ЧИ ВАРТО СПАЛИТИ "ХИЖУ" ПОЛА ЯНГА?

 Навесні до Києва приїхав Пол Янг, автор бестселлера "Хижа", християнський прозаїк. Ми, Співдружність Студентів-Християн саме організовували зустріч письменника зі студентами Інституту філології Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Ідучи на презентацію книги, я прочитала ("проковтнула") його роман - більш актуальної і "теплої" речі я давно не читала. Знаєте, є такі книги, після яких "зцілюєшся", стаєш світлішою і, нарешті, можеш приймати не надто приємні речі такими, як вони є.

І тут же отримала по мейлу негативну рецензію на роман, що поширювався зі швидкістю світла серед хороших людей. Наступний допис є реакцією на прочитане.

         
                    

В 2007 році з’явився роман канадського автора Пола Вільяма Янга «Хижа», яка через рік стала світовим бестселером, очоливши список найпопулярніших книг в «New York Times» за 8 червня 2008 року, а в 2010 році книга вийшла накладом 10 мільйонів примірників. Жанр «Хижі» означений як християнський роман, тому навколо книги виникла полеміка в християнських колах зокрема, і триває сьогодні. Мою увагу привернула критична стаття богословського характеру Нормана Л. Гайслера, Біла Роуча «"Хижа": об’явлення чи спокуса?», доступна російською мовою, яка широко популяризується серед християн, які говорять російською мовою і/або розуміють її.  

Авторитетні автори (Норман Л. Гайслер – доктор філософії, теолог, США) цієї роботи дали негативну оцінку книзі, після якої навряд чи хтось прочитає роман, маркований як «шлях відступника», в якому «богослів’я (…) здатне зашкодити кожному, хто її відкриває».

За моїми спостереженнями, велика частина християн крім Біблії, мало що читає, a особливо це стосується художньої літератури. Зрозуміло, що хочеться бути компетентному у всьому, тому багато людей покладаються на рецензії, не ознайомившись із самим твором, – відтак, не мають своєї думки, а думку критика приймають за свою (особливо якщо критик – авторитетна (духовна) особа). Тому, даючи відгук на книгу, критик стоїть перед відповідальністю, адже його голосу «послухають вівці».

Навколо «Хижі» Пола Янга вже не рік триває полеміка, переважно богословського характеру, що свідчить і про значущість роману в літературному і гуманітарному процесі, і про процес осмислення тексту, «природний літературний відбір». Потреба залишається в літературознавчому і літературно-критичному осмисленні книги, адже твори мистецтва мають аналізуватися по-іншому, ніж праці з теології, тому я хочу поглянути на роман з літературознавчої і богословської точки зору, вступити в діалог із авторами згаданої нами статті.

Автори статті «"Хижа": об’явлення чи спокуса?» висвітлюють наступні пункти, згідно яких роман є небезпечним для читача: заперечення традиційного християнства, пріоритет особистих переживань над об’явленням, заперечення принципу sola Scriptura, небіблійні уявлення про природу і триєдність Бога, небіблійні уявлення  про покару за гріх, помилкове розуміння втілення Бога, помилкове уявлення про спасіння, єретичне уявлення про страждання Христа, заперечення ієрархічних стосунків у Трійці, замовчування ролі Церкви у збудуванні віруючих, розмитість уявлень про те, хто буде спасенний. Ці висновки автори роблять на основі власної інтерпретації літературного тексту.

Спочатку хочу відмітити позитивні, на мій погляд, моменти критичної статті, добре систематизованої, підкріпленої уривками з Біблії, і прокоментувати їх в ідейному руслі. З Писання справді бачимо, що тільки Ісус став людиною і постраждав не хресті, а не вся Трійця.

Однак незрозумілою є діалектична теза авторів про страждання як різновид зміни – Бог, за доказами авторів статті, не змінюється, а страждання – це вид зміни, отже, Бог не міг страждати. В такому разі, Ісус – не був Богом на землі, раз переніс страждання або не переніс страждання?

В Святому Письмі є уривки, що говорять нам про пам’ять, виявлення емоцій Бога, Його відчуття. Важко заперечити незмінність Бога, Його непохитність, однак, є що сказати про його чуттєву сторону. Наші гріхами викликають у Бога негативні переживання: «Я довго мовчав, терпів, стримувався; тепер буду кричати як жінка, що народжує, буду руйнувати і поглинати все» (Іс. 42:14), «Я Господь, Бог твій, ревнитель» (Вих. 20:5), «… почав тужити і печалитися. Тоді каже їм Ісус: Душа моя в смертельній скорботі» (Мф. 26:37-38).

Авторами зроблена хороша примітка щодо ієрархії, а не анархії в Трійці, з іншого боку, не взято до уваги, що взаємини в Трійці мають характер взаємного підпорядкування Отця, Сина і Духа один одному, чия згода між собою є для людей чудом.

Мене, як і американських дослідників, здивували рефлексії про спасіння серед тих, хто не називає себе християнами. Якщо це відгомін вказаного апологетами «широкого інклюзивізму» – впевненості, що спасіння досяжне для всіх людей, незалежно від релігії, яку вони сповідують, – то, справді, знаходимо помилку, бо Ісус сказав, «ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ів. 14:6). Досить радикальною є думка про те, що релігія Христа не була християнством, бо Ісус не був християнином. Вірно, він не називав себе так, але Його учні були послідовниками Христа і вже в Діях 11:26 вперше говориться, що учні Христа почали називати себе християнами, – отже, ніяких суперечностей в цьому питанні з Біблією не знаходимо. Але, якщо Янг мав на увазі, що віра в Христа, а не належність до релігійного інституту, бек-ґраунд рятує людину, не залежно, з якого вона – тоді ідея не суперечить Писанню.

Звернемо увагу на художність роману як літературний твору. Література виконує пізнавальну, виховну, проповідницьку, морально-естетичну функцію, але не за рахунок основної – артистичної. Як бачимо, Пол Янг обрав для написання тексту форму художнього твору із конкретним літературним жанром роман, а не трактат з богослів'я, підручник. Це дає йому право на творчий задум, художність – яскраву образність, що відділяє письменство від науки, артистизм, фантастичне, зрештою (якщо автор – не адепт соцреалізму, наприклад, чи християнського реалізму, раз ми про це).

Але це не значить, що раз художній твір є суб’єктивною точкою зору оповідача, отже, він не може служити Богу, бо не несе суто ідеологічний характер. Оперуючи образністю як «властивістю літературного мовлення подавати інформацію в яскравій, оригінальній предметно-чуттєвій формі», літературний твір краще запам’ятовується, створює в уяві реципієнта цілий ряд асоціацій, прикладів, торкається життєвих, практичних реалій, полегшує сприйняття змісту тексту. Знаючи це, Ісус Христос обрав притчу як художній жанр донесення свого послання, прикладами образності і художності є в Біблії Пісні Пісень, Псалтир, навіть історичні книги виконують повчальну функцію за рахунок перенесення читача у давні історичні умови з метою отримання уроку з чужого досвіду ізраїльського народу.

Основна тема роману «Хижа» – страждання. Основне питання, яке головний герой ставить Богу – «Чому Ти допустив, щоб таке сталося?» (чи не про Йова ХХІ століття ми читаємо?). Оповідач пояснює, що саме стражданнями вмотивований вибір образів Тата, Ісуса і Серайю, що репрезентують трьох особистостей Трійці. Якби персонаж опинився в іншій ситуації, Бог би явився йому в іншій подобі. «Маккензі, я не чоловік і не жінка, хоча обидві статі походять із моєї природи. Якщо я обираю, чи з’явитися тобі чоловіком або жінкою, це тому, що я тебе люблю. Для мене з’явитися тобі жінкою і запропонувати звати мене Татом – просто змішані метафори, просто, щоб ти не скотився знову до релігійних умовностей (…)». Чому нас має дивувати негритянка (зверніть увагу, жінка в тілі, не топ-модель), якщо в Біблії знаходимо палаючий кущ, голуба, ангела, стовп хмарний і вогняний? До Валаама Бог заговорив через ослицю. Отже, свідомий вибір Янга представити Трійцю в особі негритянки, роботяги Ісуса і дівчини східної зовнішності – не справжні його уявлення про Бога або свідчення на користь антропоморфності Творця, а всього лиш образи, ключову роль в яких відіграє їх змістове наповнення.

Ну і ці персонажі, які не всім подобаються, в  тексті не для забави ради, а, як і перелічені нами образи з Біблії, мають конкретну семантику. «Якщо дозволиш, Маку, я буду тим татом, якого в тебе ніколи не було», – пропонує Бог-Отець в образі чорношкірої жінки, яка є знаком доброти, добродушності, чого так не вистачало герою в дитинстві. Маккензі не міг на початку історії сприйняти Бога в образі батька, бо його справжній тато асоціювався зі знущаннями і жорстокістю, він, то змушував читати Писання, то бив матір до смерті. Тільки пройшовши з Богом певний етап реабілітації і простивши свого батька, Тато зявляється в новому образі чоловіка (батька), який іде з персонажем до осердя болі – забрати тіло вбитої маніяком доньки.  Отже, персонажі Янга – не справжній вигляд Бога (як і голуб, палаючий кущ...), а лише образи, які для Маккензі були доступні в стражданнях (про що дізнаємося із вуст Тата).

Норман Л. Гайслер та Білл Роуч засуджують Янга за те, що його протагоніст зустрівся з Богом не на сторінках Біблії або в церковному зібранні, а в самотності, серед дикої природи, в хижі. Ну, це дуже неуважне читання твору – раз виникло таке трактування!.. В романі автор-режисер відправляє свого героя не просто до старої халупи, яка до того ж, є символом його розваленого життя від Великої Скорботи і недовіри Богу, а в осердя болі – до місця, де кілька років тому маніяк переховував викрадену ним шестирічну доньку, де знайшли її скривавлену сукню, а на підлозі залишився кривавий слід. Щоб зцілити біль, Бог пропонує персонажу повернутися на місце трагедії, «епіцентр Великої Скорботи», простити кривдників і отримати свободу замість того, щоб приховати біль, присипати її буденним життям, як сказано в романі, «надійно закрити почуття в підвалі власної душі».

Але, згідно критиків, не можна прийняти, що ліричний герой міг особисто зустрітися з Богом в хижі, бо наші доктринальні уявлення навіть припустити такого не можуть! Проте Слово Боже потрібно читати не заради читання, каталогізації знань про Бога, а ради спілкування з Богом. Цар Давид багато часу приділяв саме розмові з Богом, не говорячи вже про Ісуса, який ішов молитися у безлюдні місця. Ясно, що сам письменник вдається до тлумачення Слова Божого, бо інтерпретація – неминуча частина літературного твору і письменник завжди вкладе в своє творіння авторське «Я», власне розуміння світу, навмисно чи ні. Біблію ж не викинуто з тексту «Хижі», вона є інтертекстом для роману – навколо Писання постійно триває розмова Маккензі з Богом, але це Писання – Слово, яке стало тілом, головний герой веде не богословські диспути з Богом, розвиває свої теорії, а пізнає Бога і Його Слово невідривно від повсякденного життя.  

В топосі хижі добре реалізована поетика контрасту. Янг оперує контрастом як художнім засобом для співставлення світу з Богом і без Нього. На початку твору хижа – це понуре і навіть страшне місце, в якому на осиротілого батька може чекати маніяк, де відбулося вбивство і катування наймолодшої доньки Міссі – центру його радості і надій. Власне зав’язка і розв’язка твору є обрамленням для головної сюжетної лінії, де відбувається зустріч героя з Богом. У Божій присутності хижа-пекло стає раєм, затишним домом, в якому гармонійно живуть три особистості Трійці.

Цікавим моментом у творі є зустріч із мудрістю, яка постає перед читачем в образі красивої жінки. Діалог з нею закінчується відмовою Маккензі судити Бога, що збігається із біблійною сентенцією «Початок мудрості – страх Господній» (Пс. 110:10).

Порушуючи проблему ламання стереотипів, Янг на початку розділу цитує «Смерть Адама» М. Робінсон: «Просто ми настільки переконані у правоті власних суджень, що вважаємо непереконливими будь-які докази, що не підтверджують цю неправоту». Лейтмотивом через весь роман звучать слова Бога, "Маккензі, я не те, що ти думаєш", вказуючи на обмеженість головного героя у знанні Бога.

Ці слова викликали неоднозначну реакцію у критиків, на думку яких ми не можемо знати про Бога більше, ніж це написано в Біблії, а особистий досвід людини є сумнівним. Звичайно, Янг сміливий у своєму трактуванні Бога і в ламанні стереотипів, а пересторогу богословів можна зрозуміти. Однак, письменником вірно поставлена проблема: теологія, при всій своїй важливості, є людською спробою систематизувати Бога і може бути зброєю, направленою нами на нас самих же, коли намагається обмежити Бога, вписати в рамки нашого розуміння («так Бог робить, а так – ні»). Бог стоїть вище нашого розуміння і далеко за його рамками і, за ідеєю твору, хоче нам відкриватися постійно, все більше, і більше: «Я не просто покращена версія тебе самого, яким ти себе уявляєш. Я набагато більше і безмеж ніше всього, про що ти тільки можеш запитати або подумати». Одне із занять Господа, за ідеєю книги, – власноруч ламати стереотипи-уявлення головного героя про Нього: «З’явитися тобі в образі величного Старця з довгою бородою, як у Генфальда, означало би зміцнити в тобі релігійні стереотипи». Бог «Хижі» (тобто Бог посеред страждань людини) іманентний, повернутий обличчям до людини, простий і досконалий. Важливо, що Він не просто вирішує проблему зовні, але й змінює саму людину, преображаючи її, прощаючи, готуючи простити ближнього, забираючи почуття провини, даючи свободу.

Отже, роман Пола Янга «Хижа» – не апологетика підліткового нігілізму, не бунт проти усталених традицій (якщо вони хороші), але авторський погляд на стосунки «Бог-людина», що сформувався через призму життєвого досвіду Пола Янга, виявлення авторського «Я» у творі. «Хижу» варто розглядати як літературний твір, а не богословську працю, що зміщує акценти в його аналізі. Твір не є бездоганним з точки зору богослів’я, як діло художньої літератури суб’єктивізований, передбачає наявність фікції, фантастичного, – відтак не претендує на непохитний авторитет. Персонажів, що уособлюють Трійцю, слід вважати не справжніми уявленнями про Бога або доказами антропоморфності Творця, а образами, що мають свою семантику, ключову роль в яких відіграє їх змістове наповнення. Зустріч з Богом в хижі, а не на сторінках Біблії – не симптом містицизму, а реалізація плану зцілення душі Мака шляхом його повернення в епіцентр болю. Контраст занедбаної халупи і затишного дому допомагає порівняти життя без Бога і в Його присутності. Письменник зобразив у своєму романі грань іманентності Бога, Який бажає брати участь в житті людини і руйнувати неправильні уявлення про Нього.

Звісно ж, один роман одного письменника є лише цеглинкою літературного процесу, що зветься «християнська художня література». Актуальною вважається проблема рамок християнської літератури: які твори зачисляти до її складу, які ні? Ще одним питанням є форма і зміст творів християн: якщо це «ідеологічно заангажовані твори», з одного боку, вони нестимуть правильні ідеї, літературний канон диктуватиметься богослів’ям (питання – яким?), однак, ці книжки зустрінуться iз опором літератури андеграунду, а також змушені будуть реалізовувати диктоване богослів’я з можливими його помилками. Якщо християнська література піде ліберальнішим шляхом і разом з ідейною важливе місце надаватиме естетичній функції, без якої література не є видом мистецтва, це дасть свободу письменнику писати щиро і від душі, але дозволить втілювати в християнській літературі не завжди біблійні ідеї. Безперечно, що позитивним явищем є наявність дискусій навколо літературних творів, а також критика (літературна і богословська, а краще – поєднання обох), що популяризує якісні твори і викриває слабкі сторони художніх текстів, тому Гейслер і Роуч – ніякі не вороги, а те, що я написала, імпліцитно промовляє: «Прочитайте «Хижу», це варта того річ» і «Давайте мислити критично»!