МИСТЕЦТВО ЧИ РЕЛІГІЯ? ПРО ХРИСТИЯНСЬКУ ХУДОЖНЮ ЛІТЕРАТУРУ

Рік тому написала літературно-критичну статтю про "Хижу" Пола Янга, намагаючись вступити в дискусію із теологами-опонентами Янга. А потім подумала, що, коли ми вже даємо оцінку тим чи іншим християнським творам, то варто визначитись, яку художню книжку можна вважати християнською, а яку ні. Чому би не написати щось про сам жанр? Тоді подібні дискусії набагато плідніші і гарантія порозуміння вища. 

Нижче я пропоную свій погляд на християнську художню літературу, точніше погляд, який я підтримую.  Користуючись нагодою, хочу прорекламувати конференцію  "Світоглядні основи і наукові докази Розумного задуму в генезі життя і Всесвіту" 5-7 квітня, на якій я виступатиму з цією доповіддю. Запрошую всіх, а також буду вдячна за висловлені думки з приводу  теми, яку розглядаю :).

1

Актуальність піднятої мною теми зумовлена стрімким розвитком жанру християнської літератури в сучасній писемності за умов релігійної свободи, а також богословськими і літературознавчими диспутами навколо цього явища. Більшість християн-письменників бажає розглядати свою літературу як служіння. На сьогодні існують цілі угруповування віруючих письменників, такі як «The Voice of Christian Fiction» в Америці, професійна організація, призначена для вдосконалення літературних навичок митців-християн, а також місія «American Christian Fiction Writers». Розроблюється теологія літературної творчості.

Одним із прецедентів для підняття досліджуваного в статті питання меж християнської літератури і богословської цензури для неї став вихід у 2010 році світового бестселеру, роману канадського письменника Пола Янга «Хижа». Через рік твір був перекладений на багато мов світу, зокрема, на українську. Скандал навколо роману пояснюється тим, що частина богословів вважає твір єретичним у зв’язку з невідповідністю доктринам. Після виходу українського перекладу «Хижі» О. Лавтриненка, Пол Янг відвідав у квітні 2011 року Україну для презентації свого твору. В свою чергу, на українському просторі загострилися дебати про цю книгу. Питанню рецепції «Хижі» присвячена інша моя праця, літературно-критична стаття «Чи варто спалити «Хижу» Пола Янга?» [1], в якій захищається мистецька вартісність «Хижі» та звертається увага на невідповідну методологію богословів-опонентів Янга.

У зв’язку з таким поодиноким фактом, постало питання загального характеру: якщо жанр християнської літератури є релевантним, тоді де закінчуються його межі і як підходити літературним критиками та богословам до цього явища мистецтва? Що ми маємо розуміти під поняттям «християнська література» і кого – під титулом «християнський письменник»? Чи всю художню літературу, написану християнином, можна вважати християнською? На ці питання я намагатимусь дати відповідь, народжену в результаті розгляду явища в діахронічному (ґенеза та еволюція поняття), та в синхронічному (аналіз сучасного розуміння терміну) розрізах. Зрозуміло, що праця не є спробою поставити крапку у вирішенні питання, а лише «озвучує» власний погляд на ситуацію.

2 

Безперечно, жанр зі своєю довгою традицією заслуговує на існування спеціального терміну на його позначення, і є так само виправданим (якщо не більше), як і інші тематично звужені літератури. В сучасному літературознавстві популярним є дослідження нових видів художнього письма, що утвердилися у час постмодерністського зламу – постколоніальна, чоловіча, жіноча, гей-лесбістська, еколітература. Тим більше право маємо говорити про літературу християнську. Зрозуміло, що в основі усіх цих дефініцій лежить, перш за все, походження даної твору, а, конкретніше – світогляд автора, який знайшов своє відображення і в ним створеному тексті. Ще одним важливим критерієм є теми, сюжети й мотиви, «озвучені» в творі. Але обмеження поняття цими двома критеріями може становити небезпеку «заангажування», коли дослідник, слідуючи за дедукцією, намагається відшукати в творі бажане, чого там може й не бути. Відповідно, художній текст може бути по трактований невірно.

Так як обсяг статті не може дозволити розглянути проблему для всіх видів мистецтва і навіть для всіх родів літератури, акцентуймо увагу на прозі, найпоширенішому виді літератури. Традиційно вважається, що християнський роман ілюструє християнський світогляд у сюжеті і персонажах, порушує християнську тематику в позитивному ключі [7]. Можна сказати, він розв’язує сюжетні конфлікти  за принципом WWJD – «Що зробив би Ісус?». Тим не менше, багато авторів намагаються обходити конфесійні розходження, «вважаючи творчість не полем для богословських дискусій, а формою донесення основних християнських цінностей та євангельської істини» [7].

Здобуваючи титул «християнський письменник», людина оволодіває авторитетом, насамперед, серед «нефахового» кола читачів. За авторитетом завжди стоїть відповідальність, як у випадку політика чи священника, бо для багатьох християн всі тексти «християнського письменника» автоматично викликатимуть позитивну рецепцію. Міфологізація «авторитета» і його творчості – неминуча.

Але ми, громадяни ХХІ століття, повернімося до «початків». Якщо говорити про сучасну християнську літературу – чи зобов’язана вона слідувати традиційній лінії писання, коли події в художній реальності подані з «правильної», християнської перспективи? Чи можуть такі твори дозволяти собі несподіваний кут зору? Експеримент? Натуралізм? Чи має мистецтво право виходити поза межі церковного канону традицій? Щоб розібратися в значенні християнської літератури, коротко оглянемо еволюцію цього жанру, що принесе нам, я впевнена, деякі відкриття і сюрпризи.

3 

Всі ми продукти епохи, як і література, яку творимо. В ній неминуче будуть закладені цінності часу, в якому ми живемо, не завжди абсолютні з Божої перспективи.

Християнська література починається із початків християнства, хоча її коріння іде глибше – від Старого Заповіту. Європейське Середньовіччя, перша цілком християнізована епоха, в якій християнство, фактично, займало місце єдиної ідеї, створило літературу, де християнські цінності були сконденсовані найбільше. Вся офіційна література, «високе» письменство носило релігійний, ідейний зміст, на відміну від «низької», світської літератури, в якій, в основній своїй масі, відображено християнський  світогляд.

В кандидатській дисертації «Ціннісно-смислова трансформація християнських мотивів у творах Івліна Во, Джона Фаулза и Курта Воннегута» російська дослідниця Людмила Татарникова зазначає, що в середньовічній прозі «християнські мотиви представлялися або через пряме запозичення образів зі Святого Письма, або шляхом передачі духовної атмосфери» [5]. Література Київської Русі, на думку російського дослідника Івана Єсаулова, «переповнена описами чудес, але позиція автора така, що те чи інше чудо стає абсолютно реальним, як і реальним є сполучення людського і Божественного» [2]. Подібна картина світу для сучасної християнської белетристики могла би здатися єретичною (або примітивною) з точки зору тих богословів, що скептично ставляться до чудес у час, коли канон Біблії був завершений.

В епоху Відродження відбувся поступовий відхід від традиційних християнських цінностей, коли людина почала сприймати себе автономно від Бога (ренесансний антропоцентризм). На думку Людмили Татарникової, це мало і позитивний результат, бо призвело до розширення картини світу, «вивільняло людину від догматів, що  сковували її» [5]. Таким чином, у світогляді, а, отже, і в мистецтві, відбулося розділення сакрального і світського, що в Середньовіччі було лиш умовним.

Ця тенденція набувала обертів (з перемінним спаданням в епоху бароко, усвідомлення людиною своєї хрупкості, страху перед Богом) до XVIII століття, коли з’явилися офіційні атеїсти-просвітники. Разом з тим, християнська література продовжувала існувати в дещо законсервованому вигляді, але все ж вбирала в себе мистецькі тенденції свого часу, щоб бути зрозумілою сучасникам. Обстоювалося моралізаторське призначення літератури, особливо в добу реалізму, коли в основу текстів лягали житійські сюжети, а в кінці обов’язково перемагала чи стверджувалася християнська етика, мораль.

На розвиток російської літератури повпливав сильний авторитет православної церкви, тому там не відбулося атеїстичного злому, як у Західній Європі. Ці простори характеризувалися побожністю суспільства, розвитком російської релігійної філософії (Соловйов, Бердяєв, ідея боголюдськості). У творах російського реалізму чудо відбувалося не в сакралізованому, але, частіше за все, в прозаїзованому світі. Але цей секуляризований світ, тим не менше, «пам’ятав про свої християнські витоки» [2]. Іван Єсаулов у статті «Християнський реалізм як художній принцип російської класики» звертає увагу на особливості релігійної художньої літератури в Росії. В ній «мало «хороших» героїв, бо будь-яка людина є гіршою, ніж Христос, а у свідомості автора завжди буде знаходитися «найкращий». Абсолютна особистість, що знаходиться в ціннісному світі Нового Заповіту, часто залишається ніби за межами оповіді, але вона невидимо присутня (...): «ще надто жива христоцентрична устанока давньоруських книжників на утвердження своїх читачів в церкві» [2].

Настання в Західній Європі модерністського зламу, позначене в світогляді і світовідчутті її громадян жалем з приводу вичерпання традиційних сюжетів (перша хвиля модернізму, з кінця ХІХ ст. до Першої Світової війни), деструкцією традиції (авангардизм міжвоєнного двадцятиліття, повоєнних часів). Доба апробацій тоталітаризму, його сумного досвіду, культу Надлюдини Ніцше призвела до постмодерністського зламу, епохи деміфологізацій, яка утвердила недовіру до великих метанаративів, іронізувала з їхнього приводу, в тому числі, і з приводу християнства. В мистецьких колах в черговий раз відбувається перегляд поняття літератури (в тому числі й християнської), відмови від поетичного кліше, однозначності, однобокого її трактування (особливо в країнах, знайомих із досвідом тоталітаризму).

Велику роль в 30–40-х роках минулого століття зіграли праці американсько-англійського поета-модерніста, літературного критика Томаса Стернза Еліота «Релігія й література» («Religion and Literature», 1935) та «Ідея християнського суспільства» («The Idea of a Christian Society», 1939). В «Релігії і літературі» досліджується функціонування християнської образності в літературному творі. Вона розуміється як невід’ємний елемент твору навіть в епоху зневіри і морального релятивізму ХХ століття. Також «Релігія й література» пропонує методологію критики й аналізу літературного твору, який повинен розглядатися з точки зору християнина, з урахуванням християнських цінностей.

В Західній Європі та в Північній Америці, сформованій на протестантській культурі, за сприятливих умов релігійної свободи, розвивається християнська белетристика, найвідомішими творцями якої були Клайв Льюїс, Джон Роналд Руел Толкін, Джуліан Мей. Визнання вони здобули не лише серед християнської аудиторії, але і в світового читача. Твори романістів написані блискуче, зрозумілою для людей різних релігійних поглядів мовою. Не було потреби відділяти їхні книги від «спільної» літератури у розряд творів для «вузьких кіл». Тут були залучені «універсальні» жанри – фентезі, наукова фантастика, детектив, а також прийоми алегорії, символічних фігур та дій, в яких закодована християнська істина. На цих традиціях виросли і новітні християнські письменники – Керен Кінсбурі, Джудіт Маккой Міллер, Трейсі Петерсон, Ветені Кенеді Скелон, Тоска Лі, Роберт Вітлоу, Пол Янг. Проза останніх не обов’язково містила парафразування Біблії, її персонажі в розвитку подій могли приходити до розуміння Бога і потреби в спасінні від гріха чи кризи віри.

Показовим для висвітлення проблеми меж сучасної християнської літератури є явище афро-американської художньої літератури, яку на сьогодні представляють Кімберлі Кеш Тейт, Букер Т. Метісон, Вікторія Крістофер Мюррей, Ванесса Девіс Ґріґс, Шерон Івіл Фостер. Письменники-афро-американці розглядають християнські теми невід’ємно від моральних чи філософських, ведуть дискурс про те, ким вони (афро-американці) є як люди. Не потрібно забувати, що афроамериканська література, все таки, постколоніальна, і автори в ній не можуть не піднімати питань національних, етнічних, проблеми ідентичності, – а це є знайомо і нашій, пострадянській культурі. Вони не пишуть для людей, що вже є в церкві, навпаки, ця література спрямована до тих, хто ніколи в церкві не був. Тому читач сам встановлює, християнська це книга чи ні. Патрісія Хейлі з цього приводу говорить, що читача не цікавить, СВА (Christian BookSellers Association – ринок християнської літератури – М. Г.) ти чи АВА (American BookSellers Association – ринок звичайної, мирської літератури – М. Г.). Вони лише хочуть знати, чи знайдуть твою книжку в магазині» [6].

 Як бачимо, жанр християнської художньої літератури добре пустив коріння на Заході. Для нас, українців, що живуть на посткомуністичних просторах і звикли до ідеологічного служіння літератури, в питанні християнської художньої літератури постає аналогічне запитання – які ця література мусить нести функції? Від цього вектору залежить її спрямування і якість.

4 

Є дві полярні позиції, які щодо мистецтва займає верховний сектор суспільного життя (політика, релігія): 1) мистецтво повинне служити ідеології (політиці, релігії), нести у творах послання, ідеали; 2) мистецтво є вільним або нейтральним щодо політики, релігії, фактично, воно є дзеркалом душі митця, тільки ним одним регулюється. Обидві позиції – крайні, утопічні. В одному випадку мистецтво стоїть вище від релігії. Тоді митець може пожертвувати релігійними принципами заради естетичного. В іншому – релігія вище за мистецтво. Тоді закони мистецтва регулюються не мистецтвознавцями, а релігійними авторитетами. Інтегративним фактором для обох позицій, як і для літератури вцілому є її етична функція –література має змінювати світ на краще.

Відкритим залишається питання аудиторії для такого виду літератури. Представимо два погляди на сучасну християнську літературу: в першому випадку – консервативний, в другому – демократичний.

У статті, розміщеній на сайті православної художньої літератури «Храм і слово» критерії художності для такого письма пропонується брати у «великої класичної російської літератури», а не в прози мейнстріму середнього рівня [4]. Православні твори повинні бути реалістичними: чудо в них «не несе протиріч для світу (…), а виникає органічно (…), як відповідь на молитву, як виконання обіцянок. Спільні складові таких творів – чудо реального життя, випадки в парафії, долі звичайних віруючих людей, що живуть в Росії XX–XXI століть» [4]. В цій статті обстоюється заангажованість літератури, як і в традиційному соцреалізмі, щоб «виховувати нову людину, формувати гармонійну особистість, пропагувати ідеал, яким є Ісус Христос, за допомогою художніх засобів; (…) сприяння літератури у вирішенні важливих політичних та ідеологічних завдань» [4].  Звичайно, в таких творах є місце для мистецьких прийомів: «такий твір не має озвучувати повністю задуму автора, текст говорить більше, ніж автор. Мовчання в тексті не означає відсутності християнського змісту, а лише апелює до алегорії й образів» [4].

Але ж поряд із традиційною літературою є й нетрадиційна – авангардна, трансавангардна, постмодерністська, яка на даний час є більш популярною і краще адаптованою до потреб сучасного читача. Питання до православного автора - чи можлива нетрадиційна модель для християнської літератури? Напевне, ні.

Інша публікація – «Християнська художня література: що це таке?» (2004) належить письменниці Ларі Лонд. На самому початку вона вказує на подібність терміну «християнська література» до соцреалізму, бо обидва вони мають ідейно, пропагандно забарвлені. В певній мірі так і є.

 Узагальнена дефініція, яку пропонує Лара Лонд християнської художньої літератури – «художні твори, написані христианами і, в основному, для християнської аудиторії» [3]. На думку Лонд, християнська художня література ідентифікується за світоглядом її автора, прописаним в тексті або ні, але обов’язково відчутним через контекст, якщо книга добре написана: «Чи це фантастична повість, детектив, чи, навіть,  уявіть собі, роман про любов, християнська книга не буде виправдовувати гріх, не буде захищати загальноприйняті норми моралі, якщо норми ці не відповідають біблійним. Навіть якщо герой для себе випарвдав свій гріх, заспокоїв власну совість, ви побачите, що автор з ним не згоден» [3].

Автор порушує проблему аудиторії і видавця для християнської літератури: в ідеалі кожен автор хоче, щоб його читали і християни, і нехристияни, але для цього потрібно досягти певного рівня літературної майстерності. Ризик для християнського письменника, що захотів ввійти в канон АВА полягає в браці видавців: «звичайні видавництва не бажають «релігійної добавки», а християнським, навпаки, потрібен сильний духовний контекст» [3].

Лара Лонд відстоює, в першу чергу, професійність писання християнської літератури, а потім – її виховну роль: «Головне добре писати, а хороша книга знайде свого читача» [3]. В християнських читацьких колах існує стереотип, що автор-християнин повинен писати тільки про церкву і віруючих, а головною темою творів має бути шлях до віри, духовна боротьба, прозріння і навернення, буцім: «Якщо не про віру і Бога прямо з першої сторінки, отже, нехристиянська книжка. Художня — значить, вигадки, казки, для чого ж їх читати? Головний герой бізнесмен в кінце не увірував, що ж тут християнського?» [3]. Стереотипним є також уявлення про те, що коли книжка християнська – в неї «має бути запакована вся євангельська звістка, від початку до кінця» [3]. Але автор, як і Христос у притчах, може вибрати собі якусь окрему тему для твору, наприклад, людську якість, обставини, в якій вона виявляється.

Лара Лонд закликає турбуватися про мистецький бік твору і писати оригінальні, якісні тексти, дбаючи цим про читача: «Читачі досить швидко можуть втомитися від шаблонів, сюжетної і жанрової обмеженості, а письменники мають навчилися нести Слово без проповідництва, провадити чесну, вдумливу розмову, в чому досягли серйозного професійного рівня, анітрохи не поступаючись світській літературі» [3]. Хороший автор, який розвинув свою майстерність, покаже це витончено і тонко, той, хто розвинувся не достатньо, рубоне прямо, виведе в кінці недвозначну «мораль», але не залишить читача думати й гадати, на чиєму він боці, чиї цінності сповідує: християнські чи світські. 

5

Підтримуючи позицію останнього автора, вважаю, що християнська художня література – перш за все, об’єкт мистецтва і предмет літературознавчих обговорень. Відповідно, для її аналізу потрібна літературознавча методологія. При теологічних дослідженнях потрібно брати до уваги факт розрізнення між християнською навчальною та художньої літературами.

Для християнських письменників це значить, що на першому місці має стояти якість художнього твору, що визначається її мистецькою вартісністю, а потім вже й ідеєю. Якість твору означає відповідальне і сумлінне ставлення до творчості, «письмо душею». При нехтуванні формою художнього твору рекомендується змінити жанр на публіцистику, богословські дослідження, проповіді. Якісний художній твір не повинен обмежуватися церковною тематикою, але має бути зрозумілим для якомога більшого кола читачів. Для цього християнська література має йти в ногу з часом, а письменники – розвиватись. Читач має бути залученим до процесу творення тексту, дешифровувати закладені письменником алегорії, символи, образи, алюзії. З іншого боку, християнин-письменник не може нехтувати етичним аспектом. Його творчість не самоцентрична – вона служить її реципієнтам, читачам. Служіння Богу передбачає також страх Божий і відповідальність перед Ним за розпорядженням подарованим талантом.

ЛІТЕРАТУРА

1.    Гогуля М. Чи варто спалити «Хижу» Пола Янга? /  Марина Гогуля. – «У Базіки». –  [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://ubaziky.blogspot.com/2011/08/blog-post_30.html

2.    Есаулов И. Христианский реализм как художественный принцип русской классики. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.portal-slovo.ru/philology/37307.php

3.    Лонд Л. Христианская художественная литература: что это такое? [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.skazochniki.ru/christianfiction.html

4.    Православная художественная література: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.hramislovo.ru/i_shop/orthodox_books/artistic

5.    Татарникова Л. Ценностно-смысловая трансформация христианских мотивов в произведениях Ивлина Во, Джона Фаулза и Курта Воннегута / Автореферат диссертации на соискание Ученой cтепени кандидата филологических наук. Код cпециальности ВАК: 10.01.03. Специальность:  Литература народов стран зарубежья (с указанием конкретной литературы). – Чита, 2006, 177 с.: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.dslib.net/literatura-mira/tatarnikova.html

6.    Sanders  J. Christian Fiction for African-Americans: A Dilemma: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://www.publishersweekly.com/pw/by-topic/book-news/religion/article/49826-christian-fiction-for-african-americans-a-dilemma.html

7.    Christian literature: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу http://en.wikipedia.org/wiki/Christian_literature