tag:blogger.com,1999:blog-53123015036159573952024-03-21T22:04:30.675+02:00У Базікидумки, народжені в мовчанні...Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.comBlogger93125tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-662672105191161262022-07-09T22:13:00.004+03:002022-07-09T22:17:04.002+03:00ВІДВІДАЛИ ДЕМ'ЯНІВ ЛАЗ<div style="text-align: left;"><div style="text-align: justify;"><span style="text-align: left;"><span style="font-size: medium;">Наприкінці червня завдяки Сергію Родякіну я побувала у Дем'яновому Лазу на околицях Івано-Франківська. Це місце, де хоронили закатованих і вбитих совєтськими окупантами місцевих мешканців тюрмах НКВД. Саме до Станіславова, тодішнього Франківська, окупанти доставляли своїх жертв із сусідніх районів, де вони потім зникали. Найчастіше розправлялися з освіченими людьми, елітою. Серед знайдених під час розкопок у Дем'яновому Лазі – півтори сотні черепів з довгими, заплетеними косами. Частина поховань зроблена за незалежної України, коли у меморіалі Дем'янів Лаз перепоховали рештки віднайдених жертв совєтів того ж періоду.</span></span></div><div style="text-align: center;"><span style="font-size: medium;"><br /></span></div><div style="text-align: justify;"><span style="font-size: medium;">У 1939 року мого прадіда з Медвина на Київщині мобілізували до Червоної армії, щоб окуповувати для Кремля нові території. На фото він – серед солдат у будьонівках. У таких же будьонівках за 21 рік до того російські окупанти нищили його рідне село, караючи так за антибільшовицьке повстання та підтримку УНР. За рік до того чимало його знайомих односельців зникнуть у Биківні – ''Дем'яновому Лазі'' під Києвом. Де саме він був на Заході України у проміжку між страшними 1939-1941 роками, ми не дізнаємося: у 1946-му він помирає вдома від воєнних ран, навряд, чи звірившись рідним. Знаю напевне: тоді здійснювалася одна з палких мрій російського диктатора: щоб окуповані українці вбивали ще неокупованих українців.</span></div></div><div style="text-align: left;"><span style="font-size: medium;"><br /></span><div style="text-align: center;"><span style="font-size: medium;"> <a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj_xqvS7ySdCD__j1Y4J5kTQf5sJuS-Q5pRNctRkQ1UKx3NwtlAm2_veymepjWT_ULyc7ecfQ_K5-k_5Yjv3r0zG7t132ECD7cOxSZTn29abUslULvSU2IOxDRSpNoBz5WfpcrhhTBS1ahxXL13V5Wge3OYXB4z9Qgyx4Rz1yWDp0hSRUCsuWwEmU0i/s4160/IMG_20220622_170821.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="3120" data-original-width="4160" height="240" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEj_xqvS7ySdCD__j1Y4J5kTQf5sJuS-Q5pRNctRkQ1UKx3NwtlAm2_veymepjWT_ULyc7ecfQ_K5-k_5Yjv3r0zG7t132ECD7cOxSZTn29abUslULvSU2IOxDRSpNoBz5WfpcrhhTBS1ahxXL13V5Wge3OYXB4z9Qgyx4Rz1yWDp0hSRUCsuWwEmU0i/w320-h240/IMG_20220622_170821.jpg" width="320" /></a></span></div><div style="text-align: center;"><span style="font-size: medium;"><br /></span></div><div style="text-align: justify;"><span style="font-size: medium;">Те, чи здійсняться мрії путіна, залежить не тільки від наших закордонних союзників, а й від власного бойового духу, єдності у ненависті до живих і мертвих російських окупантів і здатності відмежуватися від російських міфів, зокрема, про ''Велику перемогу'' у ''Великій вітчизняній війні''.</span></div></div><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><blockquote style="border: none; margin: 0px 0px 0px 40px; padding: 0px;"><div style="text-align: left;"><br /></div></blockquote></blockquote></blockquote></blockquote></blockquote></blockquote>Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-37017880544211073142020-11-18T23:41:00.009+02:002020-11-18T23:54:20.931+02:00І ЗНОВУ МОВА!<p><span style="font-size: medium;">Ці роздуми виникли в мене під час чергової суперечки у Фейсбук щодо протестантського (євангельського) служіння російською мовою в Україні. Не скажу, що за 10 років аж так змінилися тенденції, проте непосередніх подій в Україні за цей сталося чимало. Розкажу, про те, що бачила за роки свого обертання у євангельських колах.</span></p><p><span style="font-size: medium;">У 2004 році, напередодні Помаранчевої Революції, я познайомилася з групою молодих місіонерів і студентів з міжнарожного служіння Кемпус Крусейд. В основному це були колишні студенти, родом із провінції, з якими такі ж місіонери познайомилися у гуртожитку у кінці 1990-х і привабили до євангельського протестантизму. Це було у Києві, і ці колишні студенти - сьогоднішні місіонери - у своїй більшості походили з центру України, а під час життя в Києві й обертання в євангельських колах здебільшого переходили на "міжнародну" і "зрозумілу" російську мову. Їхня зайнятість передбачала, що місце роботи може переміститися і в іншу "російськомовну" країну. Ужитковість російської тут має завдячувати, на мою думку, "попередникам" - американським місіонерам, які після розвалу СССР відразу ж сюди їхали проповідувати, вивчивши російську, що дозволяла їм нести служіння, за потреби, в різних країнах колишньої імперії, а не лишатися та інкультуровуватися в одній із них.</span></p><p><span style="font-size: medium;">Здається, всі заходи Кемпусу в Києві були російською, Біблію в малих групах ми теж читали російською. Мене ж ніхто до російської не змушував, хоча деколи в такому оточенні я почувалася зі своєю українською "білою вороною". Добре, що усьому цьому передував досвід самоусвідомлення - осінь 2004-го.</span></p><p><span style="font-size: medium;">Потім, у кінці 2000-х, було знайомство з ССХ - іншим міжнародним студентським євангельським рухом. Там я дізналася, що ця всесвітнього масштабу організація поділяється на регіони. Наша країна, себто Україна, входила до "Євразії" (хоч я давно вважала, що ми - частина Східної чи Центральної Європи, бо туди належали такі ж посткомуністичні сусіди). Країни регіону "Євразія" об'єднувала не так колишня належність до СССР (бо, приміром, країни Балтії входили до Європейського регіону), як російська мова: усі "євразійці" - від Молдови до Киргизстану - розуміли "міжнародну" (імперську) російську мову. І здатні були нею порозумітися.</span></p><p><span style="font-size: medium;">Будучи вже працівницею ССХ і переживши у цій ролі Революцію Гідності, де брали участь фактично всі працівники організації, незалежно від мови і регіону, я була свідком того моменту, коли із настанням російської окупації українських територій на півдні і сході, ми подали заявку на те, щоб ССХ України вийшло з регіону Євразії і влилося до Європи. Думаю, це був також акт солідарності з тими, хто тоді обрав боронити Україну, а не обслуговувати інтереси Росії.</span></p><p><span style="font-size: medium;">До України приїздив генеральний секретар цієї організації, щоб нібито мирити українське і російське ССХ, і таки не дозволив нам вийти з "Євразії", й надалі надалі покладаючи на демократичну Україну місію християнського просвітництва не тільки своєї, а й для інших "російськомовних" країн. Ну нічого, подумали ми, і найзатятіші з нас зайнялися волонтерською діяльністю: почали їздити на фронт, купувати для тоді слабозабезпеченої армії речі. І тут же отримували нові "рубці" - новини про загибель на фронті друзів.</span></p><p><span style="font-size: medium;">На одній із наших нарад ми ділилися думками про те, що в такому разі нам найлегше буде розвивати співпрацю з тими країнами "Євразії", котрі переживають схожі суспільні й державні процеси - Грузією і Молдовою - замість того, щоби змушувати себе до співпраці з Росією, щодня читаючи, як ця країна вбиває наших громадян, як і вислуховуючи, що ми "націоналісти" і "бунтарі". Для тих, хто вирішив бути поряд зі своїм народом, це був би справжній мазохізм - дізнаватися про загибель своїх і жити так, ніби нічого не відбувалося. </span></p><p><span style="font-size: medium;">У 2019-му, коли я вже жила у своєму маленькому місті, прийняли мовний закон, який зобов'язував переходити на українську у публічній сфері. Особисто для мене це була довгоочікувана подія, ми з друзями (правда, в основному, з католиками і православними та нерелігійними) святкували і навіть організували невеликий концерт у місті. Я почала колекціонувати християнські пісні українською мовою і наповнила ними свій плей-лист: то були треки співаків різних християнських конфесій і деномінацій, що дало сильний об'єднавчий ефект. Але, паралельно, спостерігала ефесбешні вкиди у дискусіях про українську мову у публічній сфері. Ними були засіяні і євангельські полеміки, де українська, схоже, і досі не є фактором. Домінує не аргумент про те, що євангельські християни - частина України і потрібно допомагати цій Україні вистояти і розвиватися, використовувати під час богослужінь українську. Навпаки, досить часто я чую нотки про "зручну" і "звичну" російську, підсилені образами україномовних "корупціонерів" і "негідників" у вишиванках, яким протиставляються прості росіянізовані богобійники. Крім того, за останній рік порідшали молитви за Україну (я вже не кажу про молитви за наших військових) - думаю, ця тенденція співзвучна з позицією нової влади.</span></p><p><span style="font-size: medium;">Таким чином, український євангельський світ, що не в змозі бути десь поза цивілізацією, і ще не перебуває в небесах, обслуговуючись у значній мірі російською мовою, все ще лишається "Євразією". Буду сподіватися, що євразійський проєкт таки зазнає в Україні поразки - інакше ми приречені на чергові великі втрати - простору, свободи, життів.</span></p>Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-5070686672020015432019-12-30T11:59:00.001+02:002019-12-30T12:05:29.555+02:00НЕНАЗВАНИЙ ЗЛОЧИН<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg5edwuOVlVHyGFOW5jUG7oIV5CzsO9YlQeDM7hmj6ijEy9uz61hp8E6LTJeKlZJYT473uw8iUWfHbk0PzO6lAdwQBhhwvYJ_ecPa1lRc2jIqFQO2X4XZ0SOOh6xaLo5AIPUzA8LzIxEKQ/s1600/ZHzHN7pILMI.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><span style="font-size: large;"></span></a></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg5edwuOVlVHyGFOW5jUG7oIV5CzsO9YlQeDM7hmj6ijEy9uz61hp8E6LTJeKlZJYT473uw8iUWfHbk0PzO6lAdwQBhhwvYJ_ecPa1lRc2jIqFQO2X4XZ0SOOh6xaLo5AIPUzA8LzIxEKQ/s1600/ZHzHN7pILMI.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="960" data-original-width="1280" height="480" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg5edwuOVlVHyGFOW5jUG7oIV5CzsO9YlQeDM7hmj6ijEy9uz61hp8E6LTJeKlZJYT473uw8iUWfHbk0PzO6lAdwQBhhwvYJ_ecPa1lRc2jIqFQO2X4XZ0SOOh6xaLo5AIPUzA8LzIxEKQ/s640/ZHzHN7pILMI.jpg" width="640" /></a></div>
<span style="font-size: large;">Це фото я зробила десь ближче до обіду 20 лютого 2014 року, шукаючи своїх знайомих серед мертвих на Майдані біля Лядських воріт. Однією з причин, чому я пішла це робити, - щоб не забути, щоб через п'ять років не піддатися на те, щоб знецінити їхню смерть, назвати другорядною.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Колись Мирослав Маринович, український дисидент, в'язень совєтських таборів, <a href="https://ubaziky.blogspot.com/2012/12/blog-post.html">сказав</a>, що не хоче кари для своїх кривдників, але хоче, щоб їхній злочин назвали злочином.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Злочин убивць людей на Майдані 20 лютого 2014 року так і не засудили - Аброськіна, Янішевського, Зінченка, Мариченка, Тамтуру з порушенням законодавства відпустили "під особисте зобов'язання" і, "з благими намірами", таємно вивезли з ізолятора, щоб обміняти на полонених в ОРДЛО.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Незасуджений злочин проти людей, які вибороли незалежну Україну, не був проблемою для Зеленського, який завжди у політико-сатиричному "95-му кварталі" був лояльний до Януковича, - він, як і багато його виборців, до кінця не може второпати, заради чого боролися і гинули люди на фото (адже гинуть не за гроші). </span><span style="font-size: large;">Такий розвиток подій був важливим для Путіна, ворогом № 1 для якого є українські патріоти - майданівці, добровольці, волонтери - активна проукраїнська частка України, яка й досі не дала зробити йому з України псевдодержаву Білорусь, а згодом - частину Великої Росії.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Адже що почуває кожен із нас, учасників тих подій, які не зрадили України і яких зараз звинувачують у нашій незгоді з "вироком" беркутівцям і вчорашнім обміном полоненими? Спустошеність, відчуття, наче по тобі потопталися брудними чекістськими чоботями (а ти за це мусиш ще й дякувати), злість, глибоку образу. У такий простий спосіб нам хотіли показати, що ми ніхто, нам має бути соромно за наші почуття і за те, що ми когось тоді втратили, нас можна вбивати, адже за це ніхто не понесе покарання, а якщо й понесе - то це буде якийсь непричетний, із нашого загалу, що становить загрозу для імперських планів Росії.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Дорогі колаборанти й окупанти! Дякуємо, що вчите нас бігти на довгі дистанції, об'єднуватися і бути сміливішими. Ми своїх мертвих не забудемо, але пам'ятатимемо і про вас. </span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Нехай пам'ять наша допоможе нам. </span><br />
<br />Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-1670359790012810082019-02-16T19:19:00.000+02:002019-02-16T19:19:28.425+02:00ПЕРЕМОГА МАЙДАНУ: ХРОНІКА ДИВА<div>
<span style="font-size: large;"><b><i>18 лютого </i></b><br /><br /><div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">18 люто</span>го 2014 року відоме як “чорний вівторок” в історії України, коли під час ходи прибічників Євромайдану до Верховної Ради почалися сутички з силовиками та завезеними до Києва “тітушками”, внаслідок яких загинули 23 майданівці. Вже під час протистояння у Маріїнському парку стало відомо про перших жертв з-поміж учасників Євромайдану, тіла яких знаходилися в Будинку офіцерів. </div>
</span></div>
<span style="font-size: large;"><div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Після витіснення активістів з Маріїнського парку, співробітники “Беркуту” почали наступ на Майдан Незалежності та зайняли пагорб біля Жовтневого палацу, вулицю Інститутську, Європейську площу та “Український дім”. З 16:00 станції метро закрили, щоб заблокувати доступ до центру Києва та підтримку громадянами Євромайдану, та, попри це, люди пішки добиралися до головної площі столиці. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<table align="center" cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="margin-left: auto; margin-right: auto; text-align: center;"><tbody>
<tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhULA3b-L5a-g_yAK9_MGjVItY1uVOQaTnK-xA8Q-8QaeadPRwB7UCKjip3jvB9q0Ukj_FW3TypogdAyWNJwLW4sWTb9voWE80UThuvMNdSR7bWpontU7kUXW4kJaS9A6ot5shxb0ijKVk/s1600/1.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" height="225" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhULA3b-L5a-g_yAK9_MGjVItY1uVOQaTnK-xA8Q-8QaeadPRwB7UCKjip3jvB9q0Ukj_FW3TypogdAyWNJwLW4sWTb9voWE80UThuvMNdSR7bWpontU7kUXW4kJaS9A6ot5shxb0ijKVk/s400/1.jpg" width="400" /></a></td></tr>
<tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;">Фото - radiosvoboda.org</td></tr>
</tbody></table>
<div style="text-align: justify;">
О 18:00 “беркутівцями” почався штурм барикад Євромайдану, одначе “коктейлі Молотова” швидко зупинили їхні БТР-и, а вогняна стіна, утворена підпаленими шинами, не дозволяла силовикам взяти наметове містечко. О 23:30 на Майдані Незалежності повністю вимкнули світло, а близько півночі “беркутівці” підпалили Будинок профспілок, у якому знаходилися люди. Неподалік Михайлівської площі орудували організовані міліцією “тітушки”-кримінальники, які стріляли в пішоходів з вогнепальної зброї, внаслідок чого поранили 8 і вбили одну людину. </div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-weight: 700;"><br /></span></div>
<span style="font-weight: bold;"><div style="text-align: justify;">
<i>19 лютого </i></div>
</span><div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
На оточеному силовиками Майдані Незалежності 19 лютого 2014 року почалося з пожежі у Будинку Профспілок, внаслідок якої загинули люди. Щоб врятуватися, деякі стрибали з вікон будинку. Вогонь вдалося ліквідувати тільки зранку. “Беркут” зайняв позиції біля стели, але через закінчення набоїв тимчасово припинив наступ на наметове містечко Євромайдану. О 7 ранку до Майдану прибуло підкріплення львів’ян, які, попри блокування трас, перші змогли прийти на допомогу, замінили виснажених цілодобовим протистоянням побратимів і відтіснили силовиків, повернувши контроль над усією головною площею столиці. По периметру Майдану палали покришки, вітер гнав дим у бік Жовтневого палацу, тобто силовиків, створюючи для них погану видимість. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
У той же час найближчі православний та греко-католицький храми – Михайлівський, Василя Великого почали приймати поранених, багато з яких не наважувалися сідати до «швидкої», побоюючись викрадення і розправи міліцією. Кияни і гості столиці цілодобово приносили їжу, покришки, довбали бруківку та змінювали змучених побратимів. СБУ готувалося до антитерористичної операції. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Здається, дивом пережили 19-те число. Попереду було страшне і, водночас, переможне 20 лютого 2014 року. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<b><i>20 лютого </i></b></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Вранці 20 лютого 2014 року протестувальники київського Євромайдану перейшли в наступ. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в них з вогнепальної зброї з боку Жовтневого палацу, Нацбанку України та Кабінету Міністрів. Того дня загинуло 47 євромайданівців, ще 22-є з них згодом померло в лікарнях від отриманих поранень. Відомо також про смерть 11 правоохоронців. Поранених і вбитих євромайданівців медики та побратими несли з вулиці Інститутської та Жовтневого палацу до Лядських воріт, де вже чекали десятки карет швидкої допомоги, у готель “Україна”, до Головпоштампу, Київської міської держадміністрації та Михайлівського собору. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Внаслідок наступу протестувальників силовики залишили Майдан Незалежності та “урядовий квартал”. Через два дні утік проросійський президент Віктор Янукович, а Росія втратила політичний контроль над Україною. Перемога Майдану знаменувала фактичну перемогу України у боротьбі з Росією за свою незалежність. Але головна боротьба чекала на нас ще попереду. </div>
</span> Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-11064656870695034052019-02-09T21:04:00.000+02:002019-02-09T21:28:43.481+02:00ТРИ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Після Революції Гідності українська кіноіндустрія почала стрімко розвиватися. Як вважає патріарх сучасної української літератури, Юрій Андрухович, «Сучасне українське культурне середовище відбулося… Є підтримка держави і недержавних інституцій. Так добре ще не було ніколи» (журнал «Країна», 10 січня 2019 р). Україна чекала на своє культурне відродження більше двадцяти років. Знімаються фільми про українську національну історію, яку і досі намагається відтіснити радянський, себто «рускій мір». </span></div>
<span style="font-size: large;">
</span>
<br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">З’явилася надія, що сучасні діти будуть виховуватися не на чужому фільмі «Бригада», де героїзуються російські бандити і моральним мірилом є гроші, а на українських стрічках, що лікуватимуть наш комплекс національної меншовартості, прививатимуть любов до свого, яке варте того, щоб його цінувати і захищати. </span></div>
<span style="font-size: large;">
</span>
<br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Отож, три українські фільми українських фільмів останніх років, які варто подивитися. </span></div>
<span style="font-size: large;">
</span>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<span style="font-size: large;">
<div style="text-align: justify;">
1. <b>«Червоний» </b>(2017) Зази Буадзе, відзнятий за романом і кіносценарієм культового українського письменника Андрія Кокотюхи про втечу з ГУЛАГу українських повстанців-«бандерівців» на чолі з командиром Данилом Червоним. Під час планування повстання у таборі до головного героя підходить ватажок кримінальників і пропонує співпрацю, але не для того, щоб отримати свободу і звільнити інших, а щоб самому зайняти місце наглядача табору і стати місцевим «Сталіним» – отримати безмежну владу над в’язнями. Червоний не тисне руку злодію і відкидає його пропозицію, бо для нього тюрма – не лише радянський табір, а й Радянський Союз, в лиці якого Росія окупувала Україну, а його мета – це воля, якої він, зрештою, й досягає. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiLPZpRa2xpXNAonASGf1a9H4Y1F-Xxp0u36FI0t5ogfD9Wz3sRqxutQK4EwjJlYxoZCFMPN2kHR8a33t7wjDwh9SNtXUqHSGVHc_5qQFbhk2aVyprER2gfEKfQGA6smRP7adc4Ufm00Ro/s1600/1.jpeg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" height="215" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEiLPZpRa2xpXNAonASGf1a9H4Y1F-Xxp0u36FI0t5ogfD9Wz3sRqxutQK4EwjJlYxoZCFMPN2kHR8a33t7wjDwh9SNtXUqHSGVHc_5qQFbhk2aVyprER2gfEKfQGA6smRP7adc4Ufm00Ro/s400/1.jpeg" width="400" /></a></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
2. <b>«Донбас»</b> (2018) Сергія Лозниці – чи не найліпший фільм про війну на Донбасі, що отримав нагороду на Канському фестивалі за найкращу режисуру. Він розповідає про реалії окупованої росіянами частини України. Багатьом українцям, від яких війна далеко, здається, що вона не така вже й страшна і якщо у їхній город не прилітають снаряди, то, отже, так і має бути. Насправді так є, тому що у нас є армія, яка здатна зупинити наступ російських окупантів. Фільм, який складається з кіноновел – різних історій, розказаних очевидцями – про те, що буває, якщо не любити свою державу і віддати її сусідам-варварам. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
3. <b>«Будинок ‘Слово’»</b> (2017) Тараса Томенка – це повнометражний документальний фільм про історію одного будинку у Харкові, колишній столиці України, збудованого за наказом Сталіна для найліпших українських митців 1920-х років для того, щоб усіх їх разом контролювати, а потім знищити. Стрічка розповідає про українських митців, славетних на весь світ, але недостатньо відомих удома – про Миколу Хвильвого, Михайля Семенка, Леся Курбаса, Майка Йогансена та інших – вустами самих діячів, їх рідних та катів. Кіноробота чудово передає атмосферу кривавих 1930-х – років сталінського терору і Голодомору, під час яких знищили майже всю генерацію українських митців, перервалася культурна традиція, а радянська і, згодом, російська пропаганда нав’язала думку, що українська культура – надто бідна і несамостійна від російської. </div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Ні для кого не секрет, що російський президент Путін наслідує Сталіна, а його злочини проти українського народу вважає героїзмом, доводячи це своїми вчинками. «Розстріляне відродження» – це те, що може бути з Україною внаслідок капітуляції і повернення до «братніх» обіймів російського народу. Не вірите – дивіться фільм «Будинок ‘Слово’».</div>
</span>Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-89109491401793369682019-01-16T23:17:00.002+02:002019-01-16T23:18:49.933+02:00«ЛЮДИ НЕ ХОТЯТЬ». ПРО ПРОГРЕС ДЕКОМУНІЗАЦІЇ В БОГУСЛАВІ<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">2018 року ряд європейських країн, як-от Грузія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Чехія, Словаччина, Фінляндія та деякі інші на офіційному рівні святкували соту річницю проголошення своєї незалежності. 100 років виповнилося й Україні, декларованій Центральною Радою Української народної республіки 22 січня 1918 року самостійною державою. На відміну він більшості країн-ровесниць, у нас цій знаменній даті великого значення чомусь не надали. Не бачила повсюдних логотипів штибу #UA100, масштабних урочистостей, частих згадок у ЗМІ про цю подію. Час від часу чую від іноземців з-Заходу, що Україна постала випадково і сталося це не раніше 1991 року.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjP3k30nWZFcqpO0DGnjxsmJUXkFAqTADTrxUyUrAhkNxVBf9hMAwgLBgO_ReUdZC0zZV3p1Cf1JR53gexQVgSz4k1cc5KjGjeD6gaM545lEgEfbcQTO_8DCH7q-DVv3zG2-jHPfEjny9o/s1600/loho_pokydayuchysrsr.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><span style="font-size: large;"></span></a><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjP3k30nWZFcqpO0DGnjxsmJUXkFAqTADTrxUyUrAhkNxVBf9hMAwgLBgO_ReUdZC0zZV3p1Cf1JR53gexQVgSz4k1cc5KjGjeD6gaM545lEgEfbcQTO_8DCH7q-DVv3zG2-jHPfEjny9o/s1600/loho_pokydayuchysrsr.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" data-original-height="833" data-original-width="1181" height="224" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjP3k30nWZFcqpO0DGnjxsmJUXkFAqTADTrxUyUrAhkNxVBf9hMAwgLBgO_ReUdZC0zZV3p1Cf1JR53gexQVgSz4k1cc5KjGjeD6gaM545lEgEfbcQTO_8DCH7q-DVv3zG2-jHPfEjny9o/s320/loho_pokydayuchysrsr.jpg" width="320" /></a></div>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Під час мого навчання в Польщі один тутешній професор (на щастя, не україніст), заговоривши про українські справи на тлі війни з Росією, сказав: «Вам, українцям, було би легше звільнитися з-під впливу Росії, якби ви раніше створили свою незалежну державу, як-от ми в 1918-му». І припустив, що тоді, 100 років тому, серед нас, напевне, не знайшлося державників, які б наважилися відвойовувати в Росії за свою незалежність. Насправді ж власну державу ми, тобто вони – українські національні лідери, створили, як і поляки, у 1918-му, разом з власною армією, грошовою одиницею, урядом, культурними та науковими інституціями, відстоювали свою самостійність і в бою, і на дипломатичному полі. Так, 1918 року ми як нація вже були. Але нема чого закидати польському професору незнання нашої історії, коли серед українців знайдеться немало таких, яким байдуже українська державність як тепер, так і 100 років тому.</span></div>
<span style="font-size: large;">
</span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Рік потому, після цієї розмови, я повернулася до України і вирішила оселитися в тихому містечку Богуслав на Київщині, звідки я родом, де є не менше праці для громадських активістів та патріотів, ніж у великих містах. Гуляючи Богуславом, в очі кидалися не зовсім актуальні, подекуди, геть антиукраїнські назви вулиць і провулків, які до Євромайдану, польського періоду в моєму житті та війни виглядали досить звично. Хоча головний етап декомунізації в місті вже відбувся (більшість назв, які підпадали під заміну перейменували на «нейтральні», як-от Виноградна, Липнева, Квіткова), жодного героя ні національно-визвольної боротьби, ні дисидентського руху, ні Небесної сотні не вшанували. На щастя, Пилип Орлик таки удостоївся мати свою вулицю в Богуславі, та й то, підозрюю, тому, що «декомунізатори» знали його як законотворця, а не борця з російськими окупантами. Засмучує, коли квітки, липа й виноград – пріорітетніші, ніж національні герої. Тож я наважилася запропонувати вулицю одного національного антигероя перейменувати на честь одного національного героя. Створила електронну петицію до Богуславської міської ради з проханням вулицю Миколи Ватутіна перейменувати на честь Симона Петлюри. Щоб вшанувати, таким чином, одного з головних борців за незалежність України, шалено ненависного і оббріханого росіянами. Щоб докластися до розвінчання відомого душогуба українців, завдяки якому ми знаємо, хто такі чорножупанники і чому цих неозброєних українських юнаків і чоловіків Ватутін використовував як «гарматне м’ясо» у боях із німцями.</span></div>
<span style="font-size: large;">
<br /><div style="text-align: justify;">
Моя петиція швидко набрала необхідних 100 голосів, більше трьохсот разів ширилася у Фейсбуці, викликала жваві дискусії, набула своїх прибічників та противників. Інститут національної пам’яті та Інститут історії України надіслали схвальні відгуки щодо постаті Симона Петлюри як кандидата на називання вулиці. </div>
<br /><div style="text-align: justify;">
Коли справа дійшла до розгляду петиції богуславськими чиновниками, не обійшлося без скандалів. Один із них божився, що поки його теща живе на вулиці Ватутіна, перейменування ніякого не буде, другий відстоював постать Ватутіна як геніального полководця і звинувачував підписантів петиції у тому, що в нас нема нічого святого. Менш прямолінійні лякали міфами про те, що перейменування завдасть величезних фінансових збитків і місцевому бюджету, і мешканцям, а ще останні не зможуть взяти (і повернути) кредит у банку, матимуть страшенні клопоти з документами на нерухомість, автомобілі та проблеми з пропискою. Укінці бурхливого обговорення члени міськвиконкому вирішили провести громадські слухання щодо цього питання і довірили їхню організацію чиновнику, теща якого живе на вулиці Ватутіна.</div>
<br /><div style="text-align: justify;">
Я сподівалася, що на громадські слухання запросять і мене, як авторку петиції, і якомога більшу кількість богуславців, тож почала до них готуватися – виступала на місцевому радіо, опублікувала статтю в газеті, зверталася в наукові інституції, щоб дали оцінку Симону Васильовичу та моїй ініціативі. І, звичайно ж, брала участь у дискусіях, що точилися серед місцевих у Фейсбуку. Один мій опонент навіть створив опитування щодо перейменування вулиці, в якому до вибору пропонував три відповіді: «Мені байдуже», «Я проти. Це наша історія», «Я за». Останній варіант відповіді набрав найменше голосів, середній – трохи більше, а перемогла байдужість. Найчастіше містяни коментували мою ініціативу якось так: «Та ліпше зробіть щось для міста – сміття поприбирайте, дороги поремонтуйте, ділом займіться!».</div>
<br /><div style="text-align: justify;">
Я вирішила дослухатися до цього заклику і запросила містян, зокрема й «радників», поприбирати сміття біля річки. За півтори години ми прибрали три місця відпочинку, але, на диво, участь у цьому взяли саме ті, хто й підписав петицію.</div>
<br /><div style="text-align: justify;">
Далі була сесія депутатів міської ради, де розглядали моє питання. На ній оголосили, що громадські слухання таки провели, але тільки серед мешканців вулиці Ватутіна і письмово – у вигляді збору підписів проти перейменування. Організатор цих «слухань» закликав нічого не перейменовувати, бо «люди не хотять». Далі були виступи депутатів – кілька з них повторило аргументи «проти» від міськвиконкому, кілька взялося відстоювати проукраїнську позицію, представник «громадськості» – колишній голова комуністичної партії району пригрозив депутатам прокляттям, якщо ті перейменують вулицю Ватутіна. Схоже, цей аргумент подіяв, бо 11 депутатів проголосували проти перейменування, 3 утрималися, 3 не проголосувало і лише 7 підтримало петицію.</div>
<br /><div style="text-align: justify;">
Вже після цього рішення довелося мені йти неперейменованою вулицею Ватутіна. Біля однієї із садиб тротуар так заступили паркан і клумба, що ні вдвох не пройдеш, ні з візочком, ні на візочку не проїдеш. Я сфотографувала цю ділянку хідника і поцікавилася у Фейсбуці, хто «скримнашив» тротуар і чи не хочуть мешканці вулиці повернути його громаді. З’ясувалося, що це вчинили паркан і клумба одного із членів виконкому, який активно виступав проти декомунізації вулиці. І «радників», й учасників «громадських слухань», це, очевидно, влаштовувало. «Мало хто зробив для міста щось таке» – хвалила чиновника за красиву клумбу на тротуарі та бруківку одна з дискутанток.</div>
</span>Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-14652435719907799382019-01-16T22:27:00.000+02:002019-01-18T00:37:59.437+02:005 ПЕРЕВАГ ЖИТТЯ У ПРОВІНЦІЇ<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
</div>
<div style="text-align: justify;">
<i><span style="font-size: large;">Оскільки вже четвертий рік я живу в Богуславі і багатьма містянами мій вибір між рідним містом і столицею України та Україною і якоюсь багатшою країною здається дивним, тож хочу написати про це більше.</span></i></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjiWMpIakkGasqGG9JN9nz0oN3mU4k3j3rXV3gTt19GUQj9Sqd84IMdweSLjrSDXgifx5Z0DjK2RuRriCdbkucYsTWmGnBfjJs8jlW18NIp3bNhTANLVcoWD0YWBmS1fyain7FZYoPh5dQ/s1600/122523402.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><span style="font-size: large;"></span></a></div>
<div style="text-align: justify;">
<table align="center" cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="margin-left: auto; margin-right: auto; text-align: right;"><tbody>
<tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh6S7z8omdkvuA20c8ikO5SsZ4087yOF1CTY-J42f6BpbvstoE8nT__kz6gnG5mASZv0vsG9645vE3C4fTD5Ztuck0QXvlbC_yTO-guujCOV134bfnukE3Nptl3r3MCWfWAGdXMZqXWFkw/s1600/2.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; margin-bottom: 1em; margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" height="300" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh6S7z8omdkvuA20c8ikO5SsZ4087yOF1CTY-J42f6BpbvstoE8nT__kz6gnG5mASZv0vsG9645vE3C4fTD5Ztuck0QXvlbC_yTO-guujCOV134bfnukE3Nptl3r3MCWfWAGdXMZqXWFkw/s400/2.jpg" width="400" /></a></td></tr>
<tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;"><span style="font-size: small;">Фото Віталія Ніщименка.</span></td></tr>
</tbody></table>
<span style="font-size: large;">Існує стереотип, що всі можливості для праці, відпочинку й самореалізації знаходяться у Києві чи в якомусь іншому великому місті, а життя у райцентрі - нудне і безперспективне. Мені теж так здавалося. Я закінчила школу і на довгих десять років опинилася у Києві. Це був щасливий десяток - університет, Помаранчева революція, аспірантура, громадська діяльність, Євромайдан. Не вистачало хіба що часу, грошей і відпочинку, що, у свою чергу, впливало на стосунки, настрій і працездатність.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Потім я постажувалася трохи у Польщі і одного разу, гуляючи містечком Собутка біля Вроцлава, зрозуміла, що мені тут затишно і саме в такому місті я хотіла би жити. Спокійно, чисто і природа поруч. Собутка нагадала мені якесь інше місто десь в Україні. І я повернулася додому, в Богуслав. Знайомі думали, що я поживу тут з-півроку і знову подамся до Києва. Півроку я досліджувала можливості, осмислювала попередній досвід і заново пустила тут коріння. Що змусило мене залишитися?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><b>1. Достатність простору.</b></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Щороку до Києва прибувають і прибувають люди у пошуках заробітку, розваг, комфорту. Внаслідок цього ще тісніше їздити у вагонах метро, ще довше стояти у корках, а люди ще більше ненавидять один одного через тісноту. А які корки в маленькому містечку, крім, хіба що поліклініки чи супермаркету АТБ? На пляжі завжди є місця для засмагання, у маршрутці - місця для сидіння (правда, я нею не їжджу, бо місто можна пройти пішки максимум хвилин за 40).</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><b>2. Достатність часу. </b></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Люди поспішають, коли так їх змушує життя, але потім поспіх стає звичкою. Якось я давно не була у Києві, приїжджаю, заходжу в метро і дивуюся - куди всі ці люди біжать і чому такі злі? У своєму маленькому місті за день я встигаю приготувати попоїсти, сходити на роботу, поспілкуватися з родиною, поприбирати, вигуляти пса і лягти спати не дуже пізно.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><b>3. Доступність природи. </b></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я не мушу їхати півтори години в маршрутці, щоб помилуватися краєвидами. Бо вони гарні практично скрізь. Ті речі, які у селі чи містечку здаються звичайними - якийсь гай чи ставок - у спальному районі Києва починають цінуватися. Я вже не кажу про якість повітря і, можливо, води.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><b>4. Якісніше спілкування. </b></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Здавалося б, у малому місті має бути самотньо, а в мегаполісі, де багато цікавих людей та способів реалізувати себе - ні. В дійсності буває навпаки - в мегаполісі тебе оточує маса чужих і зайнятих людей, які мають менше часу на спілкування і менше довіри один до одного. Якщо ви живете у провінції і вам бракує спілкування - озирніться довкола. Можливо поряд живе ваш однодумець і чудовий напарник, про якого ви навіть не здогадувалися. Або людина, від якої багато чого корисного можна дізнатися і навчитися. У великому місті теж можна озирнутися, але у малому - більше шансів когось помітити.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><b>5. Можливість прожити майже без грошей.</b> </span><br />
<span style="font-size: large;">Якщо є город.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-79688900298740450372018-04-19T12:19:00.002+03:002018-04-19T17:34:01.392+03:00ЗНАЙДЕНО МЕШКАНЦІВ БОГУСЛАВЩИНИ, ЗАГИБЛИХ ПІД ЧАС ФІНСЬКОЇ ВІЙНИ<div align="justify" class="western" lang="uk-UA" style="font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; letter-spacing: normal; margin-bottom: 0cm;">
</div>
<div style="height: 0px;">
</div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Напередодні
8 травня, Дня пам'яті та примирення, і в
розпал суперечок про Другу світову
війну, годилося б, поряд із
учасниками бойових дій на території
України, СРСР, згадати й про усіх жертв
цієї війни, тим паче — з числа наших
земляків, тобто тих, хто поліг на самому
її початку, у Фінській війні 1939—1940
років.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">З
одного боку вони були частиною окупаційної
радянської армії, адже Сталін відряджав
їх завойовувати чужі території, а з
другого — “рекрутами”, тобто підневільними
людьми, які не мали власної держави і
яких змушували воювати у чужому,
радянсько-імперському війську,
використовуючи їх, особливо якщо це був
українець або якийсь інший не-представник
“титульної нації” СРСР, як “гарматне
м'ясо”. </span></div>
<span style="font-size: large;">
</span>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"></span><br /><span style="font-size: large;"></span></div>
<span style="font-size: large;">
<div style="text-align: justify;">
<table align="center" cellpadding="0" cellspacing="0" class="tr-caption-container" style="margin-left: auto; margin-right: auto; text-align: right;"><tbody>
<tr><td style="text-align: center;"><a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgebKxo0xWCZRh7jNqodiWbnmIEAvtHb-FuTRLUV9sjPKgqoDZ4l4PXmjxVJUpj5yvUEX6jDw8UFWnDXcR-W3eV3gKnq0bBkgd1vh12UVAZCeaN-CRP7TEnMBjsNR4QBLTcSwqDLm0fPoc/s1600/waralbum.ru.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: auto; margin-right: auto;"><img border="0" height="273" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgebKxo0xWCZRh7jNqodiWbnmIEAvtHb-FuTRLUV9sjPKgqoDZ4l4PXmjxVJUpj5yvUEX6jDw8UFWnDXcR-W3eV3gKnq0bBkgd1vh12UVAZCeaN-CRP7TEnMBjsNR4QBLTcSwqDLm0fPoc/s400/waralbum.ru.jpg" width="400" /></a></td></tr>
<tr><td class="tr-caption" style="text-align: center;">Фінський військовий медик біля замерзлих <br />на смерть солдат Червоної армії (1940).<br />Фото з сайту <u>waralbum.ru</u></td></tr>
</tbody></table>
Фінська
або Зимова війна почалася в кінці
листопада 1939 року і тривала всього 105
днів — до 13 березня 1940 року. Маючи на
меті напасти на Фінляндію одночасно з
усіх можливих напрямків, розбити фінську
армію і повністю захопити країну,
підійшовши до Норвегії і Швеції, Сталін
і його генерали за цей час поклали до
200 тисяч своїх солдат. З Богуславського
району мною знайдено 19 чоловіків, що не
повернулися з тієї війни. Для порівняння
— з Миронівського району загинуло за
той невеликий період 54 червоноармійці.</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<span style="font-weight: normal;"><div style="text-align: justify;">
Справедливості
ради, варто відмітити, що деякі українці
воювали й на боці Фінляндії — як із
числа колишніх військовополонених
Червоної армії, так і в складі інших
добровольчих підрозділів і армій, і
носили, зазвичай, з фінськими одностроями
кашкети з тризубом. Серед таких — боєць
армії УНР та холодноярівець, автор книги
“Холодний яр” Юрій Горліс-Горський.
Можливо серед цих людей були також і
наші земляки.</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
Отож,
радянське командування, перекинувши
своїх солдат на північ, за звичною
практикою, як це було із 44-ю Щорсівською
житомирською дивізією, не видало їм ані
теплих кожухів, ані валянок, ні рукавиць,
прирікши багатьох на холодну смерть.
Ця ситуація нагадує нам про “чорножупанників”
чи “чорносвитників” — українських
чоловіків та юнаків з окупованих на
початку війни українських земель, яких
генерал Ватутін без зброї кидав під час
Корсунь-Шевченківської операції 1944
року на німців. Таке ставлення до “своїх”
солдат властиве не визволителям, як
звикли бачити радянських головнокомандуючих,
а окупантам.</div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-weight: normal;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-weight: normal;">Інформацію про наших земляків я шукала на сайті "Зимняя война. Безвозвратные потери Красной армии в период советско-финляндской войны (1939—</span><span style="font-weight: normal;">1940) (<u>http://www.winterwar.karelia.ru</u>), що знаходиться у відкритому доступі. </span>У
вікні пошуку вводила характерні для
нашого району українські прізвища,
зазначені у церковних метриках кінця
ХІХ століття, у списках загиблих під
час Голодомору 1932—1933 років та у
телефонному довіднику Богуславського
району, складениому в 1980-х. Слід сказати,
що найбільше допомогли саме списки з
“Національної книги пам'яті 1932—1933”,
де значилися цілі родини заморених
Голодомором земляків.</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
</span><span style="font-weight: normal;"><div style="text-align: justify;">
Дані
про загиблих на сайті містять багато
помилок, що пов'язано не лише з величезною
кількістю жертв і з певним поспіхом при
їх реєстрації, а й з національністю тих,
хто їх записував, перекручуючи на
російський лад прізвища та назви наших
сіл і міст. Інколи, як ми побачимо у
списку наших земляків, писалося кілька
варіантів прізвища.</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
</span><span style="font-weight: normal;"><div style="text-align: justify;">
Більшість
зі знайдених червоноармійців служила
у 7-й армії, частину якої згодом
переформували у 13-ту, і обидві вони вели
бойові дії на Карельському перешийку.
Наші земляки були також у складі 8-ї
армії, що із 7-ю просувалася у бік Сортвала,
Лахті та Гельсинкі, та 15-ї, що діяла в
районі північно-східного Приладожжя,
Салмі, Питкаряннку, Китиля.</div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
</span></span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">Отож,
хто були ті 19, кому не судилося весною
1940 року повернутися додому, і з яких
населених пунктів Богуславщини вони
походи</span></span><span style="font-size: large;">ли?<br /><br />З с. Біївці — <b>Педченко Олексій Акимович</b> (1918—26.11.1940), з с. Вільховець — <b>Хоменко Іван Кузьмич</b> (1915—12.03.1940), з с. Дмитренки —<b> Павліченко Петро Миколайович </b>(1913—березень 1940), з с. Іванівка — <b>Ковтун Іван Михайлович </b>(1918—19.12.1939 (21.12.1939)), з с. Ісайки — <b>Кривошея Іван Іларіонович</b> (1918—08.03.1940), з с. Киданівка — <b>Саленко Павло Дмитрович</b> (1913—07.03.1940) та <b>Терещенко Семен Абрамович</b> (загинув 12.03.1940), з с. Медвин — <b>Мельниченко Полікарп Остапович</b> (загинув у березні 1940 р.), <b>Міщенко Михайло Іванович</b> (1915 — 13.03.1940) та <b>Шуляк Василь Трофимович</b> (1912 —10.03.1940), з с. Митаївка — <b>Коноваленко Максим Лук'янович</b> (1911—16.03.940), з с. Михайлівка — <b>Логвиненко Кузьма Петрович</b> (1914—11.02.1940), з с. Семигори — <b>Чередніченко Василь Іванович</b> (1911—12.02.1940), з с. Синиця — <b>Кирій Василь Григорович</b> (1919—19.04.1940), з с. Хохітва — <b>Коломієць Степан Михайлович</b> (загинув 19.03.1940) та <b>Куценко Степан Єфимович</b> (1919 — 19.03.1940), з с. Чайки — <b>Степанечко, Степенко чи Степанченко Олександр Васильович</b> (1914—09.02.1940), з с. Щербашенці — <b>Митяй Євтух Прохорович</b> (1916 — 08.01.1940). Ще один наш земляк, про якого в базі даних пишеться лише те, що він родом із Богуславського району — <b>Костенко Петро Леонтієвич</b> (роки життя не вказано). <br /><br />Можливо серед цих людей читач знайде своїх родичів чи рідню знайомих. </span><br />
<span style="font-size: large;">Не приємно
визнавати, але після визволення України
від німецько-нацистських загарбників
на неї чекала повторна російсько-радянська
окупація з засудженням і покаранням
своїх же полонених,</span><span style="font-size: large;"> Голодомором 1946 року
та новими репресіями.</span></div>
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;"></span></span><br />
<div style="text-align: justify;">
</div>
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">
</span><span style="font-weight: normal;"><div style="text-align: justify;">
Тож
якщо вже згадувати наших полеглих
земляків, варто згадувати всіх, і тих,
про яких не зручно було згадувати — бо
те, що донедавна звалося радянською і
прорадянською пропагандою Великою
вітчизняною війною 1941—1945 років, аби
приховати свої злочини у Фінляндії,
Західній Україні і Польщі, є нероздільною
частиною Другої світової.</div>
</span></span><br />
<div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
</div>
<div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-weight: normal;"><br /></span></div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com1tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-17521006224714095872018-02-11T02:02:00.001+02:002018-04-19T12:21:28.400+03:00СУСІДИ ПО КУХНІ<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh1l7gvwXvzI_U7-WL_sRgnoWs9Pskxg2HNtm2qa3iCdmj6vctbZ4Z9EviSH93yTMzQVBbneYhOk1adtmK2vHYyTadypZ2VSgvlTzOU7CVhXsZqNfdlPTAkFE_UyGwozkElmizA9QfZN3Q/s1600/1.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><span style="font-size: large;"></span></a><br />
<div style="text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh1l7gvwXvzI_U7-WL_sRgnoWs9Pskxg2HNtm2qa3iCdmj6vctbZ4Z9EviSH93yTMzQVBbneYhOk1adtmK2vHYyTadypZ2VSgvlTzOU7CVhXsZqNfdlPTAkFE_UyGwozkElmizA9QfZN3Q/s1600/1.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" height="150" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEh1l7gvwXvzI_U7-WL_sRgnoWs9Pskxg2HNtm2qa3iCdmj6vctbZ4Z9EviSH93yTMzQVBbneYhOk1adtmK2vHYyTadypZ2VSgvlTzOU7CVhXsZqNfdlPTAkFE_UyGwozkElmizA9QfZN3Q/s200/1.jpg" width="200" /></a><span style="font-size: large;">У нас під вікном на кухні живуть горобці. Звичайно, із зовнішнього боку стіни нашої п'ятиповерхівки. Колись я сиділа на кухні, готуючись до вступу в аспірантуру, аж тут почула легенький стукіт по підвіконні, але мовби знизу, під ним. Я так-сяк оглянула заставлене банками з-під чаю і вазонами вікно, але нічого підозрілого не виявила. Мене цей звук дещо насторожив, я навіть почала задумуватись про нечисту силу, а потім поїхала в Київ і про все забула. Пізньої осені, коли я вже вчилася в аспірантурі, якось приїхала додому і допізна засиділася на тій же кухні, "другій кімнаті" нашого однокімнатного житла. Сидячи за столом, я відчула, що з віконної стіни тягне - холодний струменець повітря, слабкий морозний протяг пробігає по коліні. Я знову зазирнула під вікно і побачила в стіні дірочку розміром з горошину, а з неї стирчала соломинка. Потягла за неї, почувся тоненький писк і легке вовтузіння, яке швидко вщухло в очікуванні загрози. Я пішла до мами і донесла їй про сусідів, а вона лиш підтвердила - так і є - під вікном звили гніздо горобці й вони довбають у стіні дірку, щоб у холодну пору до них ішло теле повітря. Зима 2010-го була доволі холодна (як і всі), тому мама вирішила не заліплювати горобцям віконечко - хай ми трохи померзнемо, ніж вони дуже.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<br />Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-72716392404606391312016-12-14T17:08:00.000+02:002016-12-14T17:26:57.589+02:00ЯК ПОЛЯКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО УКРАЇНЦІВ. ТРИ ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Польща стала моєю першою закордонною країною. У мене там безліч теплих спогадів і кілька дорогих серцю людей. Коли півроку я жила у Вроцлаві і ходила там до протестантської церкви, по вівторках ми збиралися на домашню групу і кожен раз мої знайомі поляки молилися, щоб в Україні припинилася війна і жити стало краще. Влітку дехто з них їхав в Україну робити дитячі табори - жив у ненайкращих умовах, але все ж із великою любов'ю служив нашим людям. Я це розуміла із розповідей польських друзів, бо центральними в них були не жахливі плацкартні вагони чи неестетичні пострадянські міста, а українці, про яких вони так по-доброму згадували. Я зустріла там чудових людей, і мені б хотілося, щоб таких, як вони було побільше у кожній країні світу.</span></div>
<span style="font-size: large; text-align: justify;">Але зі ставлення твоїх друзів досить складно зрозуміти, як же пересічний поляк ставиться до українців. Бо твої друзі - поляки непересічні. Отож, розміщу тут три епізоди зіткнення з незнайомцями.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<i style="text-align: justify;"><span style="font-size: large;"><b>2007 рік, Бібліотека Варшавського університету (BUW)</b></span></i><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><span style="text-align: justify;">У цьому райському місці для будь-кого (у </span><span style="text-align: justify;">BUW</span><span style="text-align: justify;">і можна читати у зручному м'якому кріслі, спати на пуфику, сидіти за столиком серед стелажів книг із вільним доступом, шаритись в інтернеті, гуляти ботанічним садом на даху бібліотеки, попити кави і поїсти у кафе прямо у приміщенні </span><span style="text-align: justify;">BUW</span><span style="text-align: justify;">у, є тут також поверх -1, де розмішені різні магазинчики, ксерокс, туалет. Я вже не пам'ятаю, що я там шукала, але звернулася до охоронця. Охоронець, зачувши мій акцент, який я вже не стараюся змінити, зневажливо спитав: "А пані з Рос'ї?". Нічого не знаючи про поганий бік українсько-польських стосунків, окрім козацьких війн, я радісно і гордо відповіла: "Ні, я з України". На що пан-охоронець з неменшою ворожістю відповів: "Рос'я, Україна. Яка ружніца?".</span></span><br />
<br />
<div style="text-align: justify;">
<i style="font-size: x-large;"><span style="font-size: large;"><b>2016 рік, туристичне містечко Карлів, Нижня Сілезія</b></span></i><br />
<i style="font-size: x-large;"><span style="font-size: large;"><br /></span></i></div>
<span style="font-size: large; text-align: justify;">Що я щиро полюбила в Польщі - так це їхні гори. Чистота, добре прокладені туристичні траси, недорогі "схроніска" - будиночки в горах, в яких за невелику плату можна переночувати на своєму карематі на підлозі, а за більші гроші -винайняти ліжко або й кімнату. Отож, у кінці жовтня я відправилася подивитися на Столові гори, що знаходяться у Клодзькій котловині.</span><br />
<span style="font-size: large; text-align: justify;">Весь маршрут за день я не подолала, тому лишилася на ніч у віллі "Під лісом" у Карлові. Це двоповерховий будинок прямо під мальовничими скелями Щелінєц. Господарі надали мені теплий номер з ліжком, душовою, електрочайником. Це був справжній рай після багатогодинного долання гірського масиву, мокрих ніг і неабиякої втоми. Дізнавшись, що я з України, господар піднявся до мене в номер і запитав, чи не шукаю я роботу в Польщі.</span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Ні, - кажу.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- А чи добре пані заробляє в Україні?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Так, - збрехала я.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Ми шукаємо в наш будинок доморобітницю, - продовжує господар. - На зимові свята сюди заселяється тридцять людей. Потрібна людина, яка би готувала сніданок, обід і вечерю, а ще прибирала.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- І це робота для однієї людини?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Так, але ми допомагатимемо. Іще - ми не забезпечуємо житлом. Найкраще, як вона буде доїжджати сюди на автомобілі.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Все ж затяжко для однієї людини, - кажу.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Так, тому на таку роботу більше підійде жінка.</span></div>
<br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><i><span style="font-size: large;"><b>2016 рік, потяг Вроцлав-Ґданськ</b></span></i></span><br />
<span style="font-size: large;"><i><span style="font-size: large;"><br /></span></i></span></div>
<span style="font-size: large; text-align: justify;">Як тільки я зайняла у вагоні </span><span style="font-size: large; text-align: justify;">закритого типу </span><span style="font-size: large; text-align: justify;">своє місце і почала мріяти про те, як уперше побачу Ґданськ, сюди ж зайшли мої сусіди - двоє чоловіків років тридцяти, нормально одягнені, з пивом, чіпсами і гарним настроєм. Вони відразу ж почали знайомитися, дивувалися моїй польській мові, питали, чи я тут працюю, ні, навчаюся, як мені подобається Польща, радили що варто побачити у Ґданську. Я сказала, що мені дуже подобається Польша, що я тут навчаюся і вони мають бути щасливі, що живуть у такій гарній країні. Як тільки я заїкнулася про гарну країну, хлопці почали мені перечити, мовляв, не така вона й гарна, вони стараються звіси вирватися, працюють в основному за кордоном. На запитання, де мені більше подобається, я відповіла, що звичайно ж, в Україні.</span><br />
<span style="font-size: large; text-align: justify;">- А як там война? - несміливо спитав активніший співрозмовник.</span><br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я сказала, що вона й далі триває, що щодня у нас гинуть люди, що ми воюємо проти російської армії і що мій хлопець теж на війні і це все ще триватиме...</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Співрозмовник спохмурнів і хотів був зіскочити на якусь веселішу тему:</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- А я був на Україні. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Чесно, мене плющить від цієї норми в польській мові "НА Україні".</span><span style="font-size: large;"><br /></span><br />
<span style="font-size: large;">- Правда, - продовжує, - коли Крим був ще ваш. Я навіть вивчив кілька ваших слів: "чуть-чуть", наприклад.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- "Чуть-чуть" - це російською, кажу. - Краще не говори мені "чуть-чуть".</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Нашо ти її спитав про ту війну? - докірливо прошепотів йому сусід.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Решту часу ми їхали мовчки. Сусідам якось було неприємно і вони більш не хотіли заводити зі мною розмови. На прощання вони залишили мені для чогось пачку чіпсів.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com3tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-62231718733059462422016-09-30T16:22:00.001+03:002016-10-18T12:41:27.030+03:00МАНДАРИНКИ<h3>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;"><br /><i>пам'яті <a href="http://memorybook.org.ua/16/marchenko.htm">Олексія Марченка</a> з 30-ї ОМБр</i></span></h3>
<h3>
<span style="font-weight: normal;"><span style="font-size: large;"><br /><br />Після концерту<br /> підійшов солдат.<br />Здається, була борода...<br />А йому б личила борода.<br />Очі світилися як у Христа.</span></span></h3>
<div>
<span style="font-weight: normal;"><span style="font-size: large;"><br /></span></span></div>
<h3>
<span style="font-weight: normal;"><span style="font-size: large;">Стрункий і скромний.<br />Сказав: це для вас<br />і від</span></span><span style="font-size: large; font-weight: normal;"><span style="font-weight: normal;">дав</span><br /><span style="font-weight: normal;">не дві, не три</span><br /><span style="font-weight: normal;">а всі мандаринки,</span><br /><span style="font-weight: normal;">що дружина передала.</span><br /><span style="font-weight: normal;">Починалася зима.</span></span></h3>
<div>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;"><br /></span></div>
<h3>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;">Розказував, що з теплих країв,<br />що скоро вернеться домів,<br />щоб ми приїжджали іще,<br />що трохи болить плече.<br />Потім просто стояв і мовчав,<br />так, ніби не відпускав.</span></h3>
<div>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;"><br /></span></div>
<h3>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;">Його звали Олексієм.<br />Олексію, це я Вам дякую,<br />Олексію, лишіть щось для себе,<br />подивіться, яке гарне небо.</span></h3>
<div>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;"><br /></span></div>
<h3>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;">Захотілось наступного разу<br />щось йому подарувати.<br />Планували поїздки, дати<br />та змогли не відразу.</span></h3>
<div>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;"><br /></span></div>
<h3>
<span style="font-size: large; font-weight: normal;">Кажу, передайте привіти<br />Саші, Ігорю, й Олексію.<br />А Олексія вже нема.<br />Як так? - спитала я.<br />Та ні, це той, худий, русявий!<br />Знаю.<br />Він віддав тобі всі свої мандаринки.<br />Він майже не мучився, Маринко.</span></h3>
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;"><br /></span></span><span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">Я дивлюся на небо і знаю,</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">коли він відпочиває,</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">часом сяде отак на хвилинку</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">і подивиться із-за хмаринки,</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">потім знову іде, доглядає</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">у країні, де зим не буває,</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">сад Господній, в якому ростуть</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;">мандаринки.</span></span><br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-weight: normal;"><br /></span></span>
<br />
<h3>
</h3>
<div>
<span style="font-size: large;"><i>2015-2016</i></span><br />
<span style="font-size: large;"><i><br /></i></span></div>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxFP5fQ6b4dpqvTrMLOOctvTcq36L4FKpWEZbEO4kj0y8L2fYi2f9LFv0Z8qF_kXkjXmjjo-VpDAewGNG8zrbkXpvdjzKC2mlWP70L2BcJKS5_xZvGzGk5IEcuYzwKJ3tSKblQJR-a87w/s1600/C__Data_Users_DefApps_AppData_INTERNETEXPLORER_Temp_Saved+Images_11079556_1107826379243245_7690801760494186887_o.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxFP5fQ6b4dpqvTrMLOOctvTcq36L4FKpWEZbEO4kj0y8L2fYi2f9LFv0Z8qF_kXkjXmjjo-VpDAewGNG8zrbkXpvdjzKC2mlWP70L2BcJKS5_xZvGzGk5IEcuYzwKJ3tSKblQJR-a87w/s400/C__Data_Users_DefApps_AppData_INTERNETEXPLORER_Temp_Saved+Images_11079556_1107826379243245_7690801760494186887_o.jpg" width="291" /></a><span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<br />
<br />
<br />
<br />
<span style="font-weight: normal;">Картина Віталія Кириченка, на ній </span><span style="font-weight: normal;">Володя Кочетков-Сукач, </span><span style="font-weight: normal;">який </span><span style="font-weight: normal;">підірвався </span><span style="font-weight: normal;">на розтяжці </span><span style="font-weight: normal;">у 2015 році.</span><br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjxFP5fQ6b4dpqvTrMLOOctvTcq36L4FKpWEZbEO4kj0y8L2fYi2f9LFv0Z8qF_kXkjXmjjo-VpDAewGNG8zrbkXpvdjzKC2mlWP70L2BcJKS5_xZvGzGk5IEcuYzwKJ3tSKblQJR-a87w/s1600/C__Data_Users_DefApps_AppData_INTERNETEXPLORER_Temp_Saved+Images_11079556_1107826379243245_7690801760494186887_o.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><span style="font-size: large;"></span></a></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-38542491408756900812016-03-11T15:41:00.001+02:002016-04-05T00:35:02.622+03:00СПРАВЖНІЙ ХРИСТИЯНИН<div style="text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgUHIMAL1NiSFW9R6Re90TShJ8JTic0BhqVR3OgFZJKpXl-uDGWe3Edf9bFwkPFxwSMnPOQEJc1ovju3Chl07L3WokI5H6JlaNPpy878UwoEZCW_Av-hJ-1N2uk7GvmGZ8UE-nCo7B9Gcg/s1600/2.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; display: inline !important; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" height="111" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgUHIMAL1NiSFW9R6Re90TShJ8JTic0BhqVR3OgFZJKpXl-uDGWe3Edf9bFwkPFxwSMnPOQEJc1ovju3Chl07L3WokI5H6JlaNPpy878UwoEZCW_Av-hJ-1N2uk7GvmGZ8UE-nCo7B9Gcg/s200/2.jpg" width="200" /></a><span style="font-size: large;">Моя сусідка по кімнаті любить голубів, а я не дуже. Коли вони прилітають до нас на балкон, сусідка їх годує, а я виганяю. Бо вони неодмінно обсирають нам балкон. Сусідка любить голубів, а я балкон. Я не люблю гівна, а сусідка любить фауну. Сусідка лишає хліб для пташок на балконі, а я кидаю його на землю. А цвілий хліб святотатсько викидаю. Токсичний. Але голуби не дуже розумні тварини, тому мій хліб з'їдають більш розумні. </span><br />
<span style="font-size: large;">Одного разу, коли я вернулася в гуртожиток і видраяла від голубиного гівна весь балкон, до нас прилетіли ці благодатні небесні створіння. Я пішла їх кишнути, а сусідка каже (ми говоримо тут польською, тобто не рідною для обох): "Не жени його". - "Але ж вони обісрали весь балкон, а я тільки його віддерла". - "Я все рівно піду і нагодую голубів" - (на мене дивиться одним оком жирний сірий гість) - "справжній християнин - це не той, що ходить до церкви. Не можна зважати на какашки, коли вони [голуби] голодні". Ох і вкололо ж мене те "правджіви хшещіянін"! - "Яка тобі різниця, чого я ходжу в церкву, не для твоєї опінії ж". Я решту дня ходила і думала, чи правджіви я хшещіянін, і зрештою дійшла до того, що мною можна маніпулювати цим "правджівим хщещіяніном", бо пів мого життя у протестантській комуні прововідувалося, що ми маємо бути в усьому прикладом. І я стараюся, але мені дуже від того важко, бо один бачить справжнього християнина таким, а другий сяким.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">І ось настає такий момент (ще кілька подібних життєвих ситуацій, де мені стає поперед горла оце "ти мусиш бути справжньою християнинкою!" (і урятувати весь світ)) - і я кажу:</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Ідіть до дупи. Так, я християнка, але не справжня.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">І - релакс.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-55883112906210801042016-03-08T13:25:00.002+02:002019-01-16T19:53:57.213+02:00БАБА ВАРКА<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Час від часу мене тягне до того місця. </span><span style="font-size: large;">Місця в селі, де стояла хата прабаби.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Баби Варки я ніколи не бачила, лиш пам'ятаю оту хату - глиняну, під соломою, яка простояла років зо сто. Пригадую, як ми її розбирали.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Баба померла 1983-го, а я народилася 1986-го, тож ні побачити її, ні доторкнутися (а з дотиком передається енергія людини), ні запам'ятати не змогла. Дівоче прізвище - Доброштан. По чоловікові - Шостак. Є чорно-білі фотографії, але з них образ майже не засвоюється. Лишилися речі - сережки з червонців, дубова лава, дерев'яна лопата для снігу.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Але про неї часто оповідала мама, коли я приїздила додому. В один із затишних вечорів вона згадувала бабу Варку, </span><span style="font-size: large;">по сто разів </span><span style="font-size: large;">розповідала одне й те саме, але все рівно було цікаво.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я забула сказати, що баба Варка була нам не зовсім рідна. Дітей своїх вона не мала, а була рідною сестрою моєї прабаби Горпини, яку я теж ніколи не бачила. Та померла молодою - чи від гіркої долі, чи від хвороби серця, чи чоловік посприяв. Тож баба Варка замінила нашій сім'ї рідну - кому матір, кому свекруху, кому бабусю.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Як тоді було прийнято, і Варка, і Горпина вийшли заміж рано. Варка, молодша сестра, не могла мати дітей, тож чоловік, як це буває, пішов від неї. Більше баба Варка заміж не виходила. Вдома ґаздувала сама, працювала за двох.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjqPg7s3cPuXBnfFWVfe_6VQ73RGONyn7rHFGlZoK0WhFlTATBWbXBiuEDExDGHQ3kKN5xrQ3YLi1eLEwy2RpDxtsdt9uhOZzTjgS1Hd_Dr4XaTEfICO4e1dwOPrjR-HFUSoJ2zdz7L9go/s1600/%25D0%259C%25D0%25B5%25D0%25B4%25D0%25B2%25D0%25B8%25D0%25BD+1.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjqPg7s3cPuXBnfFWVfe_6VQ73RGONyn7rHFGlZoK0WhFlTATBWbXBiuEDExDGHQ3kKN5xrQ3YLi1eLEwy2RpDxtsdt9uhOZzTjgS1Hd_Dr4XaTEfICO4e1dwOPrjR-HFUSoJ2zdz7L9go/s400/%25D0%259C%25D0%25B5%25D0%25B4%25D0%25B2%25D0%25B8%25D0%25BD+1.jpg" width="263" /></a><span style="font-size: large;">Горпина була заміжня двічі. Першого чоловіка порубали будьонівці. Ми не знаємо про нього нічого, крім чуток про причетність до Медвинської республіки, що підтримувала ідею самостійної України. Для мене цей невідомий чоловік - символ порубаної України. Його дитина, дівчинка, невдовзі теж померла <i>("І все з собою заберу, / Малого сліду не полишу / На нашій славній Україні, / На нашій не своїй землі")</i>. Другий чоловік (мій рідний прадід) умів будувати хати, але любив обезболити душу горілкою і наразитися на біль бійкою. Старі люди ще й досі пам'ятають, як він спалив хату коханці, за що й відсидів у тюрмі. Зате ж радянська людина була.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Часом мені сниться те місце.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Як випадає можливість, їду в село, беру з собою пса і ми йдемо на вуличку, де всі хати вже порожні або й позавалювалися. Де бабина садиба. Г</span><span style="font-size: large;">алявина, де стояли хата і господарські будівлі - на горі, а </span><span style="font-size: large;">на схилі - та бабин садок, що перетворився на дикі хащі. Під садком - ставок, далі - вулиця Денисія (кажуть, там жили або й живуть Денисенки, родичі відомого режисера).</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Баба не мала пса, замість нього тримала гусаків. В гості до неї ходили різні коти.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Льох, у якому ховала тих, хто воював проти німців - чи то червоних партизанів, чи то націоналістів, як вважав мій дід.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Баба вміла тримати язик за зубами. Тому й довго прожила. Колись із моєю маленькою мамою вони йшли повз Золоточубове кладовище. Через увесь цвинтар ще й досі пролягає рівчак, правда, неглибокий. "А тут у голодовку ховали" - каже баба. - "В яку голодовку?" - дивувалась мама. - "Та ти ще мала, колись розкажу". Так і не розказала.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Чого я про це пишу? Щоб не забути.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я приходжу на те місце, де росте горіх, стаю на стежці перед хатою, мовчу. Щось шепоче вітер. Хати вже давно нема. Пес дивиться на мене докірливо: і що ми тут робимо? Пішов би я краще й погризся з отим собакою, який на мене гавкає.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я стою і мовчу, мій собака теж мовчить. Шепоче тільки вітер. Іще десь гавкає чужий пес. Не можу зрозуміти, чому знову наснилася бабина садиба.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Зяє дірками історична пам'ять, серед ночі будять загадки роду.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Можливо, час іти не до садиби, а в архів.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: x-small;"><a href="http://mapio.net/o/5962486/">* фото з сайту http://mapio.net/o/5962486/</a></span></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-69465752972238809032016-01-21T14:28:00.000+02:002016-01-22T10:20:13.680+02:00ПОГРІШИМІСТЬ ПРАВИТЕЛЯ (січень 2014)<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Часом здається, що у біблійні персонажі царів мають "можновладську недоторканість", оповідач не дає їм оцінки як поганим чи хорошим, адже йдеться про авторитетів, яких треба поважати і тремтіти перед ними від страху. І уривок з 13-го розділу послання до римлян ніби якнайліпше пасує до такої стратегії - "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться вищій владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, візьмуть осуд на себе" (вірші 1-2). Однак, у Біблії є приклади, де віруючі люди порушують державний закон, який тоді нерідко ототожнювався з наказом можновладця. Наприклад, мудреці, що не послухали Ірода і не вернулися до нього з інформацією про місце знаходження Месії (Матвія 2:). Наприклад, баби-повитухи, які не вбивали єврейських дітей, як їм звелів фараон (Вихід 1:15-21). Наприклад, Даниїл, перебуваючи у рабстві і на службі у царів-окупантів, сміливо порушив постанову марнославного та й не надто розумного царя Дарія, "щоб аж до тридцяти день кожен, хто буде просити яке прохання від будь-якого бога чи людини, крім тебе, о царю, був укинений до лев'ячої ями" (Данила 6:8, 13).</span></div>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<br />
<div style="text-align: justify;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjtm4p2z6UfwLEGVKsmTS79Pjk50yphkSSFEL2IQInLyDP1IIFpB7fQLJ9Sij7IQJffGykNlja538G0KBQlLXdg_idHeprDf2CXgY9m0dqqRtktkzL85o214rr4R-x33AuAOtaaHPwsI6U/s1600/1.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"><img border="0" height="400" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEjtm4p2z6UfwLEGVKsmTS79Pjk50yphkSSFEL2IQInLyDP1IIFpB7fQLJ9Sij7IQJffGykNlja538G0KBQlLXdg_idHeprDf2CXgY9m0dqqRtktkzL85o214rr4R-x33AuAOtaaHPwsI6U/s400/1.jpg" width="190" /></a><span style="font-size: large;">Це було в умовах окупації і рабства, які трактувалися як кара Божа, послана Божому народові за його гріхи. </span><span style="font-size: large;"> А тепер згадаємо Київ і січень 2014 року, коли після двох місяців мирних акцій на Євромайдані (за винятком кількох епізодів з мітигнувальниками, що діяли у групі, кидаючись на представників міліції з залізними ланцюгами, персонажів цих, скоріш за все, заслали "ззовні"). 16 січня Верховна Рада, в обличчі більшості з "регіоналів", комуністів, проянуковицької "Сильної України" і депутата Атрошенка з БПП, з численними конституційними та процесуальними порушеннями, приймає закон, який би дозволив на правових основах притягати до відповідальності учасників Євромайдану. Нагадаємо, що в Україні Президент призначається народом згідно з результатами чесного голосування і складає присягу перед тим же народом, який його працевлаштував. Згідно статті 104 Конституації України, присяга Віктора Януковича зокрема містила обіцянки "... обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". Так само народу України, за аналогом інших демократичних країн, присягають і представники інших гілок влади - виконавчої і судової.</span></div>
<span style="font-size: large;"></span>
<br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Тобто за межами повноважень ототожнювати, скажімо, царя Ірода чи царя Дарія, чи фараона з Януковичем, слава Богу, в січні 2014 року не доводилося. Отож, прокинувшись, скажімо, 17 січня 2014 року, громадянин України стояв перед вибором - не послухатися "влади від Бога" чи дати згубити невинних. Жити тихо, не здіймаючи галасу навколо несправедливо засуджених людей, нічого не бачити, не чути, не відчувати. Дати "відтяти собі право голосу".</span></div>
<span style="font-size: large;"></span>
<br />
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"></span><br />
<a name='more'></a><span style="font-size: large;">Або ж дозволити згноїти по тюрмах і катівнях (так, катівнях, згадайте хоча б покійного Юрія Вербицького, зниклих активістів Євромайдану) покоління українців, яке побоялося осудити побиття мирних мітингувальників, васальну залежність від Росії, свавілля чиновників і вищої влади (а тоді скрізь ішлося про членів Партії Регіонів). Але що, коли і ти одного разу загримиш до тюрми? Просто так. Бо став на дорозі авторитету. Чи заступиться хтось?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgWzSLBJFROHbEs01qbEDfx71N6rCgJjeAOeKfLheBtnDe_H5xHHH5WeHkb9YzSyDBFR2pBhs5YWRPgyahqrbT6ePoJPgTF4c63jQRbIlOnajeVa8XNjT7vaKNuP2ET_Ib2eMWk3y9__Ko/s1600/1.jpg" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgWzSLBJFROHbEs01qbEDfx71N6rCgJjeAOeKfLheBtnDe_H5xHHH5WeHkb9YzSyDBFR2pBhs5YWRPgyahqrbT6ePoJPgTF4c63jQRbIlOnajeVa8XNjT7vaKNuP2ET_Ib2eMWk3y9__Ko/s400/1.jpg" /></a></div>
<span style="font-size: large;">Були і ті, які намагалися всидіти на двох стільцях - коли в Оболонському суді Києва судили студентів театрального інституту ім. Карпенка-Карого, налякані їх викладачі підходили і просили не кричати "Волю Хробусту" і не стукати в барабани та інші предмети, що видають звуки, "адже ми порушуємо новий закон". Більшість, слава Богу, "нового закону" не визнала, справа набула розголосу, і, диво! суддя відмовилася співпрацювати з владою (а це той момент, коли люди-інструменти чинної влади переходить на бік протестувальників і починається розвал системи), а студентів відпустили під домашній арешт, поки "легітимного" не стало.</span><br />
<br />
<span style="font-size: large;">Багато з нас вибрали свободу замість безхребетної покори. Хто тепер нас засудить?</span></div>
<span style="font-size: large;"><br /></span>Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-7607907734055464272015-08-30T02:49:00.004+03:002016-01-21T15:33:20.458+02:00АЛЄСЬ ЗМАГАР<span style="font-size: large;">Я не знала його справжнього прізвища. Навіть не була впевнена, чи він справді Алєсь. Він завжди говорив по-білоруськи, я не все розуміла, і коли перепитувала, він сердився.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Він не був жлобом. Я не люблю жлобів. Він був відкритим до людей, хоч і конспірувався. Якось я привела його на презентацію волонтерського проекту для реабілітації наших солдат і хотіла знайомити зі своїми приятелями. Він зразу похмурнів і сказав, щоб я не казала зайвий раз, що він білорус і допомагає нашій армії. Або те, або се. Тим більше не можна було казати, що він і сам збирається воювати за нас.</span><br />
<span style="font-size: large;"></span><br />
<a name='more'></a>
<span style="font-size: large;">Ми познайомилися на початку вересня минулого року в Херсонській області, було ще тепло, ми їздили до військових, що стояли на кордоні з Кримом, а навпроти них виставилися його окупанти. Ми співали солдатам своїх пісень. Я - українською, Алєсь - білоруською.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Він привіз мені з дому магнітик у формі голови зубра. У жовтні, в Києві, коли він просив почитати його вірш, який він збирався покласти на музику, але білоруської я не знала і нічого до пуття сказати йому не могла. Я спізнилася на зустріч на годину, а він без нарікань чекав, а потім зустрів якихось моїх знайомих і ще півгодини розказував їм про свою Білорусь, поки ми не пішли їсти. Тоді я дізналася, що Алєсь - білоруський опозиційний активіст, а не ляпачка. Правду кажучи, тоді я ділила те, що він казав на два, вважаючи його захоплення молодечим романтизмом, а себе - дорослою тіткою. Хоча Алєсю було тоді десь 32, і він не Змагар, а Черкашин, це вже я зараз знаю.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Він попросив мене купити рації для Правого Сектору. Я була зайнята іншими бійцями, так цього й не зробила.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">У нього на телефоні є, якщо він її не видалив, фотографія, яка мені дуже подобалася - ми в бронежилетах на фоні якоїсь бойової машини, у мене в руках торба з тризубом. Алєсь нічого такого не публікував і не пересилав. А я дуже хотіла це фото мати, але хвалькуватість має часом високу ціну - і Алєсь це знав.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Він написав десь у травні, попросив мене придумати і записати свій бек-вокал до саундреку з фільму "Білорус". Я вирішила, що не є аж такою обдарованою, і в тій чоловічій пісні достатньо тільки його голосу.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Пісню на вірш Лариси Геніюш Сашко заспівав на музичному конкурсі в Білорусі. Нагороди не здобув, але це було не для нагороди.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">В останньому повідомленні він просив молитися за знайому, хвору на рак, і пораненого бійця. Він не міг дозволити собі марнославства, а от для інших робити добро не боявся.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">Я дізналася, що його не стало в той самий день. Поїхала до Польщі вдосконалюватись як науковець. А може відпочити він усього. 28-го був урочистий день, нам, стипендіатам, роздавали, свідоцтва про закінчення мовних курсів, гарно вбрані ми танцювали полонез, фоткалися з викладачами, ходили перед камерами польського телебачення. У всіх був люксовий настрій, коли офіційна частина закінчилася, один студент взяв гітару і ботанічним садом бібліотеки полився веселий гуртовий спів, студенти масово мінялися контактами, мобільними телефонами, на які ніколи дзвонити не будуть, шукали один одного у Фейсбуці. Я відокремилася від натовпу, розстелила на траві ковдру з гуртожитка, взяла недавно куплений смартфон і зайшла у Фейса. Хтось із моїх френдів опублікував фотографії Алєся з різними людьми і написав, що загинув "друг Тарас". Мені було ще не ясно, хто із них загинув, але скрізь на фото був в і н. А далі </span><span style="font-size: large;">у пам'яті зринула Змагарова репліка про те, що його "друге" ім'я - "Тарас". Потім написала до автора поста, чи це часом не Алєсь Змагар. Він підтвердив, що так.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhaboxZdHqdrmimNZIXGWblNuAJl01DOtmavG0gI7na5BUQRkP6Tx9APw6yszWEyumfvBzwfQCPugtTqBGQbTG9HtvUj8X6rVvcSHoAdJa-vV3D2fh-tL0ecnsArkjHfOkajN1HhAXbymE/s1600/12.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" height="265" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEhaboxZdHqdrmimNZIXGWblNuAJl01DOtmavG0gI7na5BUQRkP6Tx9APw6yszWEyumfvBzwfQCPugtTqBGQbTG9HtvUj8X6rVvcSHoAdJa-vV3D2fh-tL0ecnsArkjHfOkajN1HhAXbymE/s400/12.jpg" width="400" /></a></div>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><br /></span>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-78746052048851063742014-12-18T23:33:00.001+02:002014-12-18T23:36:08.846+02:00КОЛИ ТИ БЕРЕШ МОЮ СУМКУ<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<span style="font-size: large;">Коли ти береш мою сумку</span><br />
<span style="font-size: large;">І кажеш: "Ану давай сюди, я буду її нести!"</span><br />
<span style="font-size: large;">То я червонію, що знову</span><br />
<span style="font-size: large;">Тебе завантажую,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що ти не повинен</span><br />
<span style="font-size: large;">Нести мою торбу...</span><br />
<span style="font-size: large;">Але все ж тихенько її віддаю.</span><br />
<span style="font-size: large;">А ти і не знаєш,</span><br />
<span style="font-size: large;">Як сильно радію,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що можу покластись на тебе</span><br />
<span style="font-size: large;">Хоча б на шляху від метро.</span><br />
<span style="font-size: large;">А ще я вся сяю від того,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що навіть не встигла спитати,</span><br />
<span style="font-size: large;">Чи не допоможеш, </span><br />
<span style="font-size: large;"></span>
<span style="font-size: large;">Відразу</span><br />
<span style="font-size: large;">Із радістю ти взяв тягар мій.</span><br />
<br />
<span style="font-size: large;">Радію, що разом додому,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що просто ти добрий і крапка.</span><br />
<span style="font-size: large;">Що ми зовсім різної статі,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що ти наполіг на цій торбі,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що бачиш в мені щось маленьке.</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">2013, 2014</span><br />
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-84208168695270260162014-12-12T00:24:00.000+02:002016-01-21T15:34:22.818+02:00ДОСВІД ПЕРЕМОГИ (ніч із 10 на 11 грудня 2014 року)<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Рік тому був другий розгін Майдану. Ніч із 10-го на 11-те грудня. 2013 рік. Тоді було -10 чи -15, зараз 0 градусів. Сьогодні я спала вдома, а тоді не спала зовсім. Тоді вдень, після відступу беркуту, на площі було багато людей, купа сміття від розтрощених наметів, а сьогодні от прийшли туди, все чистенько, свічки, квіти, кількалюдний мітинг "Save Chechen People from Russian agression".</span><br />
<br />
<br />
<span style="font-size: large;">Мені повезло бути в ту ніч там. Вечір 10-го виглядав непогано. О 20-й ми зібралися біля Малої сцени на молитву, далі грілися біля діжки і хатинки "Відсічі", а опівночі стало ясно, що нас лишається не так вже й багато, тож я вирішила провести романтичну ніч біля діжки. І було всьо романтично, аж поки зі сцени десь о першій ночі не оголосили, що йде беркут. Всіх жінок зізвали під сцену, але чесно признаюся, що біля діжки було краще. Слава Богу, я накинула на себе ще якусь зимову робочу куртку, у якій поралася біля діжки чи носила дрова, і в такому вигляді ходила туди-сюди. Я дурна була написала раніше у Фб, що проводжу тута романтичну ніч і почали мені небайдужі люди писати, чи я жива. Мама дивилася стрім штурму і бачила картину з усіх сторін, так що теж повеселилася тої ночі. На сцені тим часом Руслана благала беркутців зупинитися, ми стояли з Настею Розлуцькою і здалося, що хоч вона намагається заспокоїти людей, але більше сама сіє паніку. А потім мікрофона взяв Парубій і керував обороною, посилав на підсилення. Жінки під сценов плакали, зокрема Настя Приходько, взагалі почалася була паніка, деякі просто таки видряпувалися на сцену.</span><br />
<br />
<a name='more'></a></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Мені теж було невесело, почали роздавати маски для обличчя у разі газового подаруночка, ну а ще більше було холодно і я подумала - це що, тут тупцяти до ранку? Беркут підступав із трьох боків, як я пам'ятаю, найгірше було на Інститутській, а з боку Грушевського вони швидко підгребли територію, а комунальники швиденько поприбирали намети. Ми були пішли туди, аж диви, там одні беркутівці ходять, але якийсь їхній командир сказав - не чіпайте їх (нас), тож силовики тільки дивилися як на ідіот(ок). Що було з боку Лютеранської я не знаю, казали, що людей там було мало.</span><br />
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Але кияни якось швидко почали підтягуватися, до 5-ї ранку Майдан добряче погустішав. О 2-й ночі приїхали відсічани і все змінилося у кращий бік. Воно приємно, коли помічаєш у натовпі знайомих, таке відчуття, наче тебе не покинули. Катя Чепура зібрала всіх дівчат і каже, ну що ви тут стоїте, пішли штовхатися. Ми одягли якісь шоломи будівельні, помаранчеві такі, які легко злітають - і пішли на Інститутську напирати на натовп. Але там швидко вичислили, що ми дівки, і викинули нас звідти. Ну я довго пам'ятатиму тисняву, запах газу, блискучі шоломи і тих наших сміливих чоловіків.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgYeEYBQke8ZSmUiavqhttlhIxnyalnZh_FZkGtoyuqBYRGSJcCktQRkghx8rwTiYLmuoNkjDhEB-rZbvcQSF0U8S1ARlxCKJ1zRLMo5M-FQCrC3T7SIq3OvbMEadHeyLX-i6Tuf-EgMDQ/s1600/9PtdUfd1naU.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgYeEYBQke8ZSmUiavqhttlhIxnyalnZh_FZkGtoyuqBYRGSJcCktQRkghx8rwTiYLmuoNkjDhEB-rZbvcQSF0U8S1ARlxCKJ1zRLMo5M-FQCrC3T7SIq3OvbMEadHeyLX-i6Tuf-EgMDQ/s1600/9PtdUfd1naU.jpg" /></a></div>
</div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Тоді відтіснили беркутів і ті вирішили, чого б не вдарити з боку Профспілок, а це було зовсім близько від нас, на Майдані з боку Трьохсвятительської було певне місиво, наші люди то застрибували в цей натовп, а потім когось виносили непритомного, бо сильні обійми роздають. Під ранок беркутівці зовсім відступили і це було таке гарне відчуття перемоги (відразу музика, танці) + перестороги, бо ще ж не кінець. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Наші хлопці й дівчата зібралися біля діжки, навколо були такі втомлені люди, якийсь чоловік заснув на вулиці, а на нього падав сніжок, але він на то не зважав, а йти додому не хотів чи не мав сил.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Ми втрьох із Танею і Леонідом вирішили поїхати під Лінгвістичний університет, щоб зібрати групу студентів на Майдан, які би підмінили змучених. Троха там постояли, покричали в рупор, пороздавали листівки. Особливо ніхто не підтягнувся, боялися мабуть ректора, тільки махали нам із вікон аудиторій. А назад нас якісь добрі люде взяли в кузов легкової машини і ми їхали отак, наче на возі, по центральних вулицях, розмахували обгорілим трохи прапором і кричали "Виходьте на Майдан". По дорозі стрічали бусики із сонними беркутівцями, які їхали з "роботи", ми радісно махали їм, казали, любимо вас, а вони тільки сердито дивилисі.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Оце кадр із мого "світлого" Євромайдану. Через півтори місяці почався "темний".</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Але є світло в кінці тунелю.</span></div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-19718563719973361572014-09-28T23:55:00.001+03:002014-09-29T00:04:01.401+03:00НЕМА<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<span style="font-size: large;">Я стою на пероні,</span><br />
<span style="font-size: large;">Потяг запізнюється.</span><br />
<span style="font-size: large;">Пальці грію, мрію,</span><br />
<span style="font-size: large;">Нічого, 20 хвилин.</span><br />
<span style="font-size: large;">Пів року ж чекала...</span><br />
<span style="font-size: large;">І ось - вдалині!</span><br />
<span style="font-size: large;">Серце тріпоче,</span><br />
<span style="font-size: large;">Готую слова,</span><br />
<span style="font-size: large;">То бліднію, то червонію!</span><br />
<span style="font-size: large;">Потяг спиняється.</span><br />
<span style="font-size: large;">Твій вагон - номер 2.</span><br />
<span style="font-size: large;">Двері відкрилися</span><br />
<span style="font-size: large;">А тебе щось нема.</span><br />
<span style="font-size: large;">Може інший вагон?</span><br />
<span style="font-size: large;">Може ти десь сховався</span><br />
<span style="font-size: large;">Чи позаду стоїш?</span><br />
<span style="font-size: large;">Та тебе десь нема.</span><br />
<span style="font-size: large;">Люди виходять -</span><br />
<span style="font-size: large;">Люди заходять.</span><br />
<span style="font-size: large;">Двері зачиняються,</span><br />
<span style="font-size: large;">А тебе... нема.</span><br />
<span style="font-size: large;">Потяг рушає</span><br />
<span style="font-size: large;">І я не можу зрозуміти,</span><br />
<span style="font-size: large;">Що трапилось щойно,</span><br />
<span style="font-size: large;">Чи я помилилася днем?</span><br />
<span style="font-size: large;">Чи це інший потяг?</span><br />
<span style="font-size: large;">А може щось сталося?</span><br />
<span style="font-size: large;">Ти проїхав свою станцію?</span><br />
<span style="font-size: large;">Нічого не сталося...</span><br />
<span style="font-size: large;">Тебе тут нема.</span><br />
<span style="font-size: large;">А потяг далеко,</span><br />
<span style="font-size: large;">Машиніста не спитаєш,</span><br />
<span style="font-size: large;">Провідницю не спитаєш,</span><br />
<span style="font-size: large;">Може диспетчера?</span><br />
<span style="font-size: large;">На вокзалі нікого нема...</span><br />
<span style="font-size: large;">І потяг сталевий,</span><br />
<span style="font-size: large;">І вагон номер 2</span><br />
<span style="font-size: large;">Десь повезли мою мрію,</span><br />
<span style="font-size: large;">А у мене...</span><br />
<span style="font-size: large;">Більш нічого нема. </span><br />
<br />
<span style="font-size: large;">2012 </span></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-14244016394323535192014-09-19T23:40:00.001+03:002014-09-19T23:42:17.891+03:00ДІВЧИНА В СЛЬОЗАХ<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">За вікном у мене плаче хтось.</span><br />
<span style="font-size: large;">Прокидаюся над ранок,</span><br />
<span style="font-size: large;">Бачу, із метро виходить</span><br />
<span style="font-size: large;">дівчина в сльозах, </span><br />
<span style="font-size: large;">іти не може</span><br />
<span style="font-size: large;">біль тяжкий занадто...</span><br />
<span style="font-size: large;">Потай я молюся і дивлюся</span><br />
<span style="font-size: large;">як виходить біль її назовні,</span><br />
<span style="font-size: large;">як помалу хмарки її тануть</span><br />
<span style="font-size: large;">і потроху сонечко виходить</span><br />
<span style="font-size: large;">день новий життя її дарує</span><br />
<span style="font-size: large;">Бог, який слідкує і сумує. </span></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-66855511732515028982014-09-19T02:05:00.000+03:002016-01-21T15:34:58.978+02:00КОЛИ ВЕРНУТЬСЯ КОЛЯ Й МІША<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Стас, родом з Узбекистану, патріот України, під час Майдану підійшов до мене після богослужіння і подарував 200 гривень зі словами "Ти багато робиш, візьми і витрать їх як хочеш".</span><br />
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Через кілька днів я ішла вулицею Городецького. Був квітень-2014-го, Майдан ще стояв, а мені відчувалося, що скоро все зміниться і треба спішити... Минаючи кінотеатр "Україна", той самий, в якому після показу "Тіней забутих предків" Василь Стус виголосив промову, за яку заплатив волею і життям, я згадала про 200 гривень і подумала - "Треба сходити на 'Ноя'". Самій іти на фільм не прикольно, тож я вирішила випробувати льос і пішла в бік Майдану з такою думкою: "Якщо по дорозі зустріну когось зі знайомих - запрошу на кіно". І от не минає й хвилини - мені на зустріч двоє нерозлучних - Міша й Коля з 3-ї сотні. Я подумала - оце воно! Кажу, якщо ви не зайняті, пішли в кіно, розвієтеся. Вони були трохи шоковані, але швидко погодилися і ми пішли втрьох. Приходимо, а касирка каже - ради трьох кіна не буде! Кличте ще когось. Міша і Коля пішли і привели ще Сергія і пана Анатолія. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">А через три місяці Міша, Коля, Сергій, син дядька Анатолія і ще кілька калушанських хлопців пішли на війну. Я поїхала проводжати їх на полігон, намагалася при цьому бути в гарному настрої, казала, що вони наші герої і ми пишаємося ними.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"></span><br />
<a name='more'></a></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Міша й Коля зустрілися мені у березні, вже після перемоги Майдану, хоча весь час були поряд - Міша світлий, Коля темний, два веселуни, завжди переводили все на жарти, трималися разом, як Чіп і Дейл. Коля скромний, а з Міші був би гарний вихователь в дитсадку. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">В останні дні літа ми всі були на вухах від новин про оточення батальйону "Донбас" під Ілловайськом. Коли отримувала від хлопців смс-ки "Ми тебе любимо" то припускала, що так воно і є, але крім цього вони в серйозних траблах, бо для українських хлопців така душевність - це щось виняткове. Зв'язку з Мішкою десь не було добу, а потім він таки подзвонив - 1-го вересня, опів на третю ночі. </span><span style="font-size: large;">Він говорив щось про наших, які гинуть від вибухів - все, що я запам'ятала.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Мішко, Мішко, Мішко, Мішко, Мішко, ну ми ж завтра зідзвонимося, правда?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Та не знаю, Маринко...</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"> </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Коля як там?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Біля мене лежить.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Розповідали, що сепаратисти чи росіяни пропонували Колі вийти з полону, бо він був поранений, але той лишився, бо не схотів кидати Мішу, то вони разом десь там.</span><br />
<br />
<span style="font-size: large;">На початку літа ми йшли з Мішкою до метро і я просила, щоб поїхав додому перед службою у війську, а він - "Ні, я не можу лишити пацанів". </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я жду і намагаюся жити буденним життям, ходити на роботу, заробляти гроші, робити щось корисне. Сьогодні от поїду дивитися приміщення для проведення конференції. І поки сиділа на нудній нараді, надряпала вже списочок найважливіших питань до господарів того закладу:</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">1) Скільки людей вони готові розмістити?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">2) Яка вартість проживання людини за добу і чи можливі знижки?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">3) Коли треба повідомити про кількість учасників?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">4) Чи є у них чайники для приготування окропу на кава-брейки?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">5) Коли будемо платити - до, під час чи після конференції і яким чином - готівкою чи на картку?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">6) Коли вернуться Міша й Коля?</span></div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-61927819584366397892014-07-13T23:31:00.001+03:002014-07-14T12:38:24.386+03:00"ІДІТЬ І ТИСНІТЬ НА НАШЕ КЕРІВНИЦТВО!" — Ніна, боєць Другого Батальйону Нацгвардії<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
</div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
</div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
</div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
</div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEg2W_FCkdokoTVVpc1X6uysYdP_UJUdIfWqVGEvBpbwV-Levtt_KIuOMXFW28Pte0Ty_R-Y5boKfecXf1V24MZv-EDPDinrzwBOGYt_Kjs9_at1xtbbeYAOo2EogyrlI6yWm286dT71c1A/s1600/%D0%9D%D1%96%D0%BD%D0%B0.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><br /></a></div>
<div style="text-align: left;">
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgUs23HEp2dVJKZsfu6yCJQOZthXkTxy4BvmaFVC_xG3C-vVNDcqKTYiY6rdz413B6WPXbPpwgsE1AO_ku7MeHjAL1XVmZHIfdr5lZf5_IqVYRRceiFRRR6E81ss6603qcjo5pCpG0Yuh0/s1600/%D0%9D%D1%96%D0%BD%D0%B0.jpg" imageanchor="1" style="clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgUs23HEp2dVJKZsfu6yCJQOZthXkTxy4BvmaFVC_xG3C-vVNDcqKTYiY6rdz413B6WPXbPpwgsE1AO_ku7MeHjAL1XVmZHIfdr5lZf5_IqVYRRceiFRRR6E81ss6603qcjo5pCpG0Yuh0/s1600/%D0%9D%D1%96%D0%BD%D0%B0.jpg" height="400" width="300" /></a></div>
<div style="text-align: justify;">
<i><span style="font-size: large;">Знайомтеся. Це Ніна. Ніна Прокоп'єва з міста Котовськ Одеської області. Студентка 2-го курсу геологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ми познайомилися з нею цієї зими на Майдані, Ніна є активісткою громадянського руху "Відсіч" і входила до 16-ї сотні Самооборони. Потім, коли почалася мобілізація до Нацгвардії, Ніна взяла академвідпустку і, подолавши всі перешкоди, пов'язані зі ставленням у нашій армії до жінок, прийняла присягу в Другому резервному батальйоні і півтори місяці прослужила в зоні АТО, тримаючи позиції на відомій горі Карачун, що в околицях Слов'янська. Нині дівчина разом із батальйоном повернулася до Києва, але не надовго, днів на 20, а потім знову поїде в гарячу точку і продовжить бій. Ніна добре стріляє і зовсім скромно говорить про свою участь на війні.</span></i></div>
</div>
<div style="text-align: justify;">
<i><span style="font-size: large;"><br /></span></i></div>
<div style="text-align: justify;">
<div>
<i><span style="font-size: large;">Перебуваючи поза зоною АТО, дівчина не спішить відпочивати і бере участь у громадських акціях з бойкоту російських товарів. Поспілкувалася з нею сьогодні після "падучого флешмобу" в російських кафе. Ось фрагменти з її розповіді.</span></i></div>
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">НАЙВАЖЧЕ БУЛО... мабуть під час тзв. "перемир'я". До нас на Карачун прибув вертоліт із 9-ма нашими людьми... Тільки гвинтокрил відлетів, ми побачили дим і як він упав. А ми щойно тих хлопців живими бачили.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">КОЛИ дуже обстріляли один наш блокпост і довго ніхто звідти не відповідав...</span></span><br />
<br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">ТЕЛЕВИШКУ, біля якої ми дислокувалися, збили вночі. На щастя, вона впала туди, де нікого з людей не було, за метрів 5 від одного з блокпостів. </span></span><br />
<br />
<span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">МИ ОБСТРІЛЯЛИ ОДНУ КОЛОНУ бойовиків, що покидали Слов'янськ, друга пройшла повз. </span></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">ЛЮДИ В СЛОВ'ЯНСЬКУ ДУЖЕ ГОЛОДУВАЛИ. Дехто з наших гвардійців зайшов разом із солдатами в Слов'янськ, один із них казав, що хоч і там було повно трупів - то ще не так страшно, як бачити голодних людей. Одній бабусі він дав якусь консерву, то вона ридала, бо місяцями того не бачила. Він, як прийшов звідти, почав курити і матюкатися, хоч до того тримався бадьоро і ніколи того не робив.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br />
<span style="font-size: large;"></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">З НАМИ БУЛИ ДЕСАНТНИКИ, багато з них загинуло через власну безпечність, бо не окопалися належним чином. Ми, як тільки потрапили під перший мінометний обстріл, відразу це зрозуміли і зробили двометрові (в глибину) окопи. Ми самі приймали таке рішення, а командир, той, якого нагородили недавно (Андрій Тірон), сидів собі у штабі, не їздив на наші блокпости, зате зберігав у себе посилки з необхідними речами, які добровольці передавали солдатам. Потім на деякий час його замінили на дуже класного командира, він у перший же день всі блокпости об'їхав. Я не знаю точно його прізвища, ми всі називаєм його Санею. Хтось одного разу сказав на нього "комбат", а він - "я був Санею і залишився Санею". Ну а потім Тірона вернули.</span><br />
<table cellpadding="0" cellspacing="0" class="im_log_t" id="im_log115291918"><tbody>
<tr class="im_in" data-date="1405324600" data-from="115291918" id="mess51031"><td class="im_log_body"><br /></td></tr>
</tbody></table>
</div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">МІСЦЕВІ ЖИТЕЛІ ПЕРЕДАВАЛИ ІНФОРМАЦІЮ, що в бойовиків на озброєнні снайперські кулі діаметром 12,7 мм. У нас таких немає, максимум 7,62. Ми кажемо про це керівництву, а нам - та ну що ви! А потім зустрічаю одного нашого бійця із сусіднього блокпосту з ранкою на голові, а він показує кулю калібру 12,7 від якого його кевларова каска розлетілася вщент. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">НЕПРАВДА, що Другий батальйон повернувся без утрат, як пишуть. Двох убили.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">КОЛИ МИ ПОВЕРНУЛИСЯ після АТО на полігон, то нам не хотіли ніде писати, що ми були учасниками бойових дій. Щоб мені довести, що я була в Слов'янську, треба багато тяганини, а то і через суд пройти...</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">ПОВЕРНУЛАСЯ В ГУРТОЖИТОК, ще не знаю, коли буду </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">поновлюватися </span>в університеті. Одна студентка зі Студради зустріла мене недавно і каже, знаєш, так прикро, що командування здає армію і нічого не робить. А я їй кажу, а мені інше прикро - що ви нічого не робите. Ідіть і тисніть на керівництво країни, щоб притягло до відповідальності командирів-зрадників, які зливають інформацію про нашу армію, і щоб не гальмували АТО. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">На позиціях ми викладаємося на повну. Бо знаємо, що наш батальйон полегшить роботу тим бійцям, що прийдуть нам на заміну, а в майбутньому - і життя всій Україні.</span></div>
<br /></div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com2tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-85152612330762853122014-06-07T02:11:00.002+03:002014-07-14T00:07:57.903+03:00ДВА ВІРШІ З МАЙДАНУ<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: left;">
<i><span style="font-size: large;">Перший я написала під час Мирного Майдану, такого святкового і піднесеного - десь у кінці 2013 року. Другий знайшла недавно в новому блокноті, родом з 2014-го, мабуть кінця лютого, коли все вже сталося і нині трагічно продовжує ставатися. Вірші про Майдан, любов, життя - до силових протистоянь і після.</span></i><br />
<br />
<i><span style="font-size: large;">*</span></i></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Мокронога зима наша.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Ми то губимося, то гріємося,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Я ношу йому ліки від кашлю</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">І надіюсь, що десь зустрінемося.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Я шукаю його біля Ангела,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Я щодня виглядаю на площі,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Щоб зима скоріше розтанула,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Аби дні здавалися довші.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Щоб нічого більш не боятися, </span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">І якщо навіть будуть бити,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Треба просто із ним обійнятися,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Треба просто його любити.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">І щоб просто - більше хоробрості,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">І щоб просто - перемогли наші,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Я несу собі ліки від гордості.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Я ношу йому ліки від кашлю.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: left;">
<br />
<span style="font-size: large;"><b>**</b></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Перенесу я той день,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Коли тебе, друже, не стало,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Коли тінь вкрила місто те,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Де тебе </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">я</span> спізнала.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Відтягну я той день.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Довго сонце нам буде стіною,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Завтра ж зранку тебе принесуть</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Із покритою головою.</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">І якщо Бог </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">так </span> велить,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Якщо всі ми до болю безсилі</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Будем завтра... А зараз, в цю мить,</span></div>
<div style="text-align: left;">
<span style="font-size: large;">Я просто тебе любила.</span></div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-61920518032488688152014-03-14T01:03:00.000+02:002014-03-14T01:40:56.066+02:00КАКОВО СЕЙЧАС В КРЫМУ?<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div align="center" class="MsoNormal" style="text-align: center; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;"></span></b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;"></span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgqjtbl2SRuBpbzNV1vuLKhfOMqS2CchNrvHdurq-R73Y8UuaQD6b7JMG9f2wDV2es3Pt1Ofnvjymmsp1kycTg_Ori9uV7aXWF2FfPvMEfU3zbAdCYNsTbf3UrNqPiJ-fhj0J1EYmpJLR8/s1600/qGcUhTT22Uw.jpg" imageanchor="1" style="clear: right; float: right; margin-bottom: 1em; margin-left: 1em;"></a><span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Все
страны мира со свободными СМИ наверняка знают, где находится Украина и что
такое Крым. По крайней мере, мы надеемся, что студенты и сотрудники организаций
IFES молятся о нашей стране, чтобы не было военных действий со стороны России,
а также разделяют наше горе в связи с сотней убитых – расстрелянных, замученных
пытками, сожженных заживо, искалеченных и пропавших без вести. Огромная
благодарность всем, кто помогает украинцам пережить сложные времена,
предоставляет медицинскую помощь раненым, ведет переговоры с восточным соседом,
проводит акции в защиту Украины, молится о нас и рассказывают правду о событиях
Евромайдана.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Экскурс</span></b></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><i><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">21 ноября 2013 года в
украинской столице Киев начались протесты, вызванные приостановлением процесса евроинтеграции
Украины тогдашним Президентом Януковичем. Они бы, возможно, утихли, если бы не
30 ноября, когда власть с помощью силовиков разогнала мирную демонстрацию,
избив до полусмерти обычных студентов и дав понять, что будет с тем, кто не
согласится и уже не согласился с действиями Януковича. Реакция украинского
общества на применение силы – парадоксальна: в декабре 2013 года люди вышли на
Майдан на долгосрочный протест с требованием № 1 – отставка Януковича и
досрочные выборы. Палаточный городок протестантов пару раз пытались разогнать
силой, но активисты выдерживали штурм, на помощь среди ночи собирались люди со
всего Киева, а утром – и со всей Украины. 19 января 2014 года, после принятия
провластной партией «драконовских законов», которые предполагают уголовную
ответственность за участие в мирных акциях, ношение шлема и маски или наличие в
автомобиле шин, начались силовые противостояния между евромайдановцами и
спецподразделениями милиции. Появились первые жертвы, массово начали пропадать
люди, которые ходили с украинской символикой, заведены сотни криминальных дел
за участие протестах. Полиция похищала раненых людей прямо из больницы. 18
февраля закрыли метро, вооружили милицию и преступные группировки огнестрельным
оружием для отстрела митингующих, перекрыли движение в центре столицы - Служба
Безопасности Украины начала «антитеррористическую операцию», чтобы наконец-то
зачистить Майдан. Силовики сожгли Дом Профсоюзов, где находились живые люди, а
20 февраля начали обстрел, вследствие которого более 90 человек из Самообороны
было убито. Штурм Майдана закончился отступлением силовиков, бегством Януковича
из страны.</span></i></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Но
сразу после этого украинский полуостров Крым заняли российские войска, чтобы
якобы защитить русских от украинских националистов. Многие считают, что
крымчане рады российскому вмешательству и не против присоединиться к России. Чтобы
лучше понять, каково сейчас – находиться в Крыму, я попросила активистов
Содружества студентов-христиан в Симферополе рассказать, что происходит.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">К
сожалению, они не согласились на публикацию их фото, так как (цитирую): «У нас
тут начали активистов воровать. Я удаляю все из своих соцсетей. Мне немножко
страшно. Я пока не хочу светиться», «лучше просто имя и без фото :-( мне уже
звонили просто, стараюсь меньше светиться».</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Рассказывает Карина, 19
лет.</span></b></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">«Я
родилась в Симферополе. Крым - это моя родина и он для меня неотъемлемая часть
Украины. Вы знаете, к России в целом я всегда относилась хорошо (там живет вся
моя родня), но то, что происходит сейчас, выходит за рамки... Путин, видя, что
в нашей стране сейчас неспокойно, решил "под шумок" захватить наши
украинские земли, ввел войска, захватил наши административные здания, повесил
везде русские флаги. Наши телевизоры наполнились российскими каналами и
перестали показывать правду. Очень обидно, когда крымчане (не все, конечно) верят всему,что там
говорят! Как же не понять, нас оккупировали? Я хожу по городу с украинской
символикой и это с каждым днем становится всё опаснее, потому что за это теперь
могут и избить! Разве это не страшно? Страшно. А когда активистам начинают
угрожать и просто похищают, разве это не страшно? А когда на украинской земле,
житель кричит "Россия! Россия!" и радуется всему, что происходит,
разве это не предательство? С другой стороны, меня воодушевляет сплоченность,
патриотизм, терпение крымских татар и я еще верю, что вместе мы сможем отстоять
единство Украины».</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Пишет Оксана, выпускница ССХ.
Муж служит в украинском флоте.</span></b></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">«Мы
уже папу (мужа) полторы недели не видим.
Раньше вы за нас в Киеве стояли, тогда мы не могли приехать, поддержать вас на
Майдане, а теперь – наша очередь. Мой муж будет защищать нашу страну до
последнего».</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Рассказывает Вика, 24 года.</span></b></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">«По
русских телеканалах передают, что жители Крыма рады российским «защитникам». У
меня просто нет никаких сил, ну как можно думать, что мы рады оккупации. Я живу
сейчас в Симферополе и то, что сейчас происходит нельзя назвать никаким другим
словом. На протяжении двух недель количество российских войск на территории
Крыма увеличивается каждый день. Они захватывают административные здания,
военные базы, заставляют украинских военных сдаться и отдать оружие, отключили
все украинские телеканалы, заменив их на российские. Все это время, мы,
крымчане, живем в состоянии страха. Мы не можем свободно выражать свою позицию,
не можем свободно ходить по городу с украинской символикой и говорить, что мы
за целостность Украины. Я не понимаю от чего и от кого нас защищает Путин. Я
всю свою жизнь говорю на русском языке и меня никогда никто не притеснял из-за
этого. Крымчане тоже украинцы, тоже патриоты. И нам невыносимо больно от того,
что нас насильно хотят сделать частью РФ».</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Пишет Лена, 21 год.</span></b></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Всю
жизнь я прожила в Крыму. И за пределами полуострова была не часто. Из Украины
вообще не выезжала никогда. Я была в Киеве и во Львове. и все. Украина моя
единственная Родина. А Крым - мой настоящий дом. Украинцы - моя семья. Когда в
семье проблемы, обижают кого-то из родных, кто-то умирает - то начинаешь еще
больше любить родственников, заботиться о них, о вашем общем доме. А сейчас в
мою семью, в мой Крым пришли чужие люди. Они нагло заявляют, что пришли
защитить нас, направляют на меня и моих друзей оружие. До событий в Крыму, до
того, как русские солдаты ступили на наши земли, я не видела оружия, не видела
людей в военной форме, не видела людей в масках. Я не знала кто они, поэтому не
знала чего от них ждать. На дорогах останавливают и проверяют каждую машину, в
поездах проверяют все вещи, в самолетах тоже самое. Лезут в чемоданы люди, у
которых нет на то полномочий. Они называют себя «народной дружиной». И если
вдруг ты или содержимое твоих вещей не нравится, то тебя могут даже с поезда
спустить на ближайшей остановке. Многие говорят, что это для безопасности,
чтобы фашисты не провезли что-то запрещенное. Но повторюсь, кроме Крыма я
несколько раз была в Киеве и Львове и ни одного бандеровца, который притеснял
бы или ненавидел меня за то, что я говорю на русском, я не встречала.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">В
Крыму теперь бьют журналистов, крадут людей, рвут паспорта. Даже если Россия
действительно пришла помочь Крыму, то пока реальной помощи я не вижу. Я вижу
только злых людей, вооруженных солдат, казаков с плетками, испуганные взгляды,
пустые улицы по вечерам». Все, что я чувствую - страх перед неизвестностью(что
будет с нашей работой, нашим образованием), тревогу за себя и родных, боль
сердечную, и злость к людям, которые предают землю, на которой живут. Россия вполне
устраивает меня в качестве сестры-соседки. Но не надо приходить в мой дом! В
своем доме мы сами наведем порядок».</span></span><br />
</div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgvMrsw5mySy-IggizQfPrUzdtsV2vEP2CnsSokrfeWdGEfFKSbZ9LL5513Qxu328Ix6YpL_dqyR64bAx1OWYM8ELmk8F-DLM7jxcH6SyOfakMu8bPllN6QETcNZFZSTH9MhcedeW6PPVk/s1600/thumbnail-20140304180305n.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgvMrsw5mySy-IggizQfPrUzdtsV2vEP2CnsSokrfeWdGEfFKSbZ9LL5513Qxu328Ix6YpL_dqyR64bAx1OWYM8ELmk8F-DLM7jxcH6SyOfakMu8bPllN6QETcNZFZSTH9MhcedeW6PPVk/s1600/thumbnail-20140304180305n.jpg" height="320" width="400" /> </a></div>
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<span style="font-size: xx-small;">http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1506662 </span></div>
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Пишет Александр,
24 года</span></b></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Я
крымчанин. Живу в Симферополе всю сознательную жизнь, а моя семья живет в Крыму
уже больше пяти поколений. Как и у большинства крымчан среди моих предков есть
как русские, так и украинцы, выходцы из разных регионов бывшего СССР. Можно
сказать, что я типичный крымчанин своего поколения. Поэтому я очень остро
переживаю то, что происходит на полуострове.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">В
феврале, когда поползли первые слухи о потенциальном отделении Крыма от
Украины, я и многие мои друзья вышли на митинг за целостность Украины. Я держал
в руках плакат «Не хотим судьбы Абхазии». Но сейчас Крым имеет все шансы
повторить историю этого кавказского региона. Присоединение Крыма к России не
будет признано международным сообществом и наш регион станет «серой зоной», как
Абхазия, Северный Кипр и Приднестровье.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">В
первые дни, как российский спецназ захватил административные здания в
Симферополе, центр города был перекрыт и его патрулировали «зеленые человечки»
в российской форме и с российскими автоматами АК-100. Это было сделано для
того, чтобы запугать всех инакомыслящих крымчан и дать понять «кто в доме
хозяин». Со временем, патрули убрали, а «зеленые человечки» стали блокировать
украинских военных на их базах. Спустя несколько дней смелые крымчане снова начали
выходить на протесты против оккупации и и сепаратизма. Тогда новая «власть»
Крыма прибегла к террору: начали нападать и забирать технику у журналистов,
были отключены украинские каналы, вместо оккупантов на улицы вышли
коллаборационисты: казаки и местные русские националисты, которые неоднократно
избивали и унижали людей... В последние дни были выкрадены наиболее
авторитетные лидеры движения Евромайдан.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">16
марта Крым ждет референдум об отделении от Украины. Оккупанты спешат провести
его, пока не начались серьезные экономические проблемы и крымчане пребывают в
эйфории. Но они не понимают, что это будет иметь плачевные последствия для
экономики и общества. Основа экономики Крыма — туризм, будет разрушена.
Инвесторы не будут вкладывать деньги в «серую зону». Воровство и коррупция,
против которых боролись украинцы на Евромайданах в Киеве и Крыму, не будут
искоренены. Теперь главное, чтобы сепаратизм не победил в других регионах
Украины и их не ждала та же судьба. Прошу всех об это молиться.</span></span></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<br /></div>
<div class="MsoNormal" style="text-align: justify; text-indent: 7.5pt;">
<span style="font-size: large;"><b><span lang="RU" style="font-family: "Times New Roman","serif"; line-height: 115%;">Пожалуйста, не
оставайтесь равнодушными к судьбе нашей страны и наших коллег! Молитесь и не
молчите. </span></b></span></div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-66021680741685673672014-03-01T02:35:00.000+02:002014-06-07T02:24:37.686+03:00СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">стоїть </span>Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою. </span><br />
<br />
<span style="font-size: large;">Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря,
лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">швидкі </span>прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">була не потрібна</span>. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати
побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один
хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, </span></span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">
світлі </span></span>очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі.</span> Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">на Майдані </span>у модельних позах біля квітів і спалених машин, </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">символіку </span>носять навіть ті, </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">хто вболівав </span>хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">активіста Помаранчевої революції, чорнопориста </span>згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.</span></div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com0tag:blogger.com,1999:blog-5312301503615957395.post-66115911355146097412014-02-15T15:27:00.002+02:002014-03-15T00:08:22.213+02:00СЕРГІЙ НІГОЯН (зі щоденника)<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">
<div style="text-align: justify;">
<i><span style="font-size: large;"><b>16 січня</b></span></i></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я приїжджаю на Майдан на нічну варту, знову очікуємо штурму Беркуту. У мене всі симптоми застуди, але совість не дозволяє лежати в теплому ліжку. Надворі -10, але ми сидимо біля бочки з вогнем, маємо чай, дрова, і тому врятовані. А от охоронці стоять на морозі, вартують наметове містечко. Одного з них упізнаю, це хлопець-бородань, тепер він тусується біля калушанського намету. Я бачила його на іншій барикаді, неподалік науковців, а тепер, видно, його перевели до іншої сотні. Про нього ще писали у Fb-спільноті "Є люди", що він вірменин, а не западенець, як я думала (а так добре говорить українською!), що йому не так багато років. Він помітив мій погляд і теж став дивитися на мене. Я перестала витріщатися. Священник ходить, освячує нас, благословляє на ніч, щоб Бог зберіг. Бог зберіг.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<i><span style="font-size: large;"><b>18 січня</b></span></i><span style="font-size: large;"> </span><br />
<span style="font-size: large;">Я знову чергуватиму на вечірній зміні біля мобілізаційної хати. Приходжу до бочки, там сидить купа народу, в основному гості, мороз перейшов позначку -10, позамерзала і питна вода в пляшках, і вологі серветки. Вогонь у бочці, властиво, тліє, дим валить, а люди біля бочки сидять як статуї і просять чаю. Я прошу, ну хлопці, нарубайте хтось дров. Гості потупили очі, зрештою хтось із охорони зголошується, я нарубаю, але у вас нема нормальної сокири, сходи, попроси в Калуша. У калушан все завжди є, вони люди хазяйновиті, і хатинку нам збудували. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Тож я йду.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">А по сусідству навколо бочки сидять старші чоловіки і той бородатий хлопець, який декламував на відео Шевченка. Вони мене зустрічають з посмішкою, а я</span><span style="font-size: large;"> відразу до діла. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
</div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Добрий день, а є у вас сокира? </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Є, - підводиться бородань, - але я тобі сам дрова порубаю. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">І в моїх очах він раптом добряче виростає, і я йому даю балів так 100, і вирішую, ну все, треба з ним дружити.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">Ми йдемо до нашого намету.</span> </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Як Вас звати?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Та давай на "ти", Сергій. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">І відразу береться за діло. Я думала, керуючись стереотипами, він мав би трохи зверхнім, грубуватим і приставучим, а виявляється, це проста, ввічлива людина (хто бачив відео, де він про себе говорить, той погодиться). </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Сергій нарубав нам дров і відразу пішов вартувати барикаду, не вимагаючи уваги чи подяки. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я йому в слід:</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Сергію, будеш їсти? В нас є гаряче.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Та не знаю. Ну може, якщо у вас є.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Скромний - і це приємно.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Приходить згодом, у балаклаві. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Навіщо, - кажу, - тобі ця шапка з дірками для очей і рота?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Та не хочу засвітитися, а то ще впізнають і знайдуть...</span><br />
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
</div>
<div style="text-align: justify;">
<i><span style="font-size: large;"><b>20 січня</b></span></i><span style="font-size: large;"> </span><br />
<span style="font-size: large;">Учора почалися сутички на вулиці Грушевського. До наметів повертаються хлопці з охорони, серед них - Сергій, уже без балаклави, а обличчя все темне від чорного диму. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Сергію, ти не в солярій часом ходив?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Ні, - посміхається, - ходив палити шини на Грушевського. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">І видно, що думками він там, там де стріляють. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я іду у бік вулиці Грушевського, як не як, там моя робота. З Майдану вирушають чоловіки, споряджені палицями і касками, медики, жінки з термосами, чимало з яких - літнього віку. Якась жінка-продавчиня сувенірів у переході метро благословляє майданівця в бій, йому приємно, він дякує і біжить туди, де небезпечно, готовий до всього. Перетинаю кордон мирного Майдану, на паркані біля барикади - фото-виставка "Мирний протест". </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">На фотополотнах: закохані гріються, волонтер самооборони грає на фортепіано, священники стоять на барикадах... А за Майданом - стукіт, дим і вибухи. </span>Я розумію: не буде так, як раніше. </span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<b><i><span style="font-size: large;">21 січня</span></i></b></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я намагаюся заснути, але не можу. На "Громадському" транслюють бої з вулиці Грушевського. Лягаю в 3:30, а прокидаюся о 5, іду на кухню готувати кашу на Майдан. В 7:30 я вже на там, заступаю варту. Ніч минула спокійно, хлопці з самооборони затримали тітушок-заробітчан, що з'їхалися</span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;"> нас </span>бити за 250 грн на добу.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Приходить Сергій, видно, знову був на Грушевського. Знову весь там.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Привіт, Сергію!</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Привіт, - спішить. - У вас є якась їжа?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Є, принесу зараз.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Дякую.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;">О 10-й я передам зміну і піду на студентську акцію під МВС, де ми вимагатимемо звільнити затриманих студентів з університету імені Карпенка-Карого. Почуватимуся кепсько, бо застуда ніде не ділася, тому скоро поїду додому лікуватися і відсипатися, тільки забіжу на Майдан, занесу ліки. Зустріну там Сергія, але він якраз з'ясовуватиме щось із охороною. "Побачу іншим разом, спитаю його, що там".</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<b><i><span style="font-size: large;">22 січня</span></i></b></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Прокидаюся десь об 11. Дзвонить мама.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Ти ще спиш?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Так, а що?</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Там передали, що на Грушевського двох наших вже вбили.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">- Та ти що? Зараз зайду в інтернет, перевірю, чи правда.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Якщо це і правда, то, скоріше, це якась випадковість і навряд, чи ці люди мені відомі.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Заходжу.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span>
<span style="font-size: large;"><b>P.S.</b> </span><br />
<span style="font-size: large;">Його застрелили 22 січня 2014 року о 6 ранку на вулиці Грушевського. </span><span style="font-size: large;"><span style="font-size: large;">Десь біля спалених автобусів і стадіону. </span>Кажуть, він поніс хлопцям </span><span style="font-size: large;">протигази. Його принесли без маски, і цілком ймовірно, що вбивця вибрав його через кавказьку зовнішність. Стріляв ізблизька, поцілив чотирма кулями - так, щоб убити. Побратими занесли Сергія в приміщення Академії наук, де нині медпункт, намагалися спасти, але наш хлопець помер.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Я приходила до намету й далі, але не могла звикнути, що Сергія там більше не буде, тільки його світлини на барикадах, свічки і вінки. Потім, вже десь у лютому, зайшла у нет і побачила відео, де його ховають. Тоді нарешті повірила.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"></span><br /></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Відразу по його загибелі якісь "людішкі" написали статтю про те, що він був вірменським (!) терористом і мабуть багато недалеких у те повірили. Але факт лишається фактом - ні ті, хто це писав, ні ті, хто це репостив, ні той, хто убивав, як і той, хто давав на це дозвіл, не знали Сергія Нігояна.</span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;"><br /></span></div>
<div style="text-align: justify;">
<span style="font-size: large;">Якщо Бог посилає нам у життя людей (хоча б на 4 дні!), щоб чогось навчити, то Сергійко став для мене учителем скромності і прикладом того, як бути людиною діла. Вічна пам'ять.</span><br />
<div class="separator" style="clear: both; text-align: center;">
<a href="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgZafeZeQ3cc56xyDq8GXnUMAyvAgmpl8HB4MnLyYbOoT2HkhDUtXAgPmGRKo8zAKcKEsW_ww1mRjXvAvUKuqV7KfomJT9O3QEM2xF1YhO7-2K_kR2lT_PJn3E1KzF5VyszdeAnTnErWU8/s1600/QtjFclQI0-Y.jpg" imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;"><img border="0" src="https://blogger.googleusercontent.com/img/b/R29vZ2xl/AVvXsEgZafeZeQ3cc56xyDq8GXnUMAyvAgmpl8HB4MnLyYbOoT2HkhDUtXAgPmGRKo8zAKcKEsW_ww1mRjXvAvUKuqV7KfomJT9O3QEM2xF1YhO7-2K_kR2lT_PJn3E1KzF5VyszdeAnTnErWU8/s1600/QtjFclQI0-Y.jpg" height="263" width="400" /></a></div>
</div>
</div>
Марина Гогуляhttp://www.blogger.com/profile/04492119629433911904noreply@blogger.com2