ПАЧКА СІРНИКІВ

Увечері я перебираюся працювати на кухню. Спека така, що творити наукові тексти вдень видається неможливим: на ходу засинаю. Гризе сумління: хтось працює в шахті, а я відлежуюся вдома - за що ж гроші отримую? Вночі на кухні нашої однокімнатки вчитися найкраще: з прочиненого вікна просочується прохолодне повітря, легенько пахне димом (хтось палив на березі річки літнє багаття). Звісно ж, сюрчить цвіркун, в буді спорадично прокидається пес - стереже приватний будинок, а шуму міста майже не чути, хоч ми живем у центрі Богуслава.

Із серйозними намірами заходжу в куценьку кімнатку, заставлену консерваціями, городиною та посудом, облаштовую собі "офіс". Забираю зі стола все, що Бог послав. Ставлю на ноутбук, папери, книги. Якщо сидітиму тут до ранку, з'явиться гора фантиків від цукерок або жменя хвостиків від яблук. 

ТРИ ЕКСТРЕМАЛЬНІ НОЧІ В МОЄМУ ЖИТТІ

2007-го, в Кракові. Жили ми тоді у Варшаві, в гуртожитку для студентів-іноземців "Hera". Знайомі збиралися їхати до Кракова і покликали за собою. Був кінець квітня, останні тижні нашого стажування в Польщі, гріх пропустити нагоду побачити королівське місто. Тільки моїх знайомих запросила їхня знайома, мені незнайома дівчина з Киргизстану. Їдем, значить. Три українки, киргизка і таджикистанець, Саїд. Подорожувати годин 6, лягти не можна, бо потяги в Польщі не призначені для спання, тільки для сидіння - надто куца в них країна. О першій ночі вийшли на краківському залізничному вокзалі, о другій дісталися так-сяк по-пам'яті до гуртожитку, теж для іноземців, переважно з СНД, такого десь, як шістьорка в КНУ, тільки трохи кращого. Заходим ми, а нас привітно зустрічає узбек, домовляється з вахтьоршою і веде в підвал. Заходимо, а там в нього День народження. Посеред кімнати стіл, на підлозі повний тазік олів'є, бутерброди зі шпротами і, ясна річ, плов. В кімнаті грають хіти 90-х, звичайно ж, "Белые розы", десь в кутку танцюють двоє, азіат і "наша", на лавці сидять індус у яскраво-рожевій сорочці і теж "наша", розмовляють. Просять до столу. За столом казахсько-узбецька компанія, всі дуже гостинні, фактично тверезі, тільки один білорус чи росіянин каже, що йому не подобається Європа, бо все там однакове, і поїде він десь в Ташкент. Звичайно ж, історик. Я не знаю, що мені робить, прийшла без подарка, всього боюся, боюсь щось не те сказати або якось не так подивиться і надбати східного залицяльника. 

ІСУС i НЕРОЗДІЛЕНА ЛЮБОВ

2012 року в мене був один із найзамучливіших і душероздираючих Великоднів. На свято їхала до бабці автобусом, в якому стояв дух перегару, а біля мене сиділи хлопець із дівчиною і обговорювали, як вони бухали, які фізіологічні реакції це викликало, і як завтра, на свято, вони це повторять. Потім один п"яненький сусід запропонував компанії помовчати, а дівчина казала, що вона така тендітна, що може і руки поламати. Спалахнув конфлікт, на щастя, ніхто не бився. Коли все заспокоїлося, сусід переключився на дівчину, яка сиділа поряд, хоч перед тим комусь дзвонив і називав сонечком. За 45 хвилин їзди не пролунало жодного слова про те, що ми завтра святкуватимемо і заради чого тут держава дала нам вихідні. Ані репліки про Ісуса. Правда, зрідка в автобусі "Богуслав - Щербашенці" можна почути розмову бабусь, що тривожаться з приводу появи в селі віруючих. Як бачимо, дискурс культури, в якій живемо, зовсім не християнський, ніби якась сила спеціально провокує в загалі відволікаючі "тєми". Зрештою, я рада, що провела так беззмістовно Великдень, бо, знаходячись у своїй компанії, не побачила би більше реальності, не написала би пост, можливо, й не вибрала роботу в ССХ.

ПІД "УКРАЇНСЬКИМ ДОМОМ": ВРАЖЕННЯ

Ділюся трохи гарячими враженнями від мітингування проти законопроекту про регіональні мови. Не витримала вчора таки моя душа, залишила правку дисертації, поїхала на мітинг і ночівлю до "Українського Дому"... Зрештою, побачила на фотографіях мітингу під Адміністрацією Президента знайомих із "Подільського клубу". Іду Хрещатиком, зустрічаю людину із червноним від сонця обличчям, як і в мене, - очевидно, мітингувальник, думаю. Або перележав на Трухановім острові, - каже мій друг і патріотична совість Леонід.

ЧОМУ Я ХОДЖУ НА МІТИНГИ І ЯК ЦЕ УЗГОДЖУЄТЬСЯ З МОЇМ ХРИСТИЯНСТВОМ

Я вибрала активну громадську позицію в житті, бо вважаю, що реагування на злочини і несправедливості є також частиною місії. Цей тиждень почався із нових мітингів проти закону про регіональні мови. Як філолог, я розумію важливість  національної мови для народу і не можу стояти осторонь вбивання української мови й культури. Для мене ці акції не політичні в сенсі підтримки певної політичної сили (принаймні не вважаю себе учасником цього, якщо так складеться, оскільки на даний момент не підтримую жодної політичної сили), а громадські. Мабуть, громадський активізм зараз  єдиний дієвий метод зберегти Україну від поступовї втрати держави.

ЛЮДИ ГОВОРЯТЬ. ДЕСЯТЬ ЦИТАТ НА ТЕМУ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Вистава під назвою «Закон про засади мовної політики» у театрі Верховна Рада триває. Роздумуючи над ситуацією, в моїй голові назбиралося з десяток епізодів та фраз, що запали в серце – почутих на вулиці, прочитаних в часописах. Замість того, щоби патетично доводити згубність закону 9073 для України, поділюся життям.

ЯК ДОПЛИВТИ ДО БЕРЕГА? (ДОСВІД ОДНОГО ЖУКА)

Сьогодні ввечері я знову пішла на молитовну прогулянку. Як добре, що на ці три відносно безтурботні роки мого життя Бог поселив мене на околиці Києва біля парку "Феофанія". Багато дерев, жаб і квітів чули мої думки, переживання, молитви. Сьогодні я заходила в ліс із думкою "Як відрізнити Божий шлях для мене від моїх похотей?". Я знаю, що через якийсь час закінчиться спокійний сезон, потрібно буде вийти з долини і йти на гору. Тому що життя є шлях, тому що в кожної людини є покликання, і в мене також. Але навіть там, на горі, мене втомлену буде очікувати з водою Той, Хто завжди любить і все знає.