РОМАНЬКО Лідія Володимирівна,
59 років, за освітою – учитель
початкових класів, мешкає в Кіровограді. Мала двох дітей. Син Іван помер у 28 років від
тілесних ушкоджень, завданих місцевим чиновником і міліцією під час захоплення
землі. Судові справи, в яких його притягли до відповідальності за порушення
громадського спокою тривали з 2003 по 2007 рік. Кримінальна справа
заведена і на Лідію Володимирівну за завдання тілесних пошкоджень її нападниці. Приєдналася до Врадіївської ходи, організованої у знак протесту проти міліцейських злочинів. Пройшла пішки з Кіровограда до Києва.
Розмова записана на Майдані Незалежності в Києві зранку після розгону силовиками з підрозділу "Беркут" в ніч із 18 на 19 липня 2013 р. акції "Проти свавілля міліції".
Епізод І. «Уматуй ноги. Бо тебе до ранку вб’ють тут»
Прокурор, який по судах звинувачував сина, він
оказався прокурором того району, де я приїхала вчителювати ще 5 років назад. Ще
син живий був. Випадково чи не випадково – хай буде випадково. Вони мені тоді даже
город не дали, нічого не дали. Стався тоді такий випадок – він для мене був
роковий. На цій вулиці, де я жила, один вбиває іншого. Тей, хто вбиває, – він
брат багатого фермера. Він судимий, і всі негативи, але йому все було
дозволено, тому що брат – багатий фермер, який із тим прокурором, Мунтяном, у
хороших відносинах. Убиває Бондаря, 42 роки, який, на мою думку, була
позитивного складу характеру і поведінки в суспільстві людина. Зарубав його
сокирою. Був відмовний матеріал, рік не відкривалася кримінальна справа. Я туди
не втручалася, бо знала – я наживу ворогів, у мене свого горя хватає. Ну але
через рік якось приходять до мене люди і кажуть, «Ліда, а скільки людина
проживе без їди?». Думаю, стоп, це вже хтось голодає. Кажу, «Хто голодає?». – «А
оце ж Вовка, тей, шо вбив. Він закрив свою гражданську жену і 5 днів не давав
їсти й пить». 5 днів. Думаю, ну я піду перевірю, що там, як. Пішла, взяла ще
сусідку Ларіску молоду. Кажу, пішли, бо хто його знає, як воно на самому
ділі буде. Тут і він, Вовка іде, п’яний. Ми з ним: «Вовочка, Вовочка, де Катя?». – «А… хай вмирає». Ми зайшли в хату, а вона вже сіра,
як асфальт, сльоза покотилася. Я їй сказала, – «Катя, я тобі їсти принесу». Я знала, що не прийду, бо він мені голову
одрубає. Я їй сказала тільки для того, щоб вона зрозуміла, що я нею буду
займаться. При ньому я не скажу. Прийшла додому, звоню в райбольницю. – «Не виїдем, нема бензіну». Ну я їм сказала, як не приїдете,
буде хуже». Приїхали, не взяли, оставили вмирать. Я кажу істину, є документи на
це.
Звоню я в райотдєл Долинський. Кидають трубку, кажуть,
знаєм, що вона лежить, знаєм. Коли вони кинули трубку, я стала, і думаю, Боже, це завтра будуть нести
лопату й копать Каті яму. Ну як я по світу буду ходить? Я ж знаю, що я можу. А
це все рівно – ставить свій голос під протистояння з владою.
Їду я в Кіровоград – це 80 км. Захожу я в обласну газету «Україна – центр», і
все оце як вам розказала на диктофон. І про вбивство, і про Катю, і ще плюс про
Данилка. От такий от дитятко… Катін син, спільний з ним… Ну він приходив до
мене, коли Катя вмирала, я його нагодую. Давав мені целофановий мішочок, казав,
– «Ліда, насип мені сюда
дерті, як тебе дома не буде, я буду теж їсти». Це істина, це все село знали, що так було! І голова
сільської ради, і участковий, і помічник участкового. Я говорила, Ренаті,
помічнику участкового: «Ренато, зробіть щось із дитиною. Бо дитина їсть із
собачих мисок собачу їду». Рената об’їжджала мене на скутері і казала: «Я в це вмішуваться не буду».
Буквально на другий день вийшла стаття про це. Я приїжджаю
в село, а мені сестра каже: «Уматуй ноги. Бо тебе до ранку вб’ють тут. Приїжджає голова районної адміністрації і собирають мітинг
проти тебе». Зібрали вони мітинг, начали мене пресувать, щоб виселить із села.
А сестра моя рідна живе в селі, рядом зі мною. 2 часа там таке творилося
страшне. А сестра тоді каже, «Ви наговорилися?». – «Наговорилися». – «Тепер
дайте мені можливість сказать. Ви, кажу, дайте відповідь на запитання: що тобі
конкретно поганого зробила Ліда? Оце підходжу до тебе і питаю: Кажи, що тобі
Ліда поганого зробила?». – «Нічого». До другого – «А що тобі Ліда поганого
зробила?». – «Нічого». – «Так що ви отут говорите? Ви чуєте, що ви говорите?
Вже сьогодні отут могла бути яма викопана на Катю». Но громадськість
Кіровограда дзвонила начальнику обласного МВД, прочитавши газету, просила,
приїдьте, перевірте, чи це правда, чи не правда, що в газеті написано. Значить,
в той день, коли голова районної адміністрації виставляє мітинг проти мене,
приїжджає начальник обласного МВД, провіряють, чи достовірні факти, чи ні, –
всі факти підтверджуються до єдиного: і вбивство, і Катя, і дитина – все. Катю
в лікарню, дитину в лікарню, Катя живе-процвітає, дитина процвітає, Вова – в
тюрмі за вбивство Бондаря. Я теж поїхала в приймальню Президента, попала на
дуже хорошу людину, як на мою думку, і він негайно подзвонив при мені Прокурору
і сказав негайно прийнять і навести порядок. То вони те, що назовні – пожар
притушили, але тиск на мене – упасі Господь!
Я вражена порядністю Врадіївських людей, там були ініціатори,
які взяли на себе штурм міліції, а це – мужність. А ви подивіться, яка різниця
між цим селом, де я – Олександрівка, і тим селом, де Іра і врадіївські. Ніхто, кроме
моєї сестри мене не захищав у селі. Даже ті, хто були за мене, казали – ми тебе поважаєм, але ж боїмось утратить
роботу.
Епізод ІІ. «Порушував громадський
порядок на горищі власного дому»
Перед тим, як почалися неприємності із сином, у нас було повністю обкрадено квартиру в Кіровограді – залишилися
тільки меблі і стіни, і ми вирішили завести господарство на дачі, щоб вижить.
Бо навіть взуття не було
в сина, забрали.
Але жадоба великої кількості землі заставила багатого
Ткаченка Олега Яковича при, звичайно, домовленості з районним прокурором, тоді
прокурором Кіровоградського району, Варвінцовичем Леонідом Володимировичем зробити
рейдерський наїзд на мою дачу. Прийшли Ткаченко зі своїми чотирма спільниками,
і саме, що не є бридким, що серед них була жінка. Як могла жінка зв’язувати
руки і ноги синові? Вони зв’язували проволкою і вірьовками, які вже були в них
приготовлені. Все це було на моїй території. А потім Ткаченко взяв сокиру і обухом сокири вдарив по
голові сина. Син утратив
свідомість. І без свідомості вони його відтягнули на купу гілок, сміття, яка
була теж на моїй дачі і залишили його там, а самі поїхали викликать міліцію.
Звичайно, з міліцією було домовлено весь цей сценарій… Вони залишили сина без
свідомості, а самі поїхали викликать міліцію в Кіровоград. Кіровоград за 20
кілометрів від місця подій. Син прийшов до свідомості і якось зміг звільнить
ноги від пут. А руки не зміг – були дуже міцно скручені проволкою. Садісти.
Пішов на ферму, щоб йому руки розв’язали. То мужчина, який побачив сина перший
каже, що наскільки син
був облитий кров’ю
з голови до ніг, що я такого ще не бачив. Він розв’язав йому руки і син пішов на дачу.
Коли прийшов він на дачу, після того, як руки йому
розв’язали, то спочатку
скотину прив’язав,
бо були корова і теля одв’язані цими ж, що все зробили. Вони вже
вернулись із міліцією, а син заліз на другий поверх дачі і
сказав, що я не можу скотину корову й теля залишить. Або викличте матір, або
поставте людину, яка буде доглядать скотину. Я з вами не можу поїхати, бо
корову й теля вкрадуть – це за 20 кілометрів від Кіровограда. Вони тільки почали
затримувать, почали в нього кидать каміння – взяли дачників, до них ще
приєднались їхні спільники, і почали в нього жбурлять каміння, бутилки – все,
що могли,
на другий поверх у нього
кидали. А ще було, коли вони були внизу –
міліціонери, то вони в нього стріляли – і не попереджувальні постріли, а на ураження. І куля просвистіла біля шиї сина
буквально. І в шифері залишилась дірка від теї кулі. потім міліція заскочила на
другий поверх і…
Він дуже просив – не бийте мене по позвонку, він мав
інвалідність по травмі, – бо в мене переломані там позвонки. Вони все рівно
били його по тих позвонках.
Коли вони вже його взяли – я трішки наперед зайду –
вони в поясненні, їх матеріалах міліція писала: «Ми затримали Романька, бо Романько порушував
громадський порядок на горищі власного дому-володіння». Я щитаю, що ці речі є наскільки
бредові, тому що на горищі власного дому-володіння, по-перше, немає
громадського місця, а тому й немає порушення громадського порядку. Вибачте, крім павуків там не було
ніякої громади. Оце таке було звинувачення міліції. В
подальшому вони його у такому стані, з розбитою, з розрубленою головою, окровавленого
привели до дачної садиби оцього олігарха і наручниками прикували до забору
Ткаченка. І 5 годин – це
документи є, це не мої слова, людина з розбитою, з розрубленою головою стояла в
наручниках на колінах і стікала кров’ю. 5
годин. І Ваня мені розказував, каже, «Мама, я правду кажу», – (плаче), – «проходила якась
бабуся, – там же ж люди йшли, люди ходили. І
ця бабуся старенька на
колінах, і почала, каже, переді мною Богу молиться і каже міліції, – ну
заберіть його, відвезіть його в больницю, ну що він тут стоїть на цьому місці». І, каже, довго стояла
коло мене, годину Богу молилася. А вони вже ж ждали, мабуть, що він там на місці помре, потім, відвезли його через 5 годин
– це все по документах, їхніх документах! – у райвідділок, не в лікарню, в
клєтку. Мене ж не було там, я не знала, що там таке твориться на дачі. Вони
кинули його в клєтку, і в цей день я приїхала на дачу, побачила все розбите – худоба
реве, все побито, в крові, і я зрозуміла, що сталося лихо. І зразу в Кіровоград в міліцію, – де й шо? – «Він
в клєткє».
Я не знаю, куди я їхала, що і де, по-моєму, в
Кіровоградське обласне МВД, питала, де він, і що з ним, а ж рано мені знов
сказали, що йому голову зашили і він знов у клєткє. А потім мені вже Ваня
сказав, що він всю ніч втрачав свідомість, лежав на підлозі, просив міліцію,
– «Одвезіть мене в лікарню, в мене ж рана на голові, мені погано». Є його реальне пояснення, його
руками ще написане, я би вам прочитала, що він пережив у тюрмі чи в клєткі, з
такою раною без всякої елементарної допомоги. Я зразу на другий день поїхала в
Київ, зразу ж. В мене вже методика така – я вже не їду в Кіровоградські
установи і кажу, звільніть, негайно. То його 3 дні ще тримали, поки зійшли
сліди од наручників, бо він 5 часов як був у наручниках – руки отекли, каже,
були, як валянки. А
потім порушили проти нього кримінальну справу і повідомили про це його та мене
аж через 2 місяці. Ми не
знали. Аж через 2 місяці. Це було свідомо зроблено прокурором району, щоб я нікуди не зверталась, щоб вони все зробили, затягнули всі свої
мотузки так, як їм хочеться. І коли вони вже нас перед фактом поставили, я зрозуміла, що вони втягнули Ваню в таку м’ясорубку, з якої важко витягнути. Я, звичайно, дуже боролась за
нього, я з Києва не виїжджала. В мене два мішки звернень, два мішки, повністю,
під самий верх зв’язані.
Був суд – дали три роки тюрми за хуліганство і опір міліції. В Генеральній Прокуратурі мені сказали,
людино добра, це
перша кримінальна справа, де хуліганство пришили на власній території. Хуліганство – це громадське місце,
це площа, це вулиця, це стадіон – ну не горище власного домоволодіння і не
власна дача. До суду він був на підписці, суд виніс три роки вироку і до суду
мене всі втішали, мол, не буде тюрми, це така стаття, мол, дадуть условно, але
вирок зачитав пан суддя Терещенко.
Забрали його вже в СІЗО, то я до апеляції 2 місяці з я
Києва уже не виїжджала, – без кінця приймальня Президента, без кінця державні
установи… Апеляційний суд скасував вирок і віддав справу на дорозслідування. Я
після того, як перший вирок було скасовано, я ще не була тоді досвідченою в цих
питаннях, підійшла до прокурора і зробила деякої міри помилку – нада було
письмово написать, а я прийшла до нього по-людськи. І кажу, пане прокуроре, Варвінтович, дозвольте синові поїхать на навчання в Умань. А він каже, що дозволяє. Я
вийшла з кабінету щаслива. Це було зранку. А ввечері мені слідчий телефонує і
каже, Лідіє Володимирівно, якщо Вашого сина не буде до ранку на слідстві, то ми
його заарештуємо. Це він тоді був на 2-му курсі. І я в той же день, увечері
пізно їду в Умань слідом за сином і прошу, Ванічка, синок, вертайся в
Кіровоград, бо, якщо ти не приїдеш, то тебе рано прийдуть, заарештують. А ти ж,
падлєц, Варвінтович, мені сказав, хай їде. А в мене не було даже доказів
показать, що я зверталася до нього. Якби ж я письмово звернулася, цього б варіанту вони не
програли.
Як його випустили з клітки, дорозслідування нічого не
зробило, знову поставили нові дати і знову кинули в суд. Знов вирок 3 роки
тюрми. Він мені казав: «Перші п’ять днів, як був у СІЗО кидають у таку камеру, яка
називається «стакан». Одного.
Де немає даже можливості сісти. І ноги від стояння отікають так, що вони були в
мене товщі, ніж я сам. Ти, мамо, щоб побачила, ти, каже, з ума б зійшла –
тільки од одного вида». Коли його другий раз узяли – ті самі вимоги, і знову
апеляційний суд. І мені сказали так перед апеляційним судом: «Оправдальних вироків в Україні –
не-ма-є. Дякуйте Богу, якщо випустять». Дають відстрочку, випускають. Я перехрестилась, сказала,
Господи, слав Богу, що воля, а не неволя. Отак ми другий раз вийшли.
Але ж здоров’я було відібрано назавжди. Син у мене розумний був. Вчився в Умані в
аграрному інституті. Потенціал у нього був великий, та безпощадність влади
знищила. Він хворів, серце було вже непоправне, в нього ліва частина голови була
обухом сокири тупою гранню вдарена, череп ввігнутий. Він дуже страждав, дуже тяжко
страждав і помер.
Ці, між іншим, які судили його – ті повиростали. Старший суддя, який судив сина, був суддею, став головою суду.
Другий, який судив, перейшов в апеляційний суд району, і став заступником
голови апеляційного суду. На могилі моєї дитини.
Епізод ІІІ. «Наливають по 50 грам
водки і вони підписують чисті листки міліції»
Я що хочу сказать – це не піар, в мене піару немає. Це
реальність. І я стала за те, щоб покарали винних. Я стояла під адміністрацією.
Я стояла в мороз, навіть п’яти
поморозила, коротше кажучи, вони почали мене давить. Я минулої осені, в жовтні місяці, спочатку
була після похорон 4 місяці в Кіровограді, у квартирі, шоковий стан, звичайно,
кожна матір зрозуміє, що це таке… Я не приїжджала в село, але в мене ж там господарство. Коли вернулася, то
була вражена, страшенно вражена. Я не говорю, що мене повинен хтось жаліть, але
коли я перший раз вигнала пасти скотину, посипалась куча матюків від жителів,
тіх, котрі п’яні
по 24 часа в сутки. Я розуміла, що це вже тиск. Їм наливають по 50 грам водки і вони підписують чисті
листки міліції – мені
говорили люди. Прийшов будівський один, ще совість у нього є, і каже, «Лідо, а
що це таке – мені участковий приніс чистий листок і каже, Вовка, підпишись». – «Вовка,
ти не понімаєш? Ти підписався?». – Каже: «Да».
Люди почали мені матюки гнуть, поперек дороги ставили
навіть дітей і не пускали мою скотину. Мені було дуже тяжко – минуле літо я
одна за 3 кілометри від села пасла тільки для того, щоб у спину мені матюки не
летіли. Але все одно мене й там дістали. Підіслали Корявкіну, у неї матюк і п’є – оце
і все життя. Я була тоді на пасовищі
державному. Вона підходе ззаду до мене. Я не бачила її – де вона, звідкіля
взялась, ну підслідили, канєшно. Я сиділа, на колінах ноутбук, диктофон і
фотоапарат, вона зі спини підлітає, за волосся хапає, неймовірні матюки гне. Я «ой-ой», вона тут же мигом хватає мене за
волосся, обхвачує туловище, хватає фотоапарат, і забирає. Я викликаю міліцію
негайно, – там, до речі, на записі, є все. Міліція приїжджає, мені факели показують пальцями, а один
міліціонер, вибачте, став, і коло ширінки руками трусить. Мировєц, Русін приїжджали і
Чумаченко. Ужас, це не міліція. А один вообще, прийшли і матюк загнув мені.
Далі що роблять. Фотоапарат у неї, вони йдуть до неї, знімають фотоапарат цей з
неї і повертають так, що я винна, мої тілесні пошкодження відкидають а Корявкіну
роблять потерпілою.
І я випадково узнала, що проти мене порушена
кримінальна справа. Мені даже не повідомляли, просто людина дуже добра, я не
буду прізвище називать – тільки із-за поваги до неї запросили з Прокуратури,
сказали, «Їдь туда в долинський районний суд, тому що проти тебе вже викопана
яма». Я приїжджаю – точно,
кримінальна справа і там такого наліпляно на мене, що спаси і сохрани. Заказне все.
Я стояла й пікетувала біля Верховної Ради ось уже в
цій сесії, теперішній. З плакатом, зі свідоцтвом про смерть. Ви думаєте, хто-небудь зупинився? Тільки один. Решта проходять, як повз
стовпа. Ну як можна проходить, коли свідоцтво про смерть 28-річного хлопця? Та
ну спитайте, в чому проблема, як допомогти!
А чому я вже не пишу депутатам – вони звертаються в
Генеральну прокуратуру, запити роблять. Генеральна Прокуратура, я не можу сказати,
погані вони чи хороші, саме із-за Генерального Прокурора, але приймальня
Генеральної Прокуратури кришує і відправляє справи на низ. Воно навіть не доходить до поганих чи
хороших заступників генерального прокурора.
Немає коментарів:
Дописати коментар