КОЛИ ВЕРНУТЬСЯ КОЛЯ Й МІША

Стас, родом з Узбекистану, патріот України, під час Майдану підійшов до мене після богослужіння і подарував 200 гривень зі словами "Ти багато робиш, візьми і витрать їх як хочеш".

Через кілька днів я ішла вулицею Городецького. Був квітень-2014-го, Майдан ще стояв, а мені відчувалося, що скоро все зміниться і треба спішити... Минаючи кінотеатр "Україна", той самий, в якому після показу "Тіней забутих предків" Василь Стус виголосив промову, за яку заплатив волею і життям, я згадала про 200 гривень і подумала - "Треба сходити на 'Ноя'". Самій іти на фільм не прикольно, тож я вирішила випробувати льос і пішла в бік Майдану з такою думкою: "Якщо по дорозі зустріну когось зі знайомих - запрошу на кіно". І от не минає й хвилини - мені на зустріч двоє нерозлучних - Міша й Коля з 3-ї сотні. Я подумала - оце воно! Кажу, якщо ви не зайняті, пішли в кіно, розвієтеся. Вони були трохи шоковані, але швидко погодилися і ми пішли втрьох. Приходимо, а касирка каже - ради трьох кіна не буде! Кличте ще когось. Міша і Коля пішли і привели ще Сергія і пана Анатолія.

А через три місяці Міша, Коля, Сергій, син дядька Анатолія і ще кілька калушанських хлопців пішли на війну. Я поїхала проводжати їх на полігон, намагалася при цьому бути в гарному настрої, казала, що вони наші герої і ми пишаємося ними.

Міша й Коля зустрілися мені у березні, вже після перемоги Майдану, хоча весь час були поряд - Міша світлий, Коля темний, два веселуни, завжди переводили все на жарти, трималися разом, як Чіп і Дейл. Коля скромний, а з Міші  був би гарний вихователь в дитсадку.

В останні дні літа ми всі були на вухах від новин про оточення батальйону "Донбас" під Ілловайськом. Коли отримувала від хлопців смс-ки "Ми тебе любимо" то припускала, що так воно і є, але крім цього вони в серйозних траблах, бо для українських хлопців така душевність - це щось виняткове. Зв'язку з Мішкою десь не було добу, а потім він таки подзвонив - 1-го вересня,  опів на третю ночі. Він говорив щось про наших, які гинуть від вибухів - все, що я запам'ятала.

- Мішко, Мішко, Мішко, Мішко, Мішко, ну ми ж завтра зідзвонимося, правда?

- Та не знаю, Маринко...

- Коля як там?

- Біля мене лежить.

Розповідали, що сепаратисти чи росіяни пропонували Колі вийти з полону, бо він був поранений, але той лишився, бо не схотів кидати Мішу, то вони разом десь там.

На початку літа ми йшли з Мішкою до метро і я просила, щоб поїхав додому перед службою у війську, а він - "Ні, я не можу лишити пацанів".

Я жду і намагаюся жити буденним життям, ходити на роботу, заробляти гроші, робити щось корисне. Сьогодні от поїду дивитися приміщення для проведення конференції. І поки сиділа на нудній нараді, надряпала вже списочок найважливіших питань до господарів того закладу:

1) Скільки людей вони готові розмістити?

2) Яка вартість проживання людини за добу і чи можливі знижки?

3) Коли треба повідомити про кількість учасників?

4) Чи є у них чайники для приготування окропу на кава-брейки?

5) Коли будемо платити - до, під час чи після конференції і яким чином - готівкою чи на картку?

6) Коли вернуться Міша й Коля?