гетто", а штуковину, яка буде працювати на користь суспільству, брати участь у вирішенні серйозних проблем не тільки віруючих людей. Звичайно, перша така проблема, яка стала на думці - корупція у вишах. Оленка, наш голова, розповідала драматичну історію про те, як начальство універу, в якому вона викладала, вказувало, у кого приймати "екзамен без екзамену", і вона дуже доступно заявила, що християнка і нічого такого робити не буде. А а далі як почалися репресії... "Ну мені, з одного боку, цікаво було спостерігати, як вони зі мною збиралися розправитися", - каже вона. Хе-хе...

четвер, 28 лютого 2013 р.

ДОСТОПРІМЄЧАТЄЛЬНОСТЬ РАЙОНУ

Ну я живу на Оболоні, на Мате Залки, біля "Сільпо". Ну от що вам такого інтересного показать? Ну, значить, головна достопрімєчатєльность - це Оболонська набережна, вид на Дніпро і, власне, доми, які там стоять, - називають їх  ше "Оболонські липки". Але я не вважаю те частиною свого кварталу. От іду в супермаркет делікатесів - там з мене сторож погляду не зводить, видно, не по-їхньому одіта. Мені аж незручно, і касирші очима з'їдають. Я піднімаюся на другий поверх (а спиною чую приціл камер), бачу там м'ясо краба - 850 гривень банка, лякаюся та йду до виходу. А охоронець наче зараз на мене з ружжом накинеться. Ну да, я прийшла сюди на екскурсію, але може колись ще зайду накупить гарних кульочків.

четвер, 21 лютого 2013 р.

90-ЛІТНЯ БАБЦЯ ФЕДОРЯ ПРО ВІЙНУ, ГОЛОДОМОР І ЛЮБОВ




Я познайомилася з бабцею Фенею по телефону, коли одного суботнього ранку стаціонарний апарат, що стояв мирно на фотелі, різко задирчав. Я злякалася, але підняла трубку, покликала сусідку. Вона сказала: «А, это бабушка Феня, ей 90 лет». Я не повірила, щоб людина в такому віці наскільки добре говорила. Бабуся Феня дзвонила нам щосуботи десь біля одинадцяти і запрошувала в гості. Якраз наближався Старий Новий рік, Маланка та щедрувати ми не пішли, вибрались за тиждень. Бабуся Феня на нас розсердилася, а потім зателефонувала і сказала, приходьте, я скільки за цей час пережила, дуже великий гріх вам буде, якщо не прийдете. Ми купили малий подарунок (щось із посуду), хлібину і поїхали до неї на Троєщину.  Задзвонили у дзвоник, довго чекали, аж ось хтось іде відчиняти. Перед нами малесенька бабця, згорблена, висотою десь у метр двадцять чи менше, пострижена під каре. Запрошує нас до кухні на голубці і картоплю, дає взутися. 

неділя, 17 лютого 2013 р.

ОДРУЖЕНІ ДРУЗІ



Заповзаю в метро – і тут мене осяває тепле давнє світло –  у вагоні стрічаю стару знайому. Я теж «свічу» посмішкою, очі оживляються. Із часу зміни моєї дислокації минуло років зо три, і ось ми, ніби вчора бачилися. Як ти, що ти, і в першому абзаці вона губить фразу: «Ти ж мабуть знаєш, що N. N. розписалась того тижня?». Я німію і моя посмішка звужується до прямої короткої риски, погляд важко падає на підлогу, блідну. Ну я знала, що вона зустрічається і все серйозно, але про розпис вперше чую. І коли ж весілля? В березні. Ми ще їдем хвилин 8 до метро «Оболонь», провадимо про щось, але в голові в мене N. N.. N. N., з якою ми університетське життя пережили, це ж я її зі студентами-християнами познайомила (о, якби не я!), а потім ми багато мріяли, багато молилися і часто говорили, яка в нас цінна дружба.