ОДРУЖЕНІ ДРУЗІ

Заповзаю в метро – і тут мене осяває тепле давнє світло –  у вагоні стрічаю стару знайому. Я теж «свічу» посмішкою, очі оживляються. Із часу зміни моєї дислокації минуло років зо три, і ось ми, ніби вчора бачилися. Як ти, що ти, і в першому абзаці вона губить фразу: «Ти ж мабуть знаєш, що N. N. розписалась того тижня?». Я німію і моя посмішка звужується до прямої короткої риски, погляд важко падає на підлогу, блідну. Ну я знала, що вона зустрічається і все серйозно, але про розпис вперше чую. І коли ж весілля? В березні. Ми ще їдем хвилин 8 до метро «Оболонь», провадимо про щось, але в голові в мене N. N.. N. N., з якою ми університетське життя пережили, це ж я її зі студентами-християнами познайомила (о, якби не я!), а потім ми багато мріяли, багато молилися і часто говорили, яка в нас цінна дружба.

N. N. телефонує мені через кілька днів, вибачається, що була відсутня, я влаштовую їй по телефону інтерв’ю, вона каже, що так все швидко, що й не устигли помітити, як утратили зв'язок. Закінчуємо розмову на оптимістичній ноті, а я потім думаю, ну все, мінус один, це точно.

Я би ніколи не хотіла, щоб найдорожчий мені відрікся від своїх друзів і не признав моїх, а я ревнувала його і нікуди не пускала, і ми сиділи вдома і дивилися один на одного, поки смерть не розлучить нас. Аби щось суттєво змінилося і мої друзі боялися телефонувати мені, як раніше, чи звати мене на тусовки. Звичайно, я не була на місці людини, що планує одружитися чи втопила у стосунках усі інші сфери свого життя, я була на місці друга, який ображався на друзів, які почали зустрічатися і забили на нашу компанію, ну, і на мене.

Проте… Сиджу тоді на діловитій зустрічі і мрію про дім, ліжко, капці, свою вечерю під свою музику. Дістаю мобілку, щоб заспокоїти себе, скільки там вже годин набігло. О, пропущений виклик. Так… від кого? Гасаю офісом, усіх пригощаю, жартую, сміюся голосно, щось розказую, а думаю про нього. Сьогодні ввечері мене чекає гарна зустріч. І ось я біжу, а в голові ми катаємся на яхті, тільки надворі тепла літня ніч, ми провадимо розмову про якісь вищі матерії (мабуть це інтелектуальний флірт), на мені чорна ледь блискуча сукня і мідні сережки якогось там століття.

Отож, я йду-біжу розкислими вулицями Позняків, а навколо бездомні пси, сумні люди, але я їх не помічаю, все таке веселе, у мене в серці оркестри, я не бачу ні бомжів, ні п’яних дівчат, ні калюж. Ні «Свободу Павліченко», ні занедбаних будинків, ні відсутності сміттєвих урн. У країні мабуть все супер, все окей, іде покращення, хтось, принаймні за нього бореться, і кризу ми переживем. І ось я метафізично в тій самій сукні, до зустрічі лишається рівно два метри. Я різко відкриваю двері, на мене сиплеться дуже багато світла і я провалююсь.

От як, коли навколо не існує нікого, крім однієї-єдиної людини. Друзі, які одружилися, раптово пішли з твого й мого життя. І тільки сумне збирає нас разом і ще кілька сигнальних зустрічей. Вже не буде так, як раніше, – каже нам друг на власному весіллі, ми сумуєм, а він радіє.

А це підходжу до одного співробітника і прошу, чи не міг би ти мене завтра на конференцію підкинути, в тебе є автомобіль, а мені проблематично під Київ громадським транспортом добиратися. Він говорить, вибач, не можу, в мене принцип – із дівчиною в машині самому не їхати, я одружений. Якби з нами ще хтось їхав, тоді гаразд. Я кажу, що все окей, а сама засмучуюся, бо не бачу в цьому Бога, і нікуди не їду наступного дня, дурію вдома. 

У Римі йде презентація одного чернечого ордену. Перед нами молоді й симпатичні хлопці та дівчата у «цивільному», хлопці – у чорних сорочках із білим комірцем. Вони вирішили все життя присвятити розповіді Євангелія і через це ніколи не одружаться. Я запитую, ви ніколи-ніколи не одружитеся? Вони відповідають, що ніколи. Поки я сиджу в шоці, до мене підходить старший священик і пояснює, що це для того треба, щоб на першому місці були люди, яким служиш, а не сім’я. Я говорю, що в нас, зазвичай, протестантському пасторові треба мати дружину, аби ним стати. Далі – непотрібна дискусія про наші конфесії. 

Чому одружені друзі переходять у розряд чужих і закривають свої доми? Чи може відкривають, але для інших, таких же одружених, як і вони? Поки я міркую про це і думаю, що ніколи не зайду просто так до тих, хто колись був другом, але одружився і випав із життя, на пошту приходить лист від колишньої L. K., яка зараз L. G., вона запрошує в гості.