СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.