МАНДАРИНКИ

пам'яті Олексія Марченка з 30-ї ОМБр

Після концерту
підійшов солдат.
Здається, була борода...
А йому б личила борода.
Очі світилися як у Христа.

Стрункий і скромний.
Сказав: це для вас
і віддав
не дві, не три
а всі мандаринки,
що дружина передала.
Починалася зима.

Розказував, що з теплих країв,
що скоро вернеться домів,
щоб ми приїжджали іще,
що трохи болить плече.
Потім просто стояв і мовчав,
так, ніби не відпускав.

Його звали Олексієм.
Олексію, це я Вам дякую,
Олексію, лишіть щось для себе,
подивіться, яке гарне небо.

Захотілось наступного разу
щось йому подарувати.
Планували поїздки, дати
та змогли не відразу.

Кажу, передайте привіти
Саші, Ігорю, й Олексію.
А Олексія вже нема.
Як так? - спитала я.
Та ні, це той, худий, русявий!
Знаю.
Він віддав тобі всі свої мандаринки.
Він майже не мучився, Маринко.

Я дивлюся на небо і знаю,
коли він відпочиває,
часом сяде отак на хвилинку
і подивиться із-за хмаринки,
потім знову іде, доглядає
у країні, де зим не буває,
сад Господній, в якому ростуть
мандаринки.

2015-2016

Картина Віталія Кириченка, на ній Володя Кочетков-Сукач, який підірвався на розтяжці у 2015 році.

СПРАВЖНІЙ ХРИСТИЯНИН

Моя сусідка по кімнаті любить голубів, а я не дуже. Коли вони прилітають до нас на балкон, сусідка їх годує, а я виганяю. Бо вони неодмінно обсирають нам балкон. Сусідка любить голубів, а я балкон. Я не люблю гівна, а сусідка любить фауну. Сусідка лишає хліб для пташок на балконі, а я кидаю його на землю. А цвілий хліб святотатсько викидаю. Токсичний. Але голуби не дуже розумні тварини, тому мій хліб з'їдають більш розумні. 
Одного разу, коли я вернулася в гуртожиток і видраяла від голубиного гівна весь балкон, до нас прилетіли ці благодатні небесні створіння. Я пішла їх кишнути, а сусідка каже (ми говоримо тут польською, тобто не рідною для обох): "Не жени його". - "Але ж вони обісрали весь балкон, а я тільки його віддерла". - "Я все рівно піду і нагодую голубів" - (на мене дивиться одним оком жирний сірий гість) - "справжній християнин -  це не той, що ходить до церкви. Не можна зважати на какашки, коли вони [голуби] голодні". Ох і вкололо ж мене те "правджіви хшещіянін"! - "Яка тобі різниця, чого я ходжу в церкву, не для твоєї опінії ж". Я решту дня ходила і думала, чи правджіви я хшещіянін, і зрештою дійшла до того, що мною можна маніпулювати цим "правджівим хщещіяніном", бо пів мого життя у протестантській комуні прововідувалося, що ми маємо бути в усьому прикладом. І я стараюся, але мені дуже від того важко, бо один бачить справжнього християнина таким, а другий сяким.

І ось настає такий момент (ще кілька подібних життєвих ситуацій, де мені стає поперед горла оце "ти мусиш бути справжньою християнинкою!" (і урятувати весь світ)) - і я кажу:

- Ідіть до дупи. Так, я християнка, але не справжня.

І - релакс.

БАБА ВАРКА

Час від часу мене тягне до того місця. Місця в селі, де стояла хата прабаби.

Баби Варки я ніколи не бачила, лиш пам'ятаю оту хату - глиняну, під соломою, яка простояла років зо сто. Пригадую, як ми її розбирали.

Баба померла 1983-го, а я народилася 1986-го, тож ні побачити її, ні доторкнутися (а з дотиком передається енергія людини), ні запам'ятати не змогла. Дівоче прізвище - Доброштан. По чоловікові - Шостак. Є чорно-білі фотографії, але з них образ майже не засвоюється. Лишилися речі - сережки з червонців, дубова лава, дерев'яна лопата для снігу.

Але про неї часто оповідала мама, коли я приїздила додому. В один із затишних вечорів вона згадувала бабу Варку, по сто разів розповідала  одне й те саме, але все рівно було цікаво.

Я забула сказати, що баба Варка була нам не зовсім рідна. Дітей своїх вона не мала, а була рідною сестрою моєї прабаби Горпини, яку я теж ніколи не бачила. Та померла молодою - чи від гіркої долі, чи від хвороби серця, чи чоловік посприяв. Тож баба Варка замінила нашій сім'ї рідну - кому матір, кому свекруху, кому бабусю.

Як тоді було прийнято, і Варка, і Горпина вийшли заміж рано. Варка, молодша сестра, не могла мати дітей, тож чоловік, як це буває, пішов від неї. Більше баба Варка заміж не виходила. Вдома ґаздувала сама, працювала за двох.

Горпина була заміжня двічі. Першого чоловіка порубали будьонівці. Ми не знаємо про нього нічого, крім чуток про причетність до Медвинської республіки, що підтримувала ідею самостійної України. Для мене цей невідомий чоловік - символ порубаної України. Його дитина, дівчинка, невдовзі теж померла ("І все з собою заберу, / Малого сліду не полишу / На нашій славній Україні, / На нашій не своїй землі"). Другий чоловік (мій рідний прадід) умів будувати хати, але любив обезболити душу горілкою і наразитися на біль бійкою. Старі люди ще й досі пам'ятають, як він спалив хату коханці, за що й відсидів у тюрмі. Зате ж радянська людина була.

Часом мені сниться те місце.

Як випадає можливість, їду в село, беру з собою пса і ми йдемо на вуличку, де всі хати вже порожні або й позавалювалися. Де бабина садиба. Галявина, де стояли хата і господарські будівлі - на горі, а на схилі - та бабин садок, що перетворився на дикі хащі. Під садком - ставок, далі - вулиця Денисія (кажуть, там жили або й живуть Денисенки, родичі відомого режисера).

Баба не мала пса, замість нього тримала гусаків. В гості до неї ходили різні коти.

Льох, у якому ховала тих, хто воював проти німців - чи то червоних партизанів, чи то націоналістів, як вважав мій дід.

Баба вміла тримати язик за зубами. Тому й довго прожила. Колись із моєю маленькою мамою вони йшли повз Золоточубове кладовище. Через увесь цвинтар ще й досі пролягає рівчак, правда, неглибокий. "А тут у голодовку ховали" - каже баба. - "В яку голодовку?" - дивувалась мама. - "Та ти ще мала, колись розкажу". Так і не розказала.

Чого я про це пишу? Щоб не забути.

Я приходжу на те місце, де росте горіх, стаю на стежці перед хатою, мовчу. Щось шепоче вітер. Хати вже давно нема. Пес дивиться на мене докірливо: і що ми тут робимо? Пішов би я краще й погризся з отим собакою, який на мене гавкає.

Я стою і мовчу, мій собака теж мовчить. Шепоче тільки вітер. Іще десь гавкає чужий пес. Не можу зрозуміти, чому знову наснилася бабина садиба.

Зяє дірками історична пам'ять, серед ночі будять загадки роду.

Можливо, час іти не до садиби, а в архів.


* фото з сайту http://mapio.net/o/5962486/

ПОГРІШИМІСТЬ ПРАВИТЕЛЯ (січень 2014)

Часом здається, що у біблійні персонажі царів мають "можновладську недоторканість", оповідач не дає їм оцінки як поганим чи хорошим, адже йдеться про авторитетів, яких треба поважати і тремтіти перед ними від страху. І уривок з 13-го розділу послання до римлян ніби якнайліпше пасує до такої стратегії - "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, яка не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться вищій владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, візьмуть осуд на себе" (вірші 1-2). Однак, у Біблії є приклади, де віруючі люди порушують державний закон, який тоді нерідко ототожнювався з наказом можновладця. Наприклад, мудреці, що не послухали Ірода і не вернулися до нього з інформацією про місце знаходження Месії (Матвія 2:). Наприклад, баби-повитухи, які не вбивали єврейських дітей, як їм звелів фараон (Вихід 1:15-21). Наприклад, Даниїл, перебуваючи у рабстві і на службі у царів-окупантів, сміливо порушив постанову марнославного та й не надто розумного царя Дарія, "щоб аж до тридцяти день кожен, хто буде просити яке прохання від будь-якого бога чи людини, крім тебе, о царю, був укинений до лев'ячої ями" (Данила 6:8, 13).

Це було в умовах окупації і рабства, які трактувалися як кара Божа, послана Божому народові за його гріхи.  А тепер згадаємо Київ і січень 2014 року, коли після двох місяців мирних акцій на Євромайдані (за винятком кількох епізодів з мітигнувальниками, що діяли у групі, кидаючись на представників міліції з залізними ланцюгами, персонажів цих, скоріш за все, заслали "ззовні"). 16 січня Верховна Рада, в обличчі більшості з "регіоналів", комуністів, проянуковицької "Сильної України" і депутата Атрошенка з БПП, з численними конституційними та процесуальними порушеннями, приймає закон, який би дозволив на правових основах притягати до відповідальності учасників Євромайдану. Нагадаємо, що в Україні Президент призначається народом згідно з результатами чесного голосування і складає присягу перед тим же народом, який його працевлаштував. Згідно статті 104 Конституації України, присяга Віктора Януковича зокрема містила обіцянки "... обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників". Так само народу України, за аналогом інших демократичних країн, присягають і представники інших гілок влади - виконавчої і судової.

Тобто за межами повноважень ототожнювати, скажімо, царя Ірода чи царя Дарія, чи фараона з Януковичем, слава Богу, в січні 2014 року не доводилося. Отож, прокинувшись, скажімо, 17 січня 2014 року, громадянин України стояв перед вибором - не послухатися "влади від Бога" чи дати згубити невинних. Жити тихо, не здіймаючи галасу навколо несправедливо засуджених людей, нічого не бачити, не чути, не відчувати. Дати "відтяти собі право голосу".

АЛЄСЬ ЗМАГАР

Я не знала його справжнього прізвища. Навіть не була впевнена, чи він справді Алєсь. Він завжди говорив по-білоруськи, я не все розуміла, і коли перепитувала, він сердився.

Він не був жлобом. Я не люблю жлобів. Він був відкритим до людей, хоч і конспірувався. Якось я привела його на презентацію волонтерського проекту для реабілітації наших солдат і хотіла знайомити зі своїми приятелями. Він зразу похмурнів і сказав, щоб я не казала зайвий раз, що він білорус і допомагає нашій армії. Або те, або се. Тим більше не можна було казати, що він і сам збирається воювати за нас.

КОЛИ ТИ БЕРЕШ МОЮ СУМКУ

Коли ти береш мою сумку
І кажеш: "Ану давай сюди, я буду її нести!"
То я червонію, що знову
Тебе завантажую,
Що ти не повинен
Нести мою торбу...
Але все ж тихенько її віддаю.
А ти і не знаєш,
Як сильно радію,
Що можу покластись на тебе
Хоча б на шляху від метро.
А ще я вся сяю від того,
Що навіть не встигла спитати,
Чи не допоможеш, 
Відразу
Із радістю ти взяв тягар мій.

Радію, що разом додому,
Що просто ти добрий і крапка.
Що ми зовсім різної статі,
Що ти наполіг на цій торбі,
Що бачиш в мені щось маленьке.

2013, 2014

ДОСВІД ПЕРЕМОГИ (ніч із 10 на 11 грудня 2014 року)

Рік тому був другий розгін Майдану. Ніч із 10-го на 11-те грудня. 2013 рік. Тоді було -10 чи -15, зараз 0 градусів. Сьогодні я спала вдома, а тоді не спала зовсім. Тоді вдень, після відступу беркуту, на площі було багато людей, купа сміття від розтрощених наметів, а сьогодні от прийшли туди, все чистенько, свічки, квіти, кількалюдний мітинг "Save Chechen People from Russian agression".


Мені повезло бути в ту ніч там. Вечір 10-го виглядав непогано. О 20-й ми зібралися біля Малої сцени на молитву, далі грілися біля діжки і хатинки "Відсічі", а опівночі стало ясно, що нас лишається не так вже й багато, тож я вирішила провести романтичну ніч біля діжки. І було всьо романтично, аж поки зі сцени десь о першій ночі не оголосили, що йде беркут. Всіх жінок зізвали під сцену, але чесно признаюся, що біля діжки було краще. Слава Богу, я накинула на себе ще якусь зимову робочу куртку, у якій поралася біля діжки чи носила дрова, і в такому вигляді ходила туди-сюди. Я дурна була написала раніше у Фб, що проводжу тута романтичну ніч і почали мені небайдужі люди писати, чи я жива. Мама дивилася стрім штурму і бачила картину з усіх сторін, так що теж повеселилася тої ночі. На сцені тим часом Руслана благала беркутців зупинитися, ми стояли з Настею Розлуцькою і здалося, що хоч вона намагається заспокоїти людей, але більше сама сіє паніку. А потім мікрофона взяв Парубій і керував обороною, посилав на підсилення. Жінки під сценов плакали, зокрема Настя Приходько, взагалі почалася була паніка, деякі просто таки видряпувалися на сцену.