90-ЛІТНЯ БАБЦЯ ФЕДОРЯ ПРО ВІЙНУ, ГОЛОДОМОР І ЛЮБОВ

Я познайомилася з бабцею Фенею по телефону, коли одного суботнього ранку стаціонарний апарат, що стояв мирно на фотелі, різко задирчав. Я злякалася, але підняла трубку, покликала сусідку. Вона сказала: «А, это бабушка Феня, ей 90 лет». Я не повірила, щоб людина в такому віці наскільки добре говорила. Бабуся Феня дзвонила нам щосуботи десь біля одинадцяти і запрошувала в гості. Якраз наближався Старий Новий рік, Маланка та щедрувати ми не пішли, вибрались за тиждень. Бабуся Феня на нас розсердилася, а потім зателефонувала і сказала, приходьте, я скільки за цей час пережила, дуже великий гріх вам буде, якщо не прийдете. Ми купили малий подарунок (щось із посуду), хлібину і поїхали до неї на Троєщину.  Задзвонили у дзвоник, довго чекали, аж ось хтось іде відчиняти. Перед нами малесенька бабця, згорблена, висотою десь у метр двадцять чи менше, пострижена під каре. Запрошує нас до кухні на голубці і картоплю, дає взутися. 

ВЧОРА МИНУЛО 30 РОКІВ, ЯК НЕ СТАЛО МОГО ЧОЛОВІКА. Сірьожа дуже хороший був, таких людей зараз весь Київ обійдеш, а ніде не найдеш. Ніде. Зла мені ніякого не причинив, ніколи і пальцем не тронув, як щось не так, каже, пішли, поговорим. Пішли в город, побалакали, а ніколи руки на мене не підняв. З ним як за стіною була, не робила, він всього вчив мене – Фєня так, Фєня так. Ну беріг мене, як ото батько береже взрослу дитину. Познакомилися ми після війни. Я тоді жила в комуналці з офіцерською сім’єю. А жінка офіцера каже моєму Сірьожі, слухай, я познайомлю тебе з гарною жінкою, тільки в неї дитина. Дєвочки, ви знаєте, що справжня матір свою дитину ні на якого чоловіка не проміняє. Ні на якого. От приходив до нас часто Сірьожа, а я ж не знала, чого він приходить, думаю, до того офіцера, бо жінка його запрошувала, щоб зі мною подружився. Тоді той офіцер вже жінки став питать, чи то Сірьожа до Фєні ходить, чи до тебе? А Сірьожа тоді мені й каже, що хоче на мені женитися.

НУ Я НЕ ЗРАЗУ ПОЛЮБИЛА ЙОГО, НЕ ЛЮБИЙ БУВ ВІН МЕНІ. А Сірьожа стояв на своєму, що будеш ти зі мною. Взявся за мого сина, каже, будеш тепер ходити до школи, а ми будем дружити. Зви мене дядьою Сірьожою. А син тоді підбіжить до нього та обніме його за коліна, та каже: «Папа, папа!». Ну тоді я думаю, Господи, як моєму синові добре буде, то хай буде так. 

У ВІЙНУ ХОВАЛАСЯ ІЗ СИНОМ ПО ПІДВАЛАХ. То яке тоді здоров’я може бути після цього? Тоді вже пізніше сина возила лічитися по санаторіях.

А ПІСЛЯ ВІЙНИ ПОЧАВСЯ ГОЛОД, ТО Я ТІКАЛА В МУКАЧЕВО, ЦЕ ЯКРАЗ БУЛА ПОГРАНИЧНА ЗОНА, туди без спеціального штампика в паспорті не можна було попасти. Там можна було якось продержатися, голоду не було, воєнна зона. Знімала я кімнатку, пів зарплати ішло на неї, а в ній було два ліжка без матраців, залізних, не було навіть на чому спати. То я прийду з роботи, загорну Колічку в пальто своє, отак і засне. А коли наші ходили шукали, то ми ховалися на горищі. А там стріха була з кукурудзиння. То я покладу ноги в нього, а воно гарно тепло затримує, так добре гріє.

НІМЦІ ЄВРЕЇВ СТРАШНО БИЛИ. Пам’ятаю, в наше село на Кіровоградщині прийшли німці. А в лікарні у нас був доктор-єврей, так коли прийшли обшуковувати німці, то всіх євреїв позабирали, а він свою дочку років дванадцять заховав у підвалі, вона тільки і встигла в маєчці забігти, а нашому поліцаю дав грошей, щоб не казав де, дочка. А тільки німці прийшли, то він їм каже, йдіть у підвал, ті троє пішли, знайшли там її, зґвалтували і вбили. Батько її після того скоро вмер. А мати бувало йде вулицею, а потім зупиниться – і дивиться, дивиться.

СЕСТРА МОЯ В КОНЦЛАГЕРІ БУЛА. Ну, дєвочки, так як оцей хліб мовчить, нікогда я Катю не спросила, как тобі було там, у фашистів. І вона мені нікогда – як вмерла, так і не знаю, як їй було. Ну я знаю, що чоловік поганий в неї був. Любив жінок і пив. У сорок років став інвалідом. Ну що, і бив, і знущався, а терпіла, бо один рєбьонок і другий.

СІРЬОЖА МІЙ ЯК ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА СЛУЖИВ АЖ ПІД МОНГОЛІЄЮ. То їх пішки погнали під кордон. Яке тоді здоров’я може бути? А потом Сірьожу направили в Самарканд служити. Їдем ми в поїзді, а з нами чоловік із жінкою з отаким животом і маленька дівчинка на верхній полиці плаче. Я її питаю, а ти чого плачеш? А вона, не скажу. А потім випитала її, а вона каже, бо я бабушку люблю. А тоді виясняється, що їх відправили служити на Далекий Схід за стакан пива, бо чоловік десь в компанії випив і начальство так рішило. Думаю, як їй там буде народжувати, там же ж люди чужі, і вони там чужі…

СИРОТАМИ РАНО ЗОСТАЛИСЯ. Сестра моя, Катя, півтора роки їй було, коли мама померла в двадцять три, а вже нас троє.

ГОЛОДОМОР ПАМ’ЯТАЮ. Я в 32-му годі мала 10 років, а сестра 8. Десь тоді виповзла велика черепаха, біля кузнєчного цеху. Ми дітьми її вловили, принесли в кузню, закололи, щоб не пищала, бо не приємно. Кузнєц її панцирем до жару спік і каждому отак, по пів столової ложечки. Він нам каже: «Діти, єслі останеться капелька, то я поділю на вас, тільки б ви з голоду не вмерли». Ми оці земляні червяки, що після дощу, ловили. Чи вони бачили, чи чувствовали – як тільки людина підходе, вони раз – і ховаються в дирочки. Ми їх собирали, піджарили і так поїмо. А кошку, собаку – це й мови немає. А листя, де який лист… То самоє страшноє – то война і голод. Я кажу, Господи, най оцей тільки хлібчик даш, і я согласна, більше нічого нехай не буде, і я на то согласна.

А ПЕРШИЙ ЧОЛОВІК НА ВІЙНІ ВМЕР. Ми з Кольою тільки поженилися, война почалася, його забрали і не вернувся, вбили зразу. Пам’ятаю, проводжаю чоловіка на війну, стоїмо, прощаємся і плачемо… Я стою, з животом вже, а навіть не обняла його на прощання й не поцілувала, така скромна була. То його тоді зразу і вбили. Тоді коли вже як із Сірьожою поженилися, брат на мене сильно кричав, щоб я Колі, синові його, фамилію Сірьожину дала. Я кажу, нехай буде така, як є, а то їх тоді, татар, гнали. Сірьожа мій, чоловік другий, був кримським татарином.

А ДРУГЕ СТРАШНЕ ПІСЛЯ ВОЙНИ, ТО БУВ ЧОРНОБИЛЬ. Я вже тоді в Києві жила, пам’ятаю, виходжу на вулицю, а на деревах все листя попадало. Таке масне молоде листя, і такий от шар його на землі лежить. Тоді діти почали лисіти. Ми не зразу узнали, що Чорнобиль взірвався. А як уже узнали, то багато людей почало тікати з Києва. Я приходжу на вокзал, а там така паніка, вже по кілька днів сидять люди, багато мам із малими дітьми, навколо пельонки, запах такий, що не можна дихати, люди по кілька днів сидять, білетів нема ніяких. Я тоді вийшла з вокзалу – наче кінець світу.

Прошу сфотографуватися. Вона каже зачекати, одягає хустку.

Федоря Нафімова народилася 8 серпня 1922 року в Новомиргородському районі на Кіровоградщині. У 2 роки втратила маму. У 20 років одружилася з односельцем Миколою, якого скоро забрали на війну, де й загинув. Під час німецької окупації переховувалася по підвалах із малим сином Миколою. Після війни підпільно переїхала до Мукачева, рятуючись із сином від голоду. Одружилася з військовим кримсько-татарського походження, який помер 1983-го у 60 років. Жили в Узбекистані. Має одного сина, онуків, правнуків. Тримає квартирантів у помешканні на Троєщині, де проживає. Смачно готує.