ВАЖКО БУТИ ДИВНОЮ

Важко бути дивною. Я про хороші дивацтва. Ніби-то нічого поганого і не зробила, навпаки… Але ж у нас таке не прийнято, здається, весь світ сміється з мене і каже, «Ідіотка». «Ідіотка, так ніхто не робить». «Живи тихенько». «Навіщо ці випади? Хочеш привернути до себе увагу?». «Навіщо ти це робиш?». «Подумай про себе».

Наприклад, ідеш по вулиці. Малого провінційного містечка. Тебе там всі знають. У містах є такі, які викидають сміття просто на вулицю. Усі йдуть у своїх справах в норкових шубах і шкіряних куртках, високо задерши носа. А ти зупиняєшся посеред дороги, береш голими руками кульок, що лежить під ногами n-ий місяць, повертаєшся у зворотньому напрямі, ідеш до сміттєвого баку, звідти майже на тебе вистрибує кіт (або пес), і – викидаєш той кульок. Або, краще, пластикові і скляні пляшки. І більшість дивиться на тебе, як на жебрачку, нещасну людину, бо самі не принизяться до того, щоби взяти і прибрати своє ж сміття. Смітити – достойні, прибирати – ні…

Той, хто виріс у атмосфері взаємного страху і фальшивого іміджу, мусить зрозуміти, про що я.

Або підняти невирішений роками конфлікт. Всередині усе кричить: «Навіщо тобі це? Просто забути. Не можеш забути? Слабка. Навіщо мул піднімаєш і людину ставиш у незручне становище? Навіщо усі ці зізнання?»… Але тягар від байдужості-то нікуди не зникає. Як хронічна хвороба, при несприятливих умовах загострюється.

Колись я ішла зі школи, а парком хитався дід, хапаючись то за одне, то за інше дерево і просив старших хлопців викликати швидку. Вони тільки сміялися, вважаючи його за п’яного. А я також була там, і припускала, що діда міг схопити інсульт, але ішла своєю дорогою разом із байдужим натовпом.

І це був не єдиний випадок, коли я програвала на користь гордості і на шкоду любові. І зовні ніби-то все залишалося гаразд, я була у мирі із оточенням довкола, не випадала із його рамок, почувалася «нормальною», але всередині мені і досі шкода, що я не послухала Бога…

Все-таки було у моєму житті кілька яскравих випадків, коли я обирала бути дивною. І, скажу, частіше всього щось у цьому світі, та змінювалося. Змінювалося на краще.

Бо, якщо підеш на те, щоб таки бути «білою вороною» по відношенню до зла, то зрозумієш, що ти більше не вписуєшся у однотонний колектив, що прагне жити «за звичаями», аби тільки тебе не чіпали, аби здобути той акредитований у їхньому маленькому провінційному містечку авторитет. І не хочеш більше вписуватися до тої екіпи. Не хочеш грати за їх правилами, тому і не будеш боятися втратити їх визнання. Є ти і Бог, перед Яким колись повстане провінційне містечко, як і ти сама, і тоді усі звичаї раптом знеціняться, всі медалі за зразкове слідування правилам «провінційного містечка» перетворяться на порохи.

 «Як мало сьогодні щирості і як багато байдужості!», - все кричить у мені. Щоб любити, потрібна смиренність. Тому що в гордощах любові немає. Немає її і в байдужості.