ҐЕНДЕР, ЖІНКИ, ФЕМІНІЗМ

Збираюся написати про жіноче питання у суспільстві. Ризикую. Як не образити чоловіків, але говорити на чистоту? Збудовувати, а не зруйновувати? Нема сенсу писати злу статтю, набиту тисячолітніми жіночими образами, закидати чоловіків обвинуваченнями. Більше того, підвести усіх їх під одну лінію! Це тільки розпалить ворожнечу, в чоловіках підживить агресію, а в жінках – образу. Тому в бік емоції, приклади брутального поводження із жінками, – ця технологія і так відома в політиці, релігії, оцінці минулого, щоб налаштовувати проти неугодної групи людей чи ідеології. Такої цілі не ставлю.

Співіснувати в сучасних умовах інакшості можна тільки в мирному середовищі. Для цього потрібно прощати один одного і приймати. А поки ненавидиш – істини не досягнуто. Лицемірній же писанині в дусі підлабузництва – гріш ціна, бо вона, може, і сподобається сильнішій частині людства, але правди не розповість.

Фемінізм я відношу до тої ж когорти, що й націоналізм. Технологія у них схожа: якась незахищена національна, расова, гендерна група людей довгий час перебуває у безправному становищі, утисках, експлуатації з боку панівного стану. Вічно так не буває, у свідомості пригнічених починає визрівати бунт. Їхні молитви почуто, і ось настає сприятливий момент: в певний момент режим стає більш демократичним, а, заодно, стається гучний інцидент – привід і останній поштовх до повстання чи, навіть, революції. Ми – люди, на жорстокість і несправедливість реагуємо, журналісти нам у цьому допомагають. Будь я в сильній чи слабкій позиції, чоловік чи жінка, біла чи чорна, – моя душа вмить прореагує на нелюдське поводження, почуття справедливості загостриться. Є ж у нас така мисленнєва властивість – ставати на місце Іншого, спроектовувати зло (як і добро) на себе. Як то кажуть, увагу громадськості привернуто. В цей момент пригнічена група людей отримує можливість бути почутою, і на поверхню спливає ще десяток брутальностей, про які представники панівної касти, може, й не замислювалися. Виявляється, проблеми були і раніше, здебільшого, просто не озвучені, залишені поза увагою сильних, а в кращому випадку – сказані пошепки… Отож, коли підтримка забезпечена, група пригнічених готова до відкритого бунту, перевороту, революції. Тоді й виникають і утверджуються такі ментальні й філософські парадигми, як націоналізм, фемінізм. 

Моє ставлення до фемінізму – амбівалентне. Для суспільної думки це стан хворобливий. «Підлітковий». Отже, перехідний. Але, раз так ми вирішили нашу історію,  невідворотний, обов’язковий. З віком люди, обточені досвідом, стають поміркованішими. Це можна сказати і про фемінізм, що сьогодні у чистому вигляді зустрічається рідко, бо, апробувавши свою теорію, переріс у так званий постфемінізм. Жінки примирилися з тим, що хочуть подобатися чоловікам, потребують їхньої любові. Що, хоч-не-хоч, живуть у патріархальній культурі. В літературі 2000-х, (мистецтво, як-не-як, є дзеркалом суспільного духу, продуктом епохи), головна героїня не протистоїть чоловікові, як феміністка, але й не ставить його у центр всесвіту, як героїня із класики. Якщо раніше жінки писали про те, як Вона зустріла Його, love story, то тепер – і про Нього, і про родину, і про справу життя, і про філософські медитації, і про світових процесів, і, і, і...  Саме тепер жіночі тексти сильно наближаються до чоловічих, де в центрі – власне «Я», особистість, значною мірою вивільнена від феміністських комплексів, зцілена або у процесі зцілення. Та і в реальному житті ситуація якось вирівнялася: я, приміром, народжена у 80-х, і не знаходжуся в ситуації тотального утиску жінок, і не являюся продуктом феміністичної ідеології. Етапи пройдені до нас і разом з нами. Що відбулося, те відбутися. Нам – аналізувати, робити висновки.

На планеті Земля чоловіки і жінки виявляють, абстрактно кажучи, одне із двох ставлень до емансипації: або агресію, або прийняття. Перший тип людей розмову про фемінізм сприймає в штики. В принципі, його представники погодяться: «Було все класно, доки жінки не отримали право голосу. Ми панували, а жінки мовчки слухались». «Жінок треба тримати на короткому ланцюзі». І така постава пояснюється: не лише чоловічим прагненням панувати над жінкою, страхом втратити владу і маскулінність, а й малоприємним досвідом спілкування із розлюченими жінками. Грубо кажучи, для цієї установки все чорно-біле, усе чітко і ясно, і нема підстав розбиратися із жіночим питанням. Емансипація, відповідно – чорна, а будь-який її результат – негативний. Навіть виборене жінками право голосу! Яке я, наприклад, не пов’язую із втратою авторитету чоловіка. Але ця позиція схожа на захисну. Є ряд жінок, які підтримають цю точку зору, здебільшого, тому що бояться втратити прихильність чоловіків.

Другий тип людей підходить до проблеми критично, намагаючись зрозуміти, звідки ноги ростуть. Цей шлях важчий. Знадобиться відвага, щоб назвати помилки помилками, не займати захисної позиції, не шукати поганим вчинкам виправдання (прикладом може бути папа Іван Павло ІІ, що визнав аморальність Хрестових походів). Спроби зрозуміти Іншого – шляхетні і нонконформістські. Вони виходять поза межі егоїзму. Жінок не дратують розмови про статус чоловіка в родині, а чоловіків – про ставлення до жінок. Щодо жіночого питання, то таку позицію вітчизняні чоловіки займають поки що рідше. Мої здогади – можливо, тому, що доводиться брати на себе відповідальність за вчинки інших чоловіків, можливо, тому що не бачать особистої вигоди, – як мені, наприклад, українці, нема особистої вигоди вболівати за Білорусь, в якій не страшно жити (відомо, про що я). Однак, непричетність, байдужість до гендерних питань – фікція. Наше суспільство, родини завжди складатимуться із жінок і чоловіків. І всі ми живемо на одній землі (тим більше, українці й білоруси, якщо я вже про це).

Що сказати на сам кінець? Я живу в Україні, знаю різних чоловіків: перспективних демократів і  деспотів (з останніх, слава Богу, поки не знаю одружених). Є чоловіки, з якими можу на рівні обмінюватися думками, і вони, судячи з усього, поважають мене, не вважають «дурною бабою», за що їм моя повага. Комусь, значить, треба дякувати, що заклали в них повагу до жінки, хтось над цим трудився. З іншого боку, в індивідуальних розмовах я спостерігала «благочестиве» виправдання чоловічої зверхності. Ось чому я вже четвертий день пишу цю статтю. Аргументи наводили такі: є дві форми чоловічого лідерства – демократичніша і авторитарніша. І обидві – нормальні, це вже кому з чоловіків яка більше підходить. Головне, щоб чоловік був лідером.
Я переконана, що етичні категорії застосовуються до всіх однаково, без квоти на стать. Тому не можна виправдовувати будь-яку зверхність: чоловічу гордість щодо жінок, жіночу відносно чоловіків. Справжній лідер – це справжній лідер, деспот – це деспот.

Всім, хто учив історію уже відомі плоди тоталітарної системи. При тоталітаризмі завжди враховуватимуться інтереси лише сильної сторони, диктатура ж бо – егоцентрична. Є й інший бік медалі – в будь-якому тоталітарному суспільстві існуватимуть сили опору, гласні чи негласні (нехай зовні такий лад виглядатиме благополучно). Не варто у своїх родинах дублювати даний досвід…

Біблія вказує, що проблеми були із самого початку гріхопадіння. Відчуження один від одного зайшло так далеко, що тепер мрії про кохання зводяться до використовування і поневолення. Ця прірва страшна. Ні психологічні, ні псевдобогословські теорії на виправдання гордощів не можуть подолати її. Тільки любов. А любов передбачає смиренність.