ЧОМУ НЕМА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МУЗИКИ?

А почалося все з «Рок-Січі». На початку літа я зробила репост програми фестивалю у Фб і закликала реципієнтів сходити і відірватися. В сенсі слухати, співати, танцювати. Очікувано, пост розкритикували деякі мої побожні друзі, бо там були бенди з англійськими лексемами «цвинтар», «пекло», себто "сатанізмами" (коли є такий термін) у назві. Я не знаю, чи ті артисти справді сатаністи, чи тільки випендрюються, однак я хотіла піти туди саме на «Крихітку». Але годі мені виправдовуватися.

Я дівчина україномовна і музика мені подобається така сама. Музика формату українських етно-рокфестивалів, якщо не брати язичницький ангажман - цілком моє. І, вибачте за нескромність, часто україномовна українська музика, якась змістовніша (винахідливіша?) за російськомовну українську (або це мені так здається)... І от, коли я переглядаю програму чергового фесту, то знову не знаходжу там християнського гурту (або маскуються). Окрім «Воанергесу», який був грав на «Країні мрій» 2012 року. Зате язичницьких сегментів (та й кришнаїтських, як на "Країні мрій") там вистачає. І досить привабливого виду й оригінального звучання (наприклад, як вони себе означують, «український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт» гурт «Йорий Клоц»).  

А от кого із християнських гуртів рівнозначної якості й оригінальності можна було би запросити на такий фестиваль? Окрім згаданого «Воанергесу», абсолютно немасового колективу, який порядно трудиться на музичній ниві? В голові в мене тільки «Крик душі», адекватний і для «Трипільського кола», і для «Бандерштату».  

Ну не те, щоб у нас, євангельських, не було музики зовсім. Просто мені йдеться не про пісні поклоніння, як і «Йорому Клоцу», а про пісні загальнозрозумілого змісту, що відображали би християнський світогляд їх авторів і на сцені несли Його світло. Проте, погоджуючись із недавно опублікованою у блозі статтею Дениса Горенькова, киваю головою, що є проблема і з наявністю не то, що україномовного, а й вітчизняного прославлення. Десятиліттями співаємо перекладені пісні «Хіллсонгу» або ретро, натомість свого нового не чути. Може це суто моє враження, що наше (читай - вітчизняне євангельське) прославлення застрягло десь у 90-х, в координатах щойно створеного СНД... Майже десять років я протестантка і скільки ж часу по хатах наших хітують стародавні пісні Сергія Брікси, Нового Єрусалиму і Валерія Коропа (або ще того Павліка). Але і те, і те - не для "Рок Січі". Якщо наш голос все ж потрібен у цій поліфонії...

Так чи інакше, хтось суспільні смаки і цінності на таких от фестивалях-стилях-життя формує, і поки що це не ми. І воно парадоксально, бо взяти, до прикладу, ДВБ (дітей-віруючих-батьків). Більшість християн, що народилися у віруючих родинах, вміють на чомусь - та грати, хоч як - та співати. А дехто співає, ако соловей, і десятиліттями грає на богослужіннях. 

Чому ж ми не виростили своїх "Океанів Ельзи"?

Я думаю, що...

Причина №1 -  страх діяти поза церквою. І, як супутнє - повна завантаженість у церкві. Результат - "закостеніла музика" - і тематично, і гармонічно. Для нових творчих рішень потрібно постійно поповнювати свої естетичні враження, "куштувати" й осмислювати новий матеріал, цікавитися, що і як грають поза своєю субкультурою. Як казав згадуваний вже Денис, музичні тенденції пішли на 100 кроків вперед, а ми ще й досі сперечаємося в церкві, чи грати на барабанах...

Причина номер 2 - замовляє музику той, хто платить. А якщо ніхто не платить - музики нема. За рахунок творчості мало кому вдається вижити, особливо, якщо ти митець немасової аудиторії, а ще особливіше, коли тобі ще є і є, і є, куди рости. До альбому треба дожити, гурт треба зростити. Так що навіть, якщо він відразу не "Queen" (а наша Галя балувана!),  потрібно платити наперед, інвестувати (ну хоча би гроші на струни дати чи квиток на концерт купити).

Бо треба, щоби на "Рок-Січі" грали не тільки сатаністи.

P.S. До практики. З-півроку купую один всесвітньовідомий журнал, який почали видавати українською мовою. Чесно кажучи, за наповненням і, особливо, за мовною компетенцією, він мені так собі. Але я купую й надалі, по-капіталістськи сподіваючись на його розвиток і вдосконалення під впливом попиту. Бо якщо свою культуру не підтримувати - не буде її узагалі.