КАКОВО СЕЙЧАС В КРЫМУ?

Все страны мира со свободными СМИ наверняка знают, где находится Украина и что такое Крым. По крайней мере, мы надеемся, что студенты и сотрудники организаций IFES молятся о нашей стране, чтобы не было военных действий со стороны России, а также разделяют наше горе в связи с сотней убитых – расстрелянных, замученных пытками, сожженных заживо, искалеченных и пропавших без вести. Огромная благодарность всем, кто помогает украинцам пережить сложные времена, предоставляет медицинскую помощь раненым, ведет переговоры с восточным соседом, проводит акции в защиту Украины, молится о нас и рассказывают правду о событиях Евромайдана.

Экскурс

21 ноября 2013 года в украинской столице Киев начались протесты, вызванные приостановлением процесса евроинтеграции Украины тогдашним Президентом Януковичем. Они бы, возможно, утихли, если бы не 30 ноября, когда власть с помощью силовиков разогнала мирную демонстрацию, избив до полусмерти обычных студентов и дав понять, что будет с тем, кто не согласится и уже не согласился с действиями Януковича. Реакция украинского общества на применение силы – парадоксальна: в декабре 2013 года люди вышли на Майдан на долгосрочный протест с требованием № 1 – отставка Януковича и досрочные выборы. Палаточный городок протестантов пару раз пытались разогнать силой, но активисты выдерживали штурм, на помощь среди ночи собирались люди со всего Киева, а утром – и со всей Украины. 19 января 2014 года, после принятия провластной партией «драконовских законов», которые предполагают уголовную ответственность за участие в мирных акциях, ношение шлема и маски или наличие в автомобиле шин, начались силовые противостояния между евромайдановцами и спецподразделениями милиции. Появились первые жертвы, массово начали пропадать люди, которые ходили с украинской символикой, заведены сотни криминальных дел за участие протестах. Полиция похищала раненых людей прямо из больницы. 18 февраля закрыли метро, вооружили милицию и преступные группировки огнестрельным оружием для отстрела митингующих, перекрыли движение в центре столицы - Служба Безопасности Украины начала «антитеррористическую операцию», чтобы наконец-то зачистить Майдан. Силовики сожгли Дом Профсоюзов, где находились живые люди, а 20 февраля начали обстрел, вследствие которого более 90 человек из Самообороны было убито. Штурм Майдана закончился отступлением силовиков, бегством Януковича из страны.

Но сразу после этого украинский полуостров Крым заняли российские войска, чтобы якобы защитить русских от украинских националистов. Многие считают, что крымчане рады российскому вмешательству и не против присоединиться к России. Чтобы лучше понять, каково сейчас – находиться в Крыму, я попросила активистов Содружества студентов-христиан в Симферополе рассказать, что происходит.

К сожалению, они не согласились на публикацию их фото, так как (цитирую): «У нас тут начали активистов воровать. Я удаляю все из своих соцсетей. Мне немножко страшно. Я пока не хочу светиться», «лучше просто имя и без фото :-( мне уже звонили просто, стараюсь меньше светиться».

Рассказывает Карина, 19 лет.

«Я родилась в Симферополе. Крым - это моя родина и он для меня неотъемлемая часть Украины. Вы знаете, к России в целом я всегда относилась хорошо (там живет вся моя родня), но то, что происходит сейчас, выходит за рамки... Путин, видя, что в нашей стране сейчас неспокойно, решил "под шумок" захватить наши украинские земли, ввел войска, захватил наши административные здания, повесил везде русские флаги. Наши телевизоры наполнились российскими каналами и перестали показывать правду. Очень обидно, когда крымчане  (не все, конечно) верят всему,что там говорят! Как же не понять, нас оккупировали? Я хожу по городу с украинской символикой и это с каждым днем становится всё опаснее, потому что за это теперь могут и избить! Разве это не страшно? Страшно. А когда активистам начинают угрожать и просто похищают, разве это не страшно? А когда на украинской земле, житель кричит "Россия! Россия!" и радуется всему, что происходит, разве это не предательство? С другой стороны, меня воодушевляет сплоченность, патриотизм, терпение крымских татар и я еще верю, что вместе мы сможем отстоять единство Украины».

Пишет Оксана, выпускница ССХ. Муж служит в украинском флоте.

«Мы уже папу (мужа) полторы недели  не видим. Раньше вы за нас в Киеве стояли, тогда мы не могли приехать, поддержать вас на Майдане, а теперь – наша очередь. Мой муж будет защищать нашу страну до последнего».

Рассказывает Вика, 24 года.

«По русских телеканалах передают, что жители Крыма рады российским «защитникам». У меня просто нет никаких сил, ну как можно думать, что мы рады оккупации. Я живу сейчас в Симферополе и то, что сейчас происходит нельзя назвать никаким другим словом. На протяжении двух недель количество российских войск на территории Крыма увеличивается каждый день. Они захватывают административные здания, военные базы, заставляют украинских военных сдаться и отдать оружие, отключили все украинские телеканалы, заменив их на российские. Все это время, мы, крымчане, живем в состоянии страха. Мы не можем свободно выражать свою позицию, не можем свободно ходить по городу с украинской символикой и говорить, что мы за целостность Украины. Я не понимаю от чего и от кого нас защищает Путин. Я всю свою жизнь говорю на русском языке и меня никогда никто не притеснял из-за этого. Крымчане тоже украинцы, тоже патриоты. И нам невыносимо больно от того, что нас насильно хотят сделать частью РФ».

Пишет Лена, 21 год.

Всю жизнь я прожила в Крыму. И за пределами полуострова была не часто. Из Украины вообще не выезжала никогда. Я была в Киеве и во Львове. и все. Украина моя единственная Родина. А Крым - мой настоящий дом. Украинцы - моя семья. Когда в семье проблемы, обижают кого-то из родных, кто-то умирает - то начинаешь еще больше любить родственников, заботиться о них, о вашем общем доме. А сейчас в мою семью, в мой Крым пришли чужие люди. Они нагло заявляют, что пришли защитить нас, направляют на меня и моих друзей оружие. До событий в Крыму, до того, как русские солдаты ступили на наши земли, я не видела оружия, не видела людей в военной форме, не видела людей в масках. Я не знала кто они, поэтому не знала чего от них ждать. На дорогах останавливают и проверяют каждую машину, в поездах проверяют все вещи, в самолетах тоже самое. Лезут в чемоданы люди, у которых нет на то полномочий. Они называют себя «народной дружиной». И если вдруг ты или содержимое твоих вещей не нравится, то тебя могут даже с поезда спустить на ближайшей остановке. Многие говорят, что это для безопасности, чтобы фашисты не провезли что-то запрещенное. Но повторюсь, кроме Крыма я несколько раз была в Киеве и Львове и ни одного бандеровца, который притеснял бы или ненавидел меня за то, что я говорю на русском, я не встречала.

В Крыму теперь бьют журналистов, крадут людей, рвут паспорта. Даже если Россия действительно пришла помочь Крыму, то пока реальной помощи я не вижу. Я вижу только злых людей, вооруженных солдат, казаков с плетками, испуганные взгляды, пустые улицы по вечерам». Все, что я чувствую - страх перед неизвестностью(что будет с нашей работой, нашим образованием), тревогу за себя и родных, боль сердечную, и злость к людям, которые предают землю, на которой живут. Россия вполне устраивает меня в качестве сестры-соседки. Но не надо приходить в мой дом! В своем доме мы сами наведем порядок».

 

http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1506662

Пишет Александр, 24 года

Я крымчанин. Живу в Симферополе всю сознательную жизнь, а моя семья живет в Крыму уже больше пяти поколений. Как и у большинства крымчан среди моих предков есть как русские, так и украинцы, выходцы из разных регионов бывшего СССР. Можно сказать, что я типичный крымчанин своего поколения. Поэтому я очень остро переживаю то, что происходит на полуострове.

В феврале, когда поползли первые слухи о потенциальном отделении Крыма от Украины, я и многие мои друзья вышли на митинг за целостность Украины. Я держал в руках плакат «Не хотим судьбы Абхазии». Но сейчас Крым имеет все шансы повторить историю этого кавказского региона. Присоединение Крыма к России не будет признано международным сообществом и наш регион станет «серой зоной», как Абхазия, Северный Кипр и Приднестровье.

В первые дни, как российский спецназ захватил административные здания в Симферополе, центр города был перекрыт и его патрулировали «зеленые человечки» в российской форме и с российскими автоматами АК-100. Это было сделано для того, чтобы запугать всех инакомыслящих крымчан и дать понять «кто в доме хозяин». Со временем, патрули убрали, а «зеленые человечки» стали блокировать украинских военных на их базах. Спустя несколько дней смелые крымчане снова начали выходить на протесты против оккупации и и сепаратизма. Тогда новая «власть» Крыма прибегла к террору: начали нападать и забирать технику у журналистов, были отключены украинские каналы, вместо оккупантов на улицы вышли коллаборационисты: казаки и местные русские националисты, которые неоднократно избивали и унижали людей... В последние дни были выкрадены наиболее авторитетные лидеры движения Евромайдан.

16 марта Крым ждет референдум об отделении от Украины. Оккупанты спешат провести его, пока не начались серьезные экономические проблемы и крымчане пребывают в эйфории. Но они не понимают, что это будет иметь плачевные последствия для экономики и общества. Основа экономики Крыма — туризм, будет разрушена. Инвесторы не будут вкладывать деньги в «серую зону». Воровство и коррупция, против которых боролись украинцы на Евромайданах в Киеве и Крыму, не будут искоренены. Теперь главное, чтобы сепаратизм не победил в других регионах Украины и их не ждала та же судьба. Прошу всех об это молиться.

Пожалуйста, не оставайтесь равнодушными к судьбе нашей страны и наших коллег! Молитесь и не молчите.

СЮРРЕАЛІЗМ 22 ЛЮТОГО

Зранку 20 лютого на Майдані палав вогонь і постійно підіймалися клубки темного шинного диму, крізь який було видно, що силовики почали швидко відступати, а з крутого пагорбу, де і досі стоїть Жовтневий палац, несуть чимало тіл. Люди з ношами біжать з гори до швидких, інші прориваються слідом за беркутом, голос зі сцени дає їм тактичні вказівки - під супровід вибухів, і свист куль (а хтось біля мене, хто точно краще розбирається, каже: "Це калаш").

Я заступила варту 19-го, близько 15-ї години, і бачила, як усю добу потім самооборонівці змінювали один одного на "передовій", ідучи і повертаючись то з опіками, то з контузією, то просто в кіптяві. Територія Євромайдану вкоротилася, вчорашній "мирний наступ" лишив по собі мертвих, поранених і, психологічно (психічно?) травмованих, десь там ходять тітушки і користуються турботливо виданою їм вогнепальною зброєю, Профспілки згоріли і люди в них теж, теперки там (певне, наші) ходять всередині з ліхтарями і б'ють вікна, би приміщення скоріше охололо. На дахах виглядаємо снайперів, метро, ясна річ, не працює ніде, тож ми не дуже розуміємо, що значить міліцейський наказ забиратися геть - бо на чому ми маємо забиратися? Одначе кияни ідуть і йдуть, заповнюють Майдан і Михайлівський монастир їжею і ліками, наші хлопці зміцнюють барикади на Костельній, скрізь трапляються шини і коктейлі - так, щоб під рукою.

Спочатку ми з дівчатами сиділи біля намету і намагалися з новин з телефонного нету передбачити, що буде далі. Ближче до ночі я вирішила обійти неокуповану територію Майдану, трохи розвіятися й оцінити ситуацію. Стела Незалежності опинилася в зоні контролю силовиків, як і міст, і взятий на наших очах Жовтневий палац, а наметова капличка УГКЦ, в якій я недавно молилася, певне, згоріла (ми бачили, як великий вогняний язик полетів туди учора ввечері). Мітингувальників відділяла від "охоронців порядку" чорна стіна шинного диму і вітер цей дим (з Божою поміччю) гнав у бік міліції. Обхід території мене добряче збадьорив, особливо читання псалмів зі сцени, присутність на Майдані літніх жіночок і чоловіка в інвалідному візку. Ще один кадр - священник сповідує перед тривожною ніччю бійця Самооборони Майдану - в шоломі, з чорними долонями. Якщо людей на Майдані (і це коли не працює метро) чимало, якщо тут лишаються ночувати  пенсіонерки чоловік в інвалідному візку, то нам, молодим, сором іти додому.

10 годин по тому почалося щось страшне. Багатьох хлопців несуть повз нас, через 32-гу барикаду. Деякі з них накриті з головою, з-під покривала звисає рука зі срібним перснем чи видніється білий закривавлений светр, нога в татуюванні, . Когось накрили вовняним коцом, когось - прапором. Було ще багато живих, стріляних. Лише один із них, пам'ятаю, кричав. Чоловіки в черговий раз несли хлопця, попереду жінка з медичної сотні, на обличчі жах, гукає "Лікаря, лікаря!", "Дорогу!", "Хірурга", товариші пораненого просто таки біжать з ношами, а коли доставляють тіло до медпункту, кладуть мовчки на землю, скидають шапки і хрестяться.

Ненавиджу себе за те, що не маю базової медичної освіти, правда тут "красная вата не лечит солдата". Ми побігли до медпункту, куди зносили живих і мертвих, я намагалася говорити спокійно, майже пошепки, запитала одну з лікарів, може треба чимось допомогти. Вона відіслала мене до Михайлівського за перев'язочними матеріалами. Ми з дівчатами бігали з гори і під гору, а тим часом швидкі прибували й прибували, на асфальті кров, шприци і якісь запчастини, певне, від крапельниці. А за медпунктом з боку "Макдональдсу" приносили тих, кому вже медична допомога була не потрібна. Я пішла подивитися, можливо когось із загиблих упізнаю... На землі 12 тіл. Люди підходили до них, відкривали обличчя, щоб упізнати побратимів, більшість лиць було в крові, а мені чомусь запам'ятався один хлопець: лице його темне від шинного диму і світле, як у янгола, світлі очі, напівзаплющені, зупинилися на небі. І всі ті 12 - такі молоді, щойно живі. Більшість із нас, живих, стояли мовчки, я тільки закривала рот рукою, від жаху, від почуття нереальності й нерозуміння. В цілому я була дивно стриманою, напевне, Бог заморозив мої почуття, щоб зберегти розум... Але не так було з хлопцем, який упізнав свого одногрупника зі Львова. 

Ще раз підійшла до лікаря, запитала тихо, чи якось можу допомогти. Вона спитала, чи нема чим цигарку підкурити. Якби було, то я би підкурила.

Котрийсь із сотників, хто ще зберігав якесь відчуття реальності наказав нам позбирати всі окуляри, респіратори і шоломи, і ми механічно зайнялися ділом. Потім я пішла в Будинок архітектора (всі ресторани і кафе були зачинені), зупинилася на хвильку у вбиральні біля дзеркала, поглянула на себе і побачила, що ледь тримаюся на ногах, жалюгідна і безпорадна, і якщо що, то я навіть не шаритиму, як і куди бігти. Тому я набралася сміливості сказати своїм таким же шокованим і безпорадним товаришам, що їду додому. Не знайшлося впливової людини, яка би відкрила метро, то я пішла на Контрактову на зупинку11-го трамваю, де вже стояла величеееезна черга. Двоє молодих продавців кави-чаю вирішили хоч якось розрядити атмосферу і ходили, пригощали своїми екзотичними напоями задарма. Майдан - він заразний. Один із них мені каже: "Ви звідкись тікали?". Ні, просто ішла, відповідаю.

Я доїхала додому і холоднокровно пішла зняти останні гроші з банкомату. У киян була паніка, знімали все, а ті, що стояли в черзі - нервували і сварили. Я подумала, які ж ми, люди, дрібні, залежимо від цих папірців, а без них ми хоч щось можемо? А тим хлопцям, які сьогодні востаннє по землі ходили - їм вже то все до щита...

Через кілька днів по тому почалося масове носіння стрічок, хоча кілька тижнів тому я сама зняла свої ради безпеки. А тепер "туристи" фоткаються на Майдані у модельних позах біля квітів і спалених машин, символіку носять навіть ті, хто вболівав хіба на дивані. Згадуються ті 12 трупів і море поранених, що їх пронесли повз нашу барикаду, і пагорб біля Жовтневого, звідки бігли, бігли і бігли люди з тілами, - яка там романтика про кров, якою треба землю окропити, як казав один чоловік? Серед убитих був Богдан Сольчаник зі Львова, якого я пам'ятаю з Варшавського гуртожитку "Hera". Дивацько, що ми про нього, ще живого, активіста Помаранчевої революції, чорнопориста згадували 3 лютого з подругою Оленкою Добош, сидячи у львівському "Музеї ідей". А зустрілися ми біля вірменського собору, куди я зайшла, щоби пом'янути Сергія Нігояна. Сюрреалізм якийсь.

СЕРГІЙ НІГОЯН (зі щоденника)

16 січня

Я приїжджаю на Майдан на нічну варту, знову очікуємо штурму Беркуту. У мене всі симптоми застуди, але совість не дозволяє лежати в теплому ліжку. Надворі -10, але ми сидимо біля бочки з вогнем, маємо чай, дрова, і тому врятовані. А от охоронці стоять на морозі, вартують наметове містечко. Одного з них упізнаю, це хлопець-бородань, тепер він тусується біля калушанського намету. Я бачила його на іншій барикаді, неподалік науковців, а тепер, видно, його перевели до іншої сотні. Про нього ще писали у Fb-спільноті "Є люди", що він вірменин, а не западенець, як я думала (а так добре говорить українською!), що йому не так багато років. Він помітив мій погляд і теж став дивитися на мене. Я перестала витріщатися. Священник ходить, освячує нас, благословляє на ніч, щоб Бог зберіг. Бог зберіг.

18 січня 
Я знову чергуватиму на вечірній зміні біля мобілізаційної хати. Приходжу до бочки, там сидить купа народу, в основному гості, мороз перейшов позначку -10, позамерзала і питна вода в пляшках, і вологі серветки. Вогонь у бочці, властиво, тліє, дим валить, а люди біля бочки сидять як статуї і просять чаю. Я прошу, ну хлопці, нарубайте хтось дров. Гості потупили очі, зрештою хтось із охорони зголошується, я нарубаю, але у вас нема нормальної сокири, сходи, попроси в Калуша. У калушан все завжди є, вони люди хазяйновиті, і хатинку нам збудували.

Тож я йду.

А по сусідству навколо бочки сидять старші чоловіки і той бородатий хлопець, який декламував на відео Шевченка. Вони мене зустрічають з посмішкою, а я відразу до діла.

- Добрий день, а є у вас сокира?

- Є, - підводиться бородань, - але я тобі сам дрова порубаю.

І в моїх очах він раптом добряче виростає, і я йому даю балів так 100, і вирішую, ну все, треба з ним дружити.

Ми йдемо до нашого намету.

- Як Вас звати?

- Та давай на "ти", Сергій. 

І відразу береться за діло. Я думала, керуючись стереотипами, він мав би трохи зверхнім, грубуватим і приставучим, а виявляється, це проста, ввічлива людина (хто бачив відео, де він про себе говорить, той погодиться). 

Сергій нарубав нам дров і відразу пішов вартувати барикаду, не вимагаючи уваги чи подяки. 

Я йому в слід:

- Сергію, будеш їсти? В нас є гаряче.

- Та не знаю. Ну може, якщо у вас є.

Скромний - і це приємно.

Приходить згодом, у балаклаві.

- Навіщо, - кажу, - тобі ця шапка з дірками для очей і рота?

- Та не хочу засвітитися, а то ще впізнають і знайдуть...

20 січня 
Учора почалися сутички на вулиці Грушевського. До наметів повертаються хлопці з охорони, серед них - Сергій, уже без балаклави, а обличчя все темне від чорного диму.

- Сергію, ти не в солярій часом ходив?

- Ні, - посміхається, - ходив палити шини на Грушевського. 

І видно, що думками він там, там де стріляють.

Я іду у бік вулиці Грушевського, як не як, там моя робота. З Майдану вирушають чоловіки, споряджені палицями і касками, медики, жінки з термосами, чимало з яких - літнього віку. Якась жінка-продавчиня сувенірів у переході метро благословляє майданівця в бій, йому приємно, він дякує і біжить туди, де небезпечно, готовий до всього. Перетинаю кордон мирного Майдану, на паркані біля барикади - фото-виставка "Мирний протест". На фотополотнах: закохані гріються, волонтер самооборони грає на фортепіано, священники стоять на барикадах... А за Майданом - стукіт, дим і вибухи. Я розумію: не буде так, як раніше.

21 січня

Я намагаюся заснути, але не можу. На "Громадському" транслюють бої з вулиці Грушевського. Лягаю в 3:30, а прокидаюся о 5, іду на кухню готувати кашу на Майдан. В 7:30 я вже на там, заступаю варту. Ніч минула спокійно, хлопці з самооборони затримали тітушок-заробітчан, що з'їхалися нас бити за 250 грн на добу.

Приходить Сергій, видно, знову був на Грушевського. Знову весь там.

- Привіт, Сергію!

- Привіт, - спішить. - У вас є якась їжа?

- Є, принесу зараз.

- Дякую.

О 10-й я передам зміну і піду на студентську акцію під МВС, де ми вимагатимемо звільнити затриманих студентів з університету імені Карпенка-Карого. Почуватимуся кепсько, бо застуда ніде не ділася, тому скоро поїду додому лікуватися і відсипатися, тільки забіжу на Майдан, занесу ліки. Зустріну там Сергія, але він якраз з'ясовуватиме щось із охороною. "Побачу іншим разом, спитаю його, що там".

22 січня

Прокидаюся десь об 11. Дзвонить мама.

- Ти ще спиш?

- Так, а що?

- Там передали, що на Грушевського двох наших вже вбили.

- Та ти що? Зараз зайду в інтернет, перевірю, чи правда.

Якщо це і правда, то, скоріше, це якась випадковість і навряд, чи ці люди мені відомі.

Заходжу.

P.S. 
Його застрелили 22 січня 2014 року о 6 ранку на вулиці Грушевського. Десь біля спалених автобусів і стадіону. Кажуть, він поніс хлопцям протигази. Його принесли без маски, і цілком ймовірно, що вбивця вибрав його через кавказьку зовнішність. Стріляв ізблизька, поцілив чотирма кулями - так, щоб убити. Побратими занесли Сергія в приміщення Академії наук, де нині медпункт, намагалися спасти, але наш хлопець помер.

Я приходила до намету й далі, але не могла звикнути, що Сергія там більше не буде, тільки його світлини на барикадах, свічки і вінки. Потім, вже десь у лютому, зайшла у нет і побачила відео, де його ховають. Тоді нарешті повірила.

Відразу по його загибелі якісь "людішкі" написали статтю про те, що він був вірменським (!) терористом і мабуть багато недалеких у те повірили. Але факт лишається фактом - ні ті, хто це писав, ні ті, хто це репостив, ні той, хто убивав, як і той, хто давав на це дозвіл, не знали Сергія Нігояна.

Якщо Бог посилає нам у життя людей (хоча б на 4 дні!), щоб чогось навчити, то Сергійко став для мене учителем скромності і прикладом того, як бути людиною діла. Вічна пам'ять.

ВИРІШУЙ СВОЇ ПРОБЛЕМИ

"Стены разрушь, чтоб увидеть, 

как страдает этот мир" 

(Hillsong).

  

Ось найчастіші виправдання та закиди, висловлені мені, стосовно громадянської позиції та Євромайдану.

"Я не піду на протест, я відстояв своє у 2004-му. Я розчарувався. Ющенко нас підвів".

"Віруючі не повинні брати участь у політиці. Їхнє діло - молитися, бути в церкві і мати хороші стосунки з Богом".

"Ти вже ж наче виросла, а дурницями займаєшся. Там же холодно! Краще найди собі мужика".

А ось життя.

У Фб Леся Романчук (до слова, віруюча людина) пише:

"Друзі, сьогодні я не плачу. Я ступила на стежку війни. Просто сьогодні, зараз, от у ці хвилини з обласної лікарні, з нейрохірургічного відділу виписують ДОДОМУ таксиста, який віз мого Сашка. Таксист не винен у ДТП. Мажор на джипі налетів на шаленій швидкості ззаду і практично розтрощив машину. І вбив моє дитя. У таксиста - безліч переломів хребців. З виписки: "Закрита черепно-мозкова травма. Рвана рана лобно-тім'яної ділянки справа. Перелом лівої дужки тіла С4, суглобових відростків тіл С4,С5 зліва із зміщенням. Відривний перелом дзьобовидного відростка правої лопатки... перелом грудини... компресійний перелом тіла Th7... розщеплений перелом остистого відростка, перелом голівок 7-8 ребер, перелом поперечних відростків Th5-8 із зміщенням...".
Далі ще довго, але зрозуміло, що в людини з хребтом біда. Він не ходить, лежить нерухомо на спині. І його виписали додому, бо сьогодні 19-тий день, а в понеділок буде вже 21-ий, а це важливо для кримінальної справи!
Люди, я знаю - в цій державі немає правосуддя, але ж медицина якась повинна бути!
Я - лікар, але я не впізнаю своїх колег. Невже гроші вищі за все, навіть за людські життя??? Це ж ваш пацієнт, дідько забирай! Як можна!
Я не можу нічого більше зробити для свого сина, його життя забрали.Але ж у наших силах захистити важко хвору людину від свавілля медиків!
З лікарні хворий має виписуватися здоровим або принаймні з власної волі, а не бути викинутим, бо так вирішив консиліум.
Вони хочуть прокурора? Вони його вже отримали!
Вони хочуть майдан під лікарнею? Забезпечимо!
Є в Тернополі журналісти?
Є в Тернополі люди, що можуть реально допомогти?".

Леся ніби в Тернополі, а я в Києві, а ти ще десь або там же. Це не вперше і не востаннє якийсь мажор вбиває чиюсь найдорожчу дитину чи когось наймилішого тобі, хай навіть і мужика, хоча ти не напишеш такого про того, кого любиш. І уяви, завтра це трапляється, не дай Боже, а ти не йдеш на Майдан, бо розчарувався у Ющенку? 

Десь тихенько молишся і мовчиш, щоб брати і сестри не осудили? 

Чи роздаєш релігійну літературу (і совість заспокоєно), чи їдеш в Буковель, поки твого друга виписують з реанімації, щоб не нашкодити кримінальній справі? 

Або шукаєш собі мужика, бо надворі холодно?   

Чи не нашкодить це стосункам з Богом? 

Тільки чомусь Майдан затягнувся так надовго. Дехто вже двічі встиг застудитися, а звірі Януковича (ну і сам він), чи не щотижня створюють приводи, аби ми трималися, свідомість не притуплювалася, а ілюзія безпеки розвіювалася?

Чому ж так довго, Господи?  

Чи не тому, щоб ми нарешті почали вирішувати свої проблеми?  

От тупо брали і вирішували. Не тільки, брати і сестри, проповідували і говорили гарні речі. Воно ж відчувається, коли хтось приходить "ось вони тут влаштували фестиваль, а ми тепер їх навчимо істини". Щоб забули, що є чужі проблеми, діяли, а не надіялись, що ангел з неба зробить (або Неоющенко). Адже скільки ми вже навбивали своєю байдужістю.

ЄВРОМАЙДАН: СЛОВАМИ І СЛЬОЗАМИ

Якщо хтось би зараз зайшов у мою кімнату, то подумав, що тут живе псих - усі речі "під рукою", чай недопитий, одяг розвішено скрізь, де тільки можливо, на шафі валяються обгортки від льодяників і шкірки від грейпфрута, газети, книжки припали пилом, як і підлога. Тут живе людина, яка зранку кудись поспішає і не встигає допити чай, а повертається вдень на кілька години і, переважно, вночі, щоб погрітися під душем, обписати людей у Вк, Фб і упасти спати.

 20 листопада ми з Євгеном Тихоновим пішли на перегляд фільму про Помаранчеву революцію, згодом до нас приєднався Леонід Овчаренко, щоб передати листівки-запрошення на ходу із вшанування жертв Голодомору. Ми поверталися з Києво-Печерської лаври, ішли пішки до Майдану, говорили про громадянську позицію, з сумом і радістю згадували про  перемогу 2004-го, про власну участь, про гарну атмосферу на Майдані. І я ні в якому разі не могла би подумати, що наступного дня, 21-го, я вже стоятиму на Євромайдані і все почнеться знову - рівно через 9 років після початку Помаранчевого. Очевидно, Бог з нами.

 

23 листопада у моєму житті: на вікні цілий день стоїть запалена свічка у пам"ять жертв Голодомору (на книзі Гарольда Блума "Західний канон", яку я так і не дочитала), на батареї після Євромайдану сушаться чуні.

Спочатку людей було 50. Потім півтори тисячі. Далі 150 тисяч. Потім, у ніч 30-го, коли Янукович провалив асоціацію, на Майдані лишилося 200 абсолютно безборонних людей - чи то тих, кому не було де ночувати, чи тих, хто стеріг техніку, чи просто людей, які не хотіли покидати місце Віча. Як увесь світ уже знає, туди прорвалися солдати "Беркуту" і почали місити люд. Наступного дня на віче прийшло півтори мільйони. І вже не важко було роздавати листівки у метро - люди самі підходили, просили їх у великій кількості і тут же починали роздавати.

Ніч на Майдані 30-го мала бути мирною.

Ми почали вітатися на вулиці, у метро співати гімн, підбадьорювати один одного - і все це люди, не знайомі між собою. "Звідки взялося на Майдані "перепрошую" замість "бля", чай, а не горілка, чому мені вже 10 разів запропонували їжу?" - дивується користувач Фейсбуку.

Аудиторія Євромайдану явно відрізняється від монолітної провладно-пацанячої.

Позавчора ми, працівники ССХ молилися за ситуацію в Україні словами і сльозами. Наступного дня ССХ Києва разом зі студентами вийшло на страйк до Міносвіти. Як і багато інших громадських та релігійних інституцій, від імені ССХ-Україна Денис Гореньков зробив офіційну заяву, засудивши дії влади і підтримавши студентів-страйкарів (одночасно це зробили установи рідної Академії наук). Євангельські християни нарешті прокинулися. Деякі ж іще й досі спамлять мене постами про "розпустну Європу" і гей-диктатуру. Очевидно, мало хто з них знає, хто така Ірина Крашкова, вони чомусь болюче реагують виключно на західні сексуальні гріхи, в той час як доля засуджених демонстрантів мало кого із тих побожних хвилює. А може і хвилює? Просто це страх перед іншими одновірцями?

 

Студентський страйк 4 грудня. Хода до Міносвіти.

В ці дні я вперше брала участь у блокуванні університету, зриванні пар, ведінні колони, вперше допомагала на польовій кухні. Вдруге довелося говорити з розгніваним спортсменчиком. Моя мама дзвонить мені 5 раз на день і сама приїжджала на Євромайдан. Моя сусідка ще й досі боїться туди виходити і, мабуть, цілими днями слухає проповіді.

 

ГР "Відсіч" блокує Національний харчовий університет і закликає студентів на Майдан.

Важко у круговерті подій писати аналітику. Зараз хочу тільки одне сказати - хто зло толерує, той покращень не відчує.

ЧОМУ НЕМА ХРИСТИЯНСЬКОЇ МУЗИКИ?

А почалося все з «Рок-Січі». На початку літа я зробила репост програми фестивалю у Фб і закликала реципієнтів сходити і відірватися. В сенсі слухати, співати, танцювати. Очікувано, пост розкритикували деякі мої побожні друзі, бо там були бенди з англійськими лексемами «цвинтар», «пекло», себто "сатанізмами" (коли є такий термін) у назві. Я не знаю, чи ті артисти справді сатаністи, чи тільки випендрюються, однак я хотіла піти туди саме на «Крихітку». Але годі мені виправдовуватися.

Я дівчина україномовна і музика мені подобається така сама. Музика формату українських етно-рокфестивалів, якщо не брати язичницький ангажман - цілком моє. І, вибачте за нескромність, часто україномовна українська музика, якась змістовніша (винахідливіша?) за російськомовну українську (або це мені так здається)... І от, коли я переглядаю програму чергового фесту, то знову не знаходжу там християнського гурту (або маскуються). Окрім «Воанергесу», який був грав на «Країні мрій» 2012 року. Зате язичницьких сегментів (та й кришнаїтських, як на "Країні мрій") там вистачає. І досить привабливого виду й оригінального звучання (наприклад, як вони себе означують, «український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт» гурт «Йорий Клоц»).  

РЕЛІГІЯ У МИТНОМУ СОЮЗІ. ХУДОЖНЄ

Кажуть, такого нерелігійного покоління, як наше Y на землі ще не було. 

Було чи не було, однак приводів думати про релігію і в затятих атеїстів, і в пофігістів, і в тих хто це слово не любить знаходиться достатньо. Цьогорічний День Хрещення Русі, запроваджений минулим Президентом як привід до єднання, став іще одним дискваліфікуючим аргументом для критиків християнства. Християнам, не причетним до цього, лишається тільки мовчати й червоніти. До Києва прибуває патріарх МПЦ Кирило, нагадує нам, що наша православна церква знаходиться під його надійним крилом, не може з цього приводу стримати свою радість і прилітає слідом за агентом Володимир Путін, нагадує, що ми браття-православні і що церква завжди єднала нас. Очевидно, він дуже хотів  про щось із Януковичем домовитися і не зміг, бо коли повернувся додому, відразу ж заборонив імпорт нашого "Рошен", а потім іще ряду товарів зі штрих-кодом 482. Якось воно не по-християнськи...

А на Гогольфесті'2013, що відбувся за два місяці по тому, митці покоління Y продемонстрували, що релігійна тематика таки актуальна, але часто - у тандемі з політичною. Я пройшлася заводськими залами і горищами, щоб пошукати виразників християнства. Окрім Ісусового портрету із канцелярських цвяшків і ниток там було ще й це. 

[З мене нікудишній публіцист, бо я забула зафоткати назви й авторів там, де вони були зазначені. Сорі.]

"На все воля Божа".

 Jesus has never been here... Інсталяція про те, що таке для влади народ (принаймні так писало на експозиційній табличці). Манекен накритий сміттєвим пакетом.

"Хоругви сучасної Росії". Прапорець зроблено з махрових рушників минулого століття, камуфляжна баня, блискуче тло, виморена ряднина.

Ось ця остання картинка досить красномовна, як і прямолінійно життєві інші. МПЦ, не дивлячись на наявність в її приході хороших людей,  лишається засобом тиску на релігійну свідомість "молодших братів", інструментом насадження "Русского мира" і тримання "братніх" країн у залізному кулаці. Тому, як би довго пан Путін не стояв на VIP-молебні під час Святкування хрещення Русі, надіюся, Бог ці молитви не почує і до Митного союзу ми не підемо.

P.S. Бог - це Бог, а Путін - це Путін, кожен відповідає сам за себе. Доросла людина зуміє це відрізнити, віру збереже, куди не треба не піде. Jesus has never been here.