АЛЄСЬ ЗМАГАР

Я не знала його справжнього прізвища. Навіть не була впевнена, чи він справді Алєсь. Він завжди говорив по-білоруськи, я не все розуміла, і коли перепитувала, він сердився.

Він не був жлобом. Я не люблю жлобів. Він був відкритим до людей, хоч і конспірувався. Якось я привела його на презентацію волонтерського проекту для реабілітації наших солдат і хотіла знайомити зі своїми приятелями. Він зразу похмурнів і сказав, щоб я не казала зайвий раз, що він білорус і допомагає нашій армії. Або те, або се. Тим більше не можна було казати, що він і сам збирається воювати за нас.

СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.

ЄВРОМАЙДАН: СЛОВАМИ І СЛЬОЗАМИ

Якщо хтось би зараз зайшов у мою кімнату, то подумав, що тут живе псих - усі речі "під рукою", чай недопитий, одяг розвішено скрізь, де тільки можливо, на шафі валяються обгортки від льодяників і шкірки від грейпфрута, газети, книжки припали пилом, як і підлога. Тут живе людина, яка зранку кудись поспішає і не встигає допити чай, а повертається вдень на кілька години і, переважно, вночі, щоб погрітися під душем, обписати людей у Вк, Фб і упасти спати.

 20 листопада ми з Євгеном Тихоновим пішли на перегляд фільму про Помаранчеву революцію, згодом до нас приєднався Леонід Овчаренко, щоб передати листівки-запрошення на ходу із вшанування жертв Голодомору. Ми поверталися з Києво-Печерської лаври, ішли пішки до Майдану, говорили про громадянську позицію, з сумом і радістю згадували про  перемогу 2004-го, про власну участь, про гарну атмосферу на Майдані. І я ні в якому разі не могла би подумати, що наступного дня, 21-го, я вже стоятиму на Євромайдані і все почнеться знову - рівно через 9 років після початку Помаранчевого. Очевидно, Бог з нами.

 

23 листопада у моєму житті: на вікні цілий день стоїть запалена свічка у пам"ять жертв Голодомору (на книзі Гарольда Блума "Західний канон", яку я так і не дочитала), на батареї після Євромайдану сушаться чуні.

Спочатку людей було 50. Потім півтори тисячі. Далі 150 тисяч. Потім, у ніч 30-го, коли Янукович провалив асоціацію, на Майдані лишилося 200 абсолютно безборонних людей - чи то тих, кому не було де ночувати, чи тих, хто стеріг техніку, чи просто людей, які не хотіли покидати місце Віча. Як увесь світ уже знає, туди прорвалися солдати "Беркуту" і почали місити люд. Наступного дня на віче прийшло півтори мільйони. І вже не важко було роздавати листівки у метро - люди самі підходили, просили їх у великій кількості і тут же починали роздавати.

Ніч на Майдані 30-го мала бути мирною.

Ми почали вітатися на вулиці, у метро співати гімн, підбадьорювати один одного - і все це люди, не знайомі між собою. "Звідки взялося на Майдані "перепрошую" замість "бля", чай, а не горілка, чому мені вже 10 разів запропонували їжу?" - дивується користувач Фейсбуку.

Аудиторія Євромайдану явно відрізняється від монолітної провладно-пацанячої.

Позавчора ми, працівники ССХ молилися за ситуацію в Україні словами і сльозами. Наступного дня ССХ Києва разом зі студентами вийшло на страйк до Міносвіти. Як і багато інших громадських та релігійних інституцій, від імені ССХ-Україна Денис Гореньков зробив офіційну заяву, засудивши дії влади і підтримавши студентів-страйкарів (одночасно це зробили установи рідної Академії наук). Євангельські християни нарешті прокинулися. Деякі ж іще й досі спамлять мене постами про "розпустну Європу" і гей-диктатуру. Очевидно, мало хто з них знає, хто така Ірина Крашкова, вони чомусь болюче реагують виключно на західні сексуальні гріхи, в той час як доля засуджених демонстрантів мало кого із тих побожних хвилює. А може і хвилює? Просто це страх перед іншими одновірцями?

 

Студентський страйк 4 грудня. Хода до Міносвіти.

В ці дні я вперше брала участь у блокуванні університету, зриванні пар, ведінні колони, вперше допомагала на польовій кухні. Вдруге довелося говорити з розгніваним спортсменчиком. Моя мама дзвонить мені 5 раз на день і сама приїжджала на Євромайдан. Моя сусідка ще й досі боїться туди виходити і, мабуть, цілими днями слухає проповіді.

 

ГР "Відсіч" блокує Національний харчовий університет і закликає студентів на Майдан.

Важко у круговерті подій писати аналітику. Зараз хочу тільки одне сказати - хто зло толерує, той покращень не відчує.

"ВОНИ ВТЯГНУЛИ МОГО СИНА В ТАКУ М’ЯСОРУБКУ, З ЯКОЇ ВАЖКО ВИТЯГНУТИ" - розповідь учасниці Врадіївської ходи

РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,

59 років, за освітою – учитель початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва. 

Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут"  в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".

 Фото: http://nbnews.com.ua/ua/exc/94404/

БЛІЦКРИГ: ЯК МІЛІЦІЯ РОЗІГНАЛА АКЦІЮ ПРОТИ ВЛАСНОГО СВАВІЛЛЯ (18 липня, Київ)

Якщо тогоріч питання збереження української мови турбувало лише частину населення, то злочини міліції, як наприклад згвалтування трьома вартовими порядку жінки у Врадіївці, довели, що відстоювання своїх прав - компетенція не виключно націоналістів. Подібні історії видаються вагомим сумним приводом для того, щоб об'єднати українців для наведення порядку в своїй хаті, де постраждалими не лише активісти опозиційних рухів, а й звичайні люди, що опинилися на шляху в привілейованих.

Четвер, 18 липня 2013 року.

17:35 - я виходжу на мітинг на Майдані Незалежності проти міліцейського свавілля. Планую там пробути 1-2 години, після чого повернутися за роботу. Уявляю, що все відбудбудеться за сценарієм Українського Дому 2012-го. Зібрання людей будуть небагаточисельними, вони протримаються кілька днів, ну тиждень. Сутички з міліцією можливі, але ніхто з Майдану людей не випровадить. Це ж мирна акція.

ХРИСТИЯНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ

Недавно ми створили Асоціацію Освітян-Християн, такий собі "цех" однодумців, що працюють в освітній сфері. При тому, не "християнське гетто", а штуковину, яка буде працювати на користь суспільству, брати участь у вирішенні серйозних проблем не тільки віруючих людей. Звичайно, перша така проблема, яка стала на думці - корупція у вишах. Оленка, наш голова, розповідала драматичну історію про те, як начальство універу, в якому вона викладала, вказувало, у кого приймати "екзамен без екзамену", і вона дуже доступно заявила, що християнка і нічого такого робити не буде. А а далі як почалися репресії... "Ну мені, з одного боку, цікаво було спостерігати, як вони зі мною збиралися розправитися", - каже вона. Хе-хе...

ОДРУЖЕНІ ДРУЗІ

Заповзаю в метро – і тут мене осяває тепле давнє світло –  у вагоні стрічаю стару знайому. Я теж «свічу» посмішкою, очі оживляються. Із часу зміни моєї дислокації минуло років зо три, і ось ми, ніби вчора бачилися. Як ти, що ти, і в першому абзаці вона губить фразу: «Ти ж мабуть знаєш, що N. N. розписалась того тижня?». Я німію і моя посмішка звужується до прямої короткої риски, погляд важко падає на підлогу, блідну. Ну я знала, що вона зустрічається і все серйозно, але про розпис вперше чую. І коли ж весілля? В березні. Ми ще їдем хвилин 8 до метро «Оболонь», провадимо про щось, але в голові в мене N. N.. N. N., з якою ми університетське життя пережили, це ж я її зі студентами-християнами познайомила (о, якби не я!), а потім ми багато мріяли, багато молилися і часто говорили, яка в нас цінна дружба.

ПРО СТРАЖДАННЯ

В черговий раз я знімаю маску успішності, вуаль лицемірства і пишу про страждання. Бо це частина мого життя. В житті є місце для радості, є місце для печалі. 

ЖУРБА, КОЛИ ВСЕ ГАРАЗД

Журба, коли все гаразд. Зневіра. Уныние. Вам це знайомо?

Такий стан, коли я починаю вірити, що Бог не подбає про те, про що переживаю. Що мої мрії від Нього далекі. Коли не ціную сьогоднішнє і поринаю у тяжкі думки про майбутнє.

Майбутнє ж бо рідко знаходиться під моїм контролем…