Показ дописів із міткою свобода. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою свобода. Показати всі дописи

пʼятниця, 14 березня 2014 р.

КАКОВО СЕЙЧАС В КРЫМУ?

Все страны мира со свободными СМИ наверняка знают, где находится Украина и что такое Крым. По крайней мере, мы надеемся, что студенты и сотрудники организаций IFES молятся о нашей стране, чтобы не было военных действий со стороны России, а также разделяют наше горе в связи с сотней убитых – расстрелянных, замученных пытками, сожженных заживо, искалеченных и пропавших без вести. Огромная благодарность всем, кто помогает украинцам пережить сложные времена, предоставляет медицинскую помощь раненым, ведет переговоры с восточным соседом, проводит акции в защиту Украины, молится о нас и рассказывают правду о событиях Евромайдана.

Экскурс

21 ноября 2013 года в украинской столице Киев начались протесты, вызванные приостановлением процесса евроинтеграции Украины тогдашним Президентом Януковичем. Они бы, возможно, утихли, если бы не 30 ноября, когда власть с помощью силовиков разогнала мирную демонстрацию, избив до полусмерти обычных студентов и дав понять, что будет с тем, кто не согласится и уже не согласился с действиями Януковича. Реакция украинского общества на применение силы – парадоксальна: в декабре 2013 года люди вышли на Майдан на долгосрочный протест с требованием № 1 – отставка Януковича и досрочные выборы. Палаточный городок протестантов пару раз пытались разогнать силой, но активисты выдерживали штурм, на помощь среди ночи собирались люди со всего Киева, а утром – и со всей Украины. 19 января 2014 года, после принятия провластной партией «драконовских законов», которые предполагают уголовную ответственность за участие в мирных акциях, ношение шлема и маски или наличие в автомобиле шин, начались силовые противостояния между евромайдановцами и спецподразделениями милиции. Появились первые жертвы, массово начали пропадать люди, которые ходили с украинской символикой, заведены сотни криминальных дел за участие протестах. Полиция похищала раненых людей прямо из больницы. 18 февраля закрыли метро, вооружили милицию и преступные группировки огнестрельным оружием для отстрела митингующих, перекрыли движение в центре столицы - Служба Безопасности Украины начала «антитеррористическую операцию», чтобы наконец-то зачистить Майдан. Силовики сожгли Дом Профсоюзов, где находились живые люди, а 20 февраля начали обстрел, вследствие которого более 90 человек из Самообороны было убито. Штурм Майдана закончился отступлением силовиков, бегством Януковича из страны.
Но сразу после этого украинский полуостров Крым заняли российские войска, чтобы якобы защитить русских от украинских националистов. Многие считают, что крымчане рады российскому вмешательству и не против присоединиться к России. Чтобы лучше понять, каково сейчас – находиться в Крыму, я попросила активистов Содружества студентов-христиан в Симферополе рассказать, что происходит.
К сожалению, они не согласились на публикацию их фото, так как (цитирую): «У нас тут начали активистов воровать. Я удаляю все из своих соцсетей. Мне немножко страшно. Я пока не хочу светиться», «лучше просто имя и без фото :-( мне уже звонили просто, стараюсь меньше светиться».

Рассказывает Карина, 19 лет.

«Я родилась в Симферополе. Крым - это моя родина и он для меня неотъемлемая часть Украины. Вы знаете, к России в целом я всегда относилась хорошо (там живет вся моя родня), но то, что происходит сейчас, выходит за рамки... Путин, видя, что в нашей стране сейчас неспокойно, решил "под шумок" захватить наши украинские земли, ввел войска, захватил наши административные здания, повесил везде русские флаги. Наши телевизоры наполнились российскими каналами и перестали показывать правду. Очень обидно, когда крымчане  (не все, конечно) верят всему,что там говорят! Как же не понять, нас оккупировали? Я хожу по городу с украинской символикой и это с каждым днем становится всё опаснее, потому что за это теперь могут и избить! Разве это не страшно? Страшно. А когда активистам начинают угрожать и просто похищают, разве это не страшно? А когда на украинской земле, житель кричит "Россия! Россия!" и радуется всему, что происходит, разве это не предательство? С другой стороны, меня воодушевляет сплоченность, патриотизм, терпение крымских татар и я еще верю, что вместе мы сможем отстоять единство Украины».

Пишет Оксана, выпускница ССХ. Муж служит в украинском флоте.

«Мы уже папу (мужа) полторы недели  не видим. Раньше вы за нас в Киеве стояли, тогда мы не могли приехать, поддержать вас на Майдане, а теперь – наша очередь. Мой муж будет защищать нашу страну до последнего».

Рассказывает Вика, 24 года.

«По русских телеканалах передают, что жители Крыма рады российским «защитникам». У меня просто нет никаких сил, ну как можно думать, что мы рады оккупации. Я живу сейчас в Симферополе и то, что сейчас происходит нельзя назвать никаким другим словом. На протяжении двух недель количество российских войск на территории Крыма увеличивается каждый день. Они захватывают административные здания, военные базы, заставляют украинских военных сдаться и отдать оружие, отключили все украинские телеканалы, заменив их на российские. Все это время, мы, крымчане, живем в состоянии страха. Мы не можем свободно выражать свою позицию, не можем свободно ходить по городу с украинской символикой и говорить, что мы за целостность Украины. Я не понимаю от чего и от кого нас защищает Путин. Я всю свою жизнь говорю на русском языке и меня никогда никто не притеснял из-за этого. Крымчане тоже украинцы, тоже патриоты. И нам невыносимо больно от того, что нас насильно хотят сделать частью РФ».

Пишет Лена, 21 год.

Всю жизнь я прожила в Крыму. И за пределами полуострова была не часто. Из Украины вообще не выезжала никогда. Я была в Киеве и во Львове. и все. Украина моя единственная Родина. А Крым - мой настоящий дом. Украинцы - моя семья. Когда в семье проблемы, обижают кого-то из родных, кто-то умирает - то начинаешь еще больше любить родственников, заботиться о них, о вашем общем доме. А сейчас в мою семью, в мой Крым пришли чужие люди. Они нагло заявляют, что пришли защитить нас, направляют на меня и моих друзей оружие. До событий в Крыму, до того, как русские солдаты ступили на наши земли, я не видела оружия, не видела людей в военной форме, не видела людей в масках. Я не знала кто они, поэтому не знала чего от них ждать. На дорогах останавливают и проверяют каждую машину, в поездах проверяют все вещи, в самолетах тоже самое. Лезут в чемоданы люди, у которых нет на то полномочий. Они называют себя «народной дружиной». И если вдруг ты или содержимое твоих вещей не нравится, то тебя могут даже с поезда спустить на ближайшей остановке. Многие говорят, что это для безопасности, чтобы фашисты не провезли что-то запрещенное. Но повторюсь, кроме Крыма я несколько раз была в Киеве и Львове и ни одного бандеровца, который притеснял бы или ненавидел меня за то, что я говорю на русском, я не встречала.
В Крыму теперь бьют журналистов, крадут людей, рвут паспорта. Даже если Россия действительно пришла помочь Крыму, то пока реальной помощи я не вижу. Я вижу только злых людей, вооруженных солдат, казаков с плетками, испуганные взгляды, пустые улицы по вечерам». Все, что я чувствую - страх перед неизвестностью(что будет с нашей работой, нашим образованием), тревогу за себя и родных, боль сердечную, и злость к людям, которые предают землю, на которой живут. Россия вполне устраивает меня в качестве сестры-соседки. Но не надо приходить в мой дом! В своем доме мы сами наведем порядок».
http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1506662

Пишет Александр, 24 года

Я крымчанин. Живу в Симферополе всю сознательную жизнь, а моя семья живет в Крыму уже больше пяти поколений. Как и у большинства крымчан среди моих предков есть как русские, так и украинцы, выходцы из разных регионов бывшего СССР. Можно сказать, что я типичный крымчанин своего поколения. Поэтому я очень остро переживаю то, что происходит на полуострове.
В феврале, когда поползли первые слухи о потенциальном отделении Крыма от Украины, я и многие мои друзья вышли на митинг за целостность Украины. Я держал в руках плакат «Не хотим судьбы Абхазии». Но сейчас Крым имеет все шансы повторить историю этого кавказского региона. Присоединение Крыма к России не будет признано международным сообществом и наш регион станет «серой зоной», как Абхазия, Северный Кипр и Приднестровье.
В первые дни, как российский спецназ захватил административные здания в Симферополе, центр города был перекрыт и его патрулировали «зеленые человечки» в российской форме и с российскими автоматами АК-100. Это было сделано для того, чтобы запугать всех инакомыслящих крымчан и дать понять «кто в доме хозяин». Со временем, патрули убрали, а «зеленые человечки» стали блокировать украинских военных на их базах. Спустя несколько дней смелые крымчане снова начали выходить на протесты против оккупации и и сепаратизма. Тогда новая «власть» Крыма прибегла к террору: начали нападать и забирать технику у журналистов, были отключены украинские каналы, вместо оккупантов на улицы вышли коллаборационисты: казаки и местные русские националисты, которые неоднократно избивали и унижали людей... В последние дни были выкрадены наиболее авторитетные лидеры движения Евромайдан.
16 марта Крым ждет референдум об отделении от Украины. Оккупанты спешат провести его, пока не начались серьезные экономические проблемы и крымчане пребывают в эйфории. Но они не понимают, что это будет иметь плачевные последствия для экономики и общества. Основа экономики Крыма — туризм, будет разрушена. Инвесторы не будут вкладывать деньги в «серую зону». Воровство и коррупция, против которых боролись украинцы на Евромайданах в Киеве и Крыму, не будут искоренены. Теперь главное, чтобы сепаратизм не победил в других регионах Украины и их не ждала та же судьба. Прошу всех об это молиться.

Пожалуйста, не оставайтесь равнодушными к судьбе нашей страны и наших коллег! Молитесь и не молчите.

субота, 1 березня 2014 р.

СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.

четвер, 1 серпня 2013 р.

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи


РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 
Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".


субота, 20 липня 2013 р.

БЛІЦКРИГ: ЯК МІЛІЦІЯ РОЗІГНАЛА АКЦІЮ ПРОТИ ВЛАСНОГО СВАВІЛЛЯ (18 липня, Київ)

Якщо тогоріч питання збереження української мови турбувало лише частину населення, то злочини міліції, як наприклад згвалтування трьома вартовими порядку жінки у Врадіївці, довели, що відстоювання своїх прав - компетенція не виключно націоналістів. Подібні історії видаються вагомим сумним приводом для того, щоб об'єднати українців для наведення порядку в своїй хаті, де постраждалими не лише активісти опозиційних рухів, а й звичайні люди, що опинилися на шляху в привілейованих.

Четвер, 18 липня 2013 року.

17:35 - я виходжу на мітинг на Майдані Незалежності проти міліцейського свавілля. Планую там пробути 1-2 години, після чого повернутися за роботу. Уявляю, що все відбудбудеться за сценарієм Українського Дому 2012-го. Зібрання людей будуть небагаточисельними, вони протримаються кілька днів, ну тиждень. Сутички з міліцією можливі, але ніхто з Майдану людей не випровадить. Це ж мирна акція.

понеділок, 15 липня 2013 р.

РОЗМОВА ПРО ЧУЖУ ЦНОТУ

майже стенограма

Виходжу з маршрутки "Київ - Богуслав". Іду додому через площу Ярослава Мудрого, де пам"ятник Леніну стоїть і магазин "Росинка". На зустріч - знайомий побожний дідусь.

Дідусь (дивуючись): Добрий день.
Базіка: Добрий день.
Дідусь: Що, заміж ще не вийшла? А пора вже... Он у нас була в церкві дівчина, настав їй 17-й годок, вона навіть і хрещення вже прийняла. І тут мальчика захотілося. І вона з якимось злигалася, - а зараз у світі багато хлопців... І все, нічого не вернуть.
Базіка: Але Бог усе прощає.
Дідусь: Ні, ну як це? Хіба можна знову дівою стати?

середа, 3 липня 2013 р.

НЕЗАУПОКІЙНИЙ "ЗАПОВІТ"

Здається починає доходити до мене «Заповіт» Шевченка. Це сталося вчора чи сьогодні, коли я готувалася до Українського вечору, що має відбутися на ССХівському таборі English Сamp. У виставі про нашу історію, що склепана була за кілька вечорів-ночей, є епізод, коли головний герой, мандруючи у часі Україною, зустрічається із Шевченком до його заслання. І поет читає йому уривок із поеми «Сон», а саме той, де російську царицю обдаровано найщирішими компліментами. Ну, якщо повернутися до теми, то мені потрібна була музика для початку дії. Я переслухала Вконтакті, звичайно, багацько сучасних треків на вірші Шевченка, а до вподоби мені видався «Заповіт» рівненського гурту «Merva».


понеділок, 10 грудня 2012 р.

МЕНТАЛЬНИЙ СТРАХ

Дива культури євангеликів
 
 
Коли їхали в Південну Корею через Москву, я скрізь носила на шиї синьо-жовту косинку. А мені мої казали: зніми, а то заберуть органи. Вже біжу! Американський прапор та британський вздовж і впоперек носимо, а свого цураємся?! А далі проходили на Арбаті повз культурний центр України, не втрималися, зупинились і гуртом заспівали наш гімн.

середа, 5 грудня 2012 р.

МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ: «КОЛИ ОДНА СТОРОНА ПРОЩАЄ, ЇЇ НІЧИМ НЕ МОЖНА ПЕРЕМОГТИ"





Цитати із лекції Мирослава Мариновича на зустрічі Подільського клубу «Духовні імперативи Незалежності» у Києво-Могилянській академії занотовано 23 листопада 2012 року.

 


СЬОГОДНІ сформувалась «аморальна більшість», яка вважає, що живучи чесно, програєш.

ВАЖЛИВО бути готовим, аби обрати правильний крок будь-коли. Вибір лежить між шляхом Іуди і шляхом Ісуса.

ПРЕДТЕЧА приходить не для царів, а для народу. Бог посилає Свого Сина у найнижчі сфери суспільства, реформує це суспільство знизу. Важливо, щоб запалилися серця у когось. У кого – ми не знаємо.

вівторок, 4 грудня 2012 р.

УЧЕНІЄ-МУЧЕНІЄ

Припускаю, що школа - найтравматичніший період життя нашої людини. Абсолютно незахищеного тебе витягають зі світу природи - дерев, котів, собак та інших героїв народного господарства, ти потрапляєш за парту і мусиш сидіти там щонайменше три години, раптом не можна гуляти надворі, ловити за вікном метеликів, роздивлятися візерунок на старих шпалерах, хлопців чи дівчат позаду - бо йде урок і вчителька хоче всю увагу собі, не можна бігати шкільним коридором, а так хочеться, що все аж чешеться, треба уважно слухати, ручку тримати тільки правою, а прийшовши додому братися не за іграшки, кота й собаку, а за зошити й підручники. Над зошитом не можна їсти, особливо хліб з варенням. Не підеш гуляти, поки не напишеш правильно рядок загогулин. Якщо довго милуєшся інієм на деревах, закрадається почуття провини, бо інші діти сидять на уроці, а ти відпросився на сорок хвилин в туалет. А ще це різке світло зранку, яке запалюють над тобою, аби розбудити на третій раз до школи. Треба обов'язково подобатися вчительці, бо вона ставить оцінки, а оцінки віднині - смисл твого життя. За них лають чи сварять, гладять або б'ють. Коли приходиш додому - перше, що тебе чекає - це допит, "Чи питали?" і "Що приніс?", які оцінки. Мусиш казати все найкраще, інакше не минеться без сцен.

вівторок, 16 жовтня 2012 р.

ДУЕЛЬ ІЗ ВАХТЕРОМ: мій досвід


Заходжу в гуртожиток університету імені Поплавського. На вахті сидять двоє - Вахтерша і Сторож. Кажу:
- Можна до Лєни такої-то? 
А Сторож мені: 
- Ви студентка?
- Ні, - кажу, - я аспірантка. 
- Нашого університету? 
- Ні, Академії наук.
- Так ми таких не пускаєм!
- Як це?
- Ми пускаєм тільки близьких родичів і студентів нашого університету!
- ?
Вирячаю очі, ніби я вперше в Україні.
- А можна подивитися ваші правила - на яких це підставах Ви мене не пускаєте?
- Нема в мене ніяких правил. Жалійтеся на Сторожа на Щорса!
- Ну як це так? В гуртожитку мають бути правила!
- Не знаю я ніяких правил.
Чухаю потилицю (клею дурня - звичайно, до цього Сторожа я була готова).
- А де Ваш комендант, може в неї є правила, щоб я подивилася? - розпачливо питаю.
- Комендант працює тільки до 5-ї, нікого нема! - обличчя сторожа змінюється із непохитно-цегляного до жалібливо-людяного. - Дєвушка, ви понімаєте, що в мене така робота, що я повинен тут сидіть і нікого не пускать, кромі своїх. Що треба записувать документ в журнал, а у вас не "наш" документ. А потім прийде комендантша, і провірить!
- Я, звичайно, не хочу Вам неприємностей, - кажу, - але треба щось робити...
- Так! Де ваша Лєна? Години вам хватить?!
Дзвоню Лєні, вона спускається, але забуває перепустку. Сторож на неї гримає і вона вертається по неї на якийсь там поверх.
- Паспорт давати чи посвідчення? - пропоную широкий асортимент.
- Нащо мені твій паспорт, давай посвідчення.... Мда, університет Шевченка - хороший університет!
Це не університет, це Академія наук, Інститут лі...

понеділок, 9 липня 2012 р.

ІСУС i НЕРОЗДІЛЕНА ЛЮБОВ


2012 року в мене був один із найзамучливіших і душероздираючих Великоднів. На свято їхала до бабці автобусом, в якому стояв дух перегару, а біля мене сиділи хлопець із дівчиною і обговорювали, як вони бухали, які фізіологічні реакції це викликало, і як завтра, на свято, вони це повторять. Потім один п"яненький сусід запропонував компанії помовчати, а дівчина казала, що вона така тендітна, що може і руки поламати. Спалахнув конфлікт, на щастя, ніхто не бився. Коли все заспокоїлося, сусід переключився на дівчину, яка сиділа поряд, хоч перед тим комусь дзвонив і називав сонечком. За 45 хвилин їзди не пролунало жодного слова про те, що ми завтра святкуватимемо і заради чого тут держава дала нам вихідні. Ані репліки про Ісуса. Правда, зрідка в автобусі "Богуслав - Щербашенці" можна почути розмову бабусь, що тривожаться з приводу появи в селі віруючих. Як бачимо, дискурс культури, в якій живемо, зовсім не християнський, ніби якась сила спеціально провокує в загалі відволікаючі "тєми". Зрештою, я рада, що провела так беззмістовно Великдень, бо, знаходячись у своїй компанії, не побачила би більше реальності, не написала би пост, можливо, й не вибрала роботу в ССХ.

четвер, 5 липня 2012 р.

ЧОМУ Я ХОДЖУ НА МІТИНГИ І ЯК ЦЕ УЗГОДЖУЄТЬСЯ З МОЇМ ХРИСТИЯНСТВОМ


Я вибрала активну громадську позицію в житті, бо вважаю, що реагування на злочини і несправедливості є також частиною місії. Цей тиждень почався із нових мітингів проти закону про регіональні мови. Як філолог, я розумію важливість  національної мови для народу і не можу стояти осторонь вбивання української мови й культури. Для мене ці акції не політичні в сенсі підтримки певної політичної сили (принаймні не вважаю себе учасником цього, якщо так складеться, оскільки на даний момент не підтримую жодної політичної сили), а громадські. Мабуть, громадський активізм зараз  єдиний дієвий метод зберегти Україну від поступовї втрати держави.

четвер, 10 травня 2012 р.

САТАНА НА ЩОДЕНЬ. ЗОВСІМ БЕЗ МІСТИКИ

В обід пішла на кухню смажити млинці. Вдень в гуртожитку майже нікого нема, я залишена сама на себе. Приготування їжі (особливо млинців!) – це процес медитації. Я розслабляюся і поринаю в себе. Фантазую, згадую. Вдень люблю виконувати монотонну роботу, а ввечері і вночі – творчу, коли прокинуся (а це не завжди ранок) – мріяти, молитися, планувати. Вдень буває найважче, особливо, коли пишу дисертацію, тому краще піти десь на вулицю, зайнятися плануванням заходу або прибрати в кімнаті. Чи зготувати щось, а ще краще зїсти потім це з кимось.

вівторок, 8 травня 2012 р.

ПРО САМООЦІНКУ



1

Чимало людей комплексують через успіх, красу, таланти інших. Це відбувається між подругами, друзями, колегами, коханими, між батьками і дітьми, вчителями й учнями... Є різниця між тим, щоб порівнювати себе з кимось і черпати натхнення через приклад іншої людини. Тому краса, успішність, талант іншої людини не повинні нас пригнічувати, а навпаки – давати поштовх іти вперед! Нам немає чим хвалитися. Все, що в нас є, ми отримали від Бога.
Я не вірю в сильних людей. Тобто я вірю, що сильних людей потенційно не існує. Є Бог, який проявляє силу, коли ми немічні. Якщо він зміг – то і я зможу. Якщо в неї вийшло – і в мене вийде. 

Вийди з позиції жертви. Думай про те, як ти будеш перемагати. Почни мріяти. Роби щось. Роби, що можеш.

неділя, 1 квітня 2012 р.

ЯКЩО ТЕБЕ ВИКРАЛИ

  (Про торгівлю людьми, Євро 2012, пошук роботи та ІНШЕ)

Моя знайома пішла влаштовуватися на роботу офіс-менеджера. Офіс знаходився в центрі Києва, на вул. Городецького. На співбесіді відсканували внутрішній паспорт, чомусь були не задоволені, що не має закордонного. Запропонували чаю. Подруга випила і відключилася. Прокинулася через добу в квартирі ще з декількома дівчатами, що прийшли так само влаштовуватися на роботу: хто менеджером у салоні краси, хто – роздавати рекламу.

понеділок, 12 вересня 2011 р.

ЖИТИ НАВПАКИ


Якось я  подумала: чому не спробувати жити навпаки? Чинити не так, як звичайно. І вирішила почати з того, що, було би непогано, наприклад, знайомитися в церкві не лише з українцями, яких добре розумію, а з африканцями, які приходять на служіння англійською, але спілкуються, в основному, у своїх, африканських колах. І, знаєте, в 2-х із 3-х моїх спроб, вони сприймали це, скоріше, підозріливо, ніж радо...
Але є надія, що в Києві у мене з'явиться хтось із "чорних" друзів. 

Важко жити навпаки, що тут скажеш! Зручніше "пливти" традиційно, тоді тебе легше сприймають або не помічають. 

Я знаю про це ще зі школи. Коли перейшла із сільської в міську - не соромилася говорити, що я із села, пишалася своїм Медвином, написала про нього поему!, а мене дражнили "селючкою". Коли добре вчилася, знову критикували. Сміялися, коли говорила чистою українською без матюків. "Нармальним" вважався суржик, а "елітним" - рускій.

пʼятниця, 2 вересня 2011 р.

ПОЛІТИЧНИЙ ВЕРТЕП НА ХРЕЩАТИКУ

10-та ранку. На Хрещатику не можливо говорити по телефону. На всю гучність працює звукова апаратура. Рухаюся в бік Бесарабської площі. Спочатку в полі зору білі намети із червоними серцями. Звідти чую пісні Компаніченка, Чубая, Петриненка... Мороз по шкірі, блискуча асоціація - слухати ці самі пісні в тому ж місці, що в 2004-му році. Але сентименти стримую: сьогодні всі використовують одні і ті ж твори мистецтва, перетворюючи їх на "патріотичний кітч" задля лобіювання (протилежних між собою) політичних інтересів.