«ГОП ЧИ НЕ ГОП»? В БОГУСЛАВІ СЕРДЮЧКА ЗАСПІВАЛА ЗА РЕГІОНАЛА

Вечір 24 жовтня, йдемо рідною вулицею Богуслава. Я не впізнаю її – тут зроду не було стільки автомобілів – мабуть, щось серйозне роздають, не гречку... Може, вертольоти?

Ми й самі йдемо на звук – на площу Ярослава Мудрого, центральною спорудою якої ще й досі є пам’ятник Леніну. Бо в Богуслав приїхала… Вєрка Сердючка! Звісно, не в річці покупатися, а відспівати за кандидата в нардепи від Партії Регіонів.

ДУЕЛЬ ІЗ ВАХТЕРОМ: мій досвід

Заходжу в гуртожиток університету імені Поплавського. На вахті сидять двоє - Вахтерша і Сторож. Кажу:
- Можна до Лєни такої-то? 
А Сторож мені: 
- Ви студентка?
- Ні, - кажу, - я аспірантка. 
- Нашого університету? 
- Ні, Академії наук.
- Так ми таких не пускаєм!
- Як це?
- Ми пускаєм тільки близьких родичів і студентів нашого університету!
- ?
Вирячаю очі, ніби я вперше в Україні.
- А можна подивитися ваші правила - на яких це підставах Ви мене не пускаєте?
- Нема в мене ніяких правил. Жалійтеся на Сторожа на Щорса!
- Ну як це так? В гуртожитку мають бути правила!
- Не знаю я ніяких правил.
Чухаю потилицю (клею дурня - звичайно, до цього Сторожа я була готова).
- А де Ваш комендант, може в неї є правила, щоб я подивилася? - розпачливо питаю.
- Комендант працює тільки до 5-ї, нікого нема! - обличчя сторожа змінюється із непохитно-цегляного до жалібливо-людяного. - Дєвушка, ви понімаєте, що в мене така робота, що я повинен тут сидіть і нікого не пускать, кромі своїх. Що треба записувать документ в журнал, а у вас не "наш" документ. А потім прийде комендантша, і провірить!
- Я, звичайно, не хочу Вам неприємностей, - кажу, - але треба щось робити...
- Так! Де ваша Лєна? Години вам хватить?!
Дзвоню Лєні, вона спускається, але забуває перепустку. Сторож на неї гримає і вона вертається по неї на якийсь там поверх.
- Паспорт давати чи посвідчення? - пропоную широкий асортимент.
- Нащо мені твій паспорт, давай посвідчення.... Мда, університет Шевченка - хороший університет!
Це не університет, це Академія наук, Інститут лі...

ЛЮДИ В КОСТЮМАХ

Люди, загорнуті у свої справи, віддалені один від одного. Люди, що ховаються за своїми справами. Бо коли справ не стає, не стає про що говорити. Люди нишпорять у телефонах, ховають руки в кишені або складають їх на грудях. Перекидаються жартами, але ніколи не знають, хто чим живе. Поспішають іти. Хоча часу і так мало. Надто мало...

Справи, що віддаляють нас один від одного. Діловий тон голосу, діловий костюм. 

МІЗЕРНЕ ЧИ НЕ-МІЗЕРНЕ ЖИТТЯ?

Дедалі частіше стикаюся з вибором: жити чи не жити мізерним життям. Живу один раз.

Ось деякі з викликів:

Іти за вигодою чи за покликанням.

Боятися чи бути сміливою.

Робити добро, коли це мене не славить, чи вдавати, ніби нічого не бачу.

Знати правду і передавати її чи мовчати.

Розповісти, що думає Бог з того приводу чи боятися за свою репутацію.

Захистити того, кому протистоять сильні чи убезпечити себе.

Прийти під суд, де судять безневинну людину чи заспокоїти свою совість вдома.

Не ділитись чи ділитись.

Бути мізерною чи не витрачати себе на боротьбу за дрібниці. 

Створювати собі статус чи служити іншим.

Брати те, що мені не належить (особливо, коли цього потребую) чи не брати.

Фліртувати чи виявляти турботу.

Обманювати чи не обманювати.
Карати чи прощати. 

У цьому неідеальному світі за все добре доводиться платити ціну. Якщо живеш там, де пахне молоком і медом, скоріш за все, був хтось, хто чимось або багато чим пожертвував, аби прийдешні користувалися благами. А мало таких, що жертвують. Мало тих, що беруть відповідальність за майбутнє, за інших людей. Все добре будується на жертві. Батьківство - це наслідок жертви. Тим більше, хороше. Незалежна країна - також результат того, що були люди, які вирішили від чогось відмовитися заради неї. І близькість із Богом - це результат жертви Бога на хресті.

Скоро я покидаю гуртожиток і думаю, що лишаю по собі... Що, дане мені, використовую, а від чого ховаюся? Він все оцінить.

НАДТО ПІЗНО

Позавчора ввечері сиджу на кухні, приходить мама і приносить пакет "Nike", що припав був порохами. "Що може бути цінного у прим'ятому целофановому пакеті "Nike"?" - дивлюся з неохотою. Секунду, і мама виймає розкішне коралове намисто. З охотою приміряю, уявляю себе дівчиною на все село і вже міркую, до якої сукні вдягатиму.
- Це ж баба Оксана подарувала мені, коли я ще в школу не ходила! - радію.
- Багато років не могла знайти їх, а вчора знайшлись, коли в селі в хаті білили, шафи трусили.
Старовинні коралі у чотири разки, однозначно, старші за бабу Оксану, зав'язуються стрічкою під саму шию, на якій цековнослов'янською вишито коротку молитву до Янгола-Охоронця.
- Ти знаєш, що баба Оксана лежить паралізована? - каже згодом мама.
- В лікарні?
- Яке в лікарні? Вдома! Їй вже за 80, таких у лікарню не беруть...
Я пригадую бабцю, як вона приходила до нас, приносила мені гостинці - своїх дітей і онуків не мала, а мене вважала за свою. Коли вчилася в університеті, подарувала мені шерстяну білу хустку в квітках, в якій сама дівувала, щоби я в ній на сцені народні пісні співала. І це саме намисто, ще років 20 тому - модний аксесуар минулої епохи. Мені шкода бабцю, і вкотре постановляю, що, коли наступний раз побачу її, то, (хай там що думають!), поговоримо про Бога, молитимусь за неї.


А сьогодні я вже повертаюся до Києва і отримую вечірній дзвінок від мами.
- Баба Оксана померла.

Так буває - Бог дає знак, - згадуєш про людину, яку давно не чув і не бачив, ну, або хтось про неї згадує, сниш її, знаходиш її речі, світлини, натикаєшся на її ім'я в рекламі чи на її рідне місто на маршрутці... "Може, навідати?" - думаєш. Прийти, подзвонити, написати? Минає затяжний час вагань, приходять справи, а потім інші справи. А далі - забуття... Та одного разу, зустрівши спільного знайомого, або некролог в місцевій газеті, розумієш - надто пізно.

СХОЖІ НА ДІВЧАТ

- На "Віті-1", будь ласка! - прошу водія зупинити маршрутку "Богуслав-Київ". Виходжу в передмісті Києва, молюся перед тим, як зайти в темний перехід із однією лампою десь там в кінці. Із плецаком та клітчастою торбою вибираюся нагору, на світло і прямую до зупинки "Авторинок". 

Літають поліетиленові кульки і папір, під цементним парканом буяє лобода, на сонці блистять покинуті пляшки. На зупинці вже з десяток людей, переважно, чоловіків після 30-ти. Бабця в галошах, з червоним від сонця обличчям продає каву (знає всіх маршрутчиків по-імені). На зустріч біжать три-чотири молодих собаки, очевидно брати і сестри. Я не втримуюся, щоби не погладити одного з них. Пес спочатку боїться, але не може встояти, а згодом трохи не вискакує мені від радості на руки. Брати-сестри також підбігають, щоби отримати крихту любові, але Пес № 1 вже не збирається ділити мене із родичами, починає кусати їх за вуха, жалібно гавкати. Тепер він ладен піти за мною одною на край світу і, певне, вірить, що чудеса бувають.

ПАЧКА СІРНИКІВ

Увечері я перебираюся працювати на кухню. Спека така, що творити наукові тексти вдень видається неможливим: на ходу засинаю. Гризе сумління: хтось працює в шахті, а я відлежуюся вдома - за що ж гроші отримую? Вночі на кухні нашої однокімнатки вчитися найкраще: з прочиненого вікна просочується прохолодне повітря, легенько пахне димом (хтось палив на березі річки літнє багаття). Звісно ж, сюрчить цвіркун, в буді спорадично прокидається пес - стереже приватний будинок, а шуму міста майже не чути, хоч ми живем у центрі Богуслава.

Із серйозними намірами заходжу в куценьку кімнатку, заставлену консерваціями, городиною та посудом, облаштовую собі "офіс". Забираю зі стола все, що Бог послав. Ставлю на ноутбук, папери, книги. Якщо сидітиму тут до ранку, з'явиться гора фантиків від цукерок або жменя хвостиків від яблук.