Я вибрала активну громадську позицію в житті, бо вважаю, що реагування на злочини і несправедливості є також частиною місії. Цей тиждень почався із нових мітингів проти закону про регіональні мови. Як філолог, я розумію важливість національної мови для народу і не можу стояти осторонь вбивання української мови й культури. Для мене ці акції не політичні в сенсі підтримки певної політичної сили (принаймні не вважаю себе учасником цього, якщо так складеться, оскільки на даний момент не підтримую жодної політичної сили), а громадські. Мабуть, громадський активізм зараз єдиний дієвий метод зберегти Україну від поступовї втрати держави.
Як християнці, мені ясно, що все залежить від Бога. "Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа не спить" (Пс. 126:1). Все буде, як захоче Він.
В Старому Заповіті відомий народ втрачав свою свободу і державу, йшов у полон через те, що забував Бога, Який все це йому дав. Будьмо чесними, і ми не святі. Я зустрічаю національно свідомих і політично грамотних, готових до самопожертви людей, переважно, освічених. Але, на жаль, є й те, що Богу навряд чи подобається... Національний шовінізм (буцімто Бог не любить росіян), язичництво, далеке від праведності життя, де господар "Я", а не Бог. На жаль, Україні доводиться страждати не лише від неграмотності і короткої політичної пам'яті, а й від безбожності. Тому панують не інтелігенти, а бандити, тому приймаються от такі абсурдні закони.
Друзі, не вивищуюся я над іншими, не кажу: "Я сама святість, а ви грішники", я не сама святість, я також грішниця, а Бог мене простив. Я є частиною цього народу і не відділяю себе від наших проблем. Навіть, якби вони мене не стосувалися. Це одна з причин, чому я не виїхала за кордон, чому служитиму в Україні.
Тому я не хочу тихо собі вірити. Звичайно, коли я прийду на мітинг, то й мови не йтиме про те, щоб кричати "Смерть москалям" чи ще якусь нісенітницю, але протест свій заявлю. І нехай на мітингу будуть не всі ті, чию думку я поділяю, зараз є велика проблема, вирішення якої нас об'єднує.
Я знаю, що все буде так, як вирішить Бог. Що найкраща допомога - це молитися проти прийняття закону про мови, закону про мирні демонстрації, проти підкупів у владі. Проти насильства з боку міліції. За повернення українців до Бога.
Я не знаю, як буде далі. Та, якби в мене була дружина, а я була (був:)) чоловіком і хтось прийшов в мене її забрати, навіть, хай хтось із влади... Я би не стояв, як пень і не казав би: "Ну, гаразд, забирайте". Навіть, якби мені нічого не вдалося, я все рівно би щось робив і не шкодував би потім. Робив би, що міг.
Хай кожен вирішує сам, а я не підтримую позиції аморфного християнства, яке би на несправедливості і злочини (а чим, по-вашому є голосування, коли регіонали "развели <нас - М. Г.>, как котят"?) реагувало би пасивністю і відстороненням, мовляв, земні справи нас не стосуються. На парад же проти одностатевих шлюбів ходим? Хіба нам держава не потрібна? Адже користуємося привілеями незалежності. Користуємся з демократії. Реєструємо церкви. Наголошуємо на свободі віросповідання. Хвалимося християнською країною. Раз так, то і проблеми цієї держави мають бути не чужі.
Немає коментарів:
Дописати коментар