5 ПЕРЕВАГ ЖИТТЯ У ПРОВІНЦІЇ

Оскільки вже четвертий рік я живу в Богуславі і багатьма містянами мій вибір між рідним містом і столицею України та Україною і якоюсь багатшою країною здається дивним, тож хочу написати про це більше.

Фото Віталія Ніщименка.

Існує стереотип, що всі можливості для праці, відпочинку й самореалізації знаходяться у Києві чи в якомусь іншому великому місті, а життя у райцентрі - нудне і безперспективне. Мені теж так здавалося. Я закінчила школу і на довгих десять років опинилася у Києві. Це був щасливий десяток - університет, Помаранчева революція, аспірантура, громадська діяльність, Євромайдан. Не вистачало хіба що часу, грошей і відпочинку, що, у свою чергу, впливало на стосунки, настрій і працездатність.

Потім я постажувалася трохи у Польщі і одного разу, гуляючи містечком Собутка біля Вроцлава, зрозуміла, що мені тут затишно і саме в такому місті я хотіла би жити. Спокійно, чисто і природа поруч. Собутка нагадала мені якесь інше місто десь в Україні. І я повернулася додому, в Богуслав. Знайомі думали, що я поживу тут з-півроку і знову подамся до Києва. Півроку я досліджувала можливості, осмислювала попередній досвід і заново пустила тут коріння. Що змусило мене залишитися?

1. Достатність простору.

Щороку до Києва прибувають і прибувають люди у пошуках заробітку, розваг, комфорту. Внаслідок цього ще тісніше їздити у вагонах метро, ще довше стояти у корках, а люди ще більше ненавидять один одного через тісноту. А які корки в маленькому містечку, крім, хіба що поліклініки чи супермаркету АТБ? На пляжі завжди є місця для засмагання, у маршрутці - місця для сидіння (правда, я нею не їжджу, бо місто можна пройти пішки максимум хвилин за 40).

2. Достатність часу. 

Люди поспішають, коли так їх змушує життя, але потім поспіх стає звичкою. Якось я давно не була у Києві, приїжджаю, заходжу в метро і дивуюся - куди всі ці люди біжать і чому такі злі? У своєму маленькому місті за день я встигаю приготувати попоїсти, сходити на роботу, поспілкуватися з родиною, поприбирати, вигуляти пса і лягти спати не дуже пізно.

3. Доступність природи. 

Я не мушу їхати півтори години в маршрутці, щоб помилуватися краєвидами. Бо вони гарні практично скрізь. Ті речі, які у селі чи містечку здаються звичайними - якийсь гай чи ставок - у спальному районі Києва починають цінуватися. Я вже не кажу про якість повітря і, можливо, води.

4. Якісніше спілкування. 

Здавалося б, у малому місті має бути самотньо, а в мегаполісі, де багато цікавих людей та способів реалізувати себе - ні. В дійсності буває навпаки - в мегаполісі тебе оточує маса чужих і зайнятих людей, які мають менше часу на спілкування і менше довіри один до одного. Якщо ви живете у провінції і вам бракує спілкування - озирніться довкола. Можливо поряд живе ваш однодумець і чудовий напарник, про якого ви навіть не здогадувалися. Або людина, від якої багато чого корисного можна дізнатися і навчитися. У великому місті теж можна озирнутися, але у малому - більше шансів когось помітити.

5. Можливість прожити майже без грошей. 
Якщо є город.

ЗНАЙДЕНО МЕШКАНЦІВ БОГУСЛАВЩИНИ, ЗАГИБЛИХ ПІД ЧАС ФІНСЬКОЇ ВІЙНИ

Напередодні 8 травня, Дня пам'яті та примирення, і в розпал суперечок про Другу світову війну, годилося б, поряд із учасниками бойових дій на території України, СРСР, згадати й про усіх жертв цієї війни, тим паче — з числа наших земляків, тобто тих, хто поліг на самому її початку, у Фінській війні 1939—1940 років.

З одного боку вони були частиною окупаційної радянської армії, адже Сталін відряджав їх завойовувати чужі території, а з другого — “рекрутами”, тобто підневільними людьми, які не мали власної держави і яких змушували воювати у чужому, радянсько-імперському війську, використовуючи їх, особливо якщо це був українець або якийсь інший не-представник “титульної нації” СРСР, як “гарматне м'ясо”. 

Фінський військовий медик біля замерзлих
на смерть солдат Червоної армії (1940).
Фото з сайту waralbum.ru

Фінська або Зимова війна почалася в кінці листопада 1939 року і тривала всього 105 днів — до 13 березня 1940 року. Маючи на меті напасти на Фінляндію одночасно з усіх можливих напрямків, розбити фінську армію і повністю захопити країну, підійшовши до Норвегії і Швеції, Сталін і його генерали за цей час поклали до 200 тисяч своїх солдат. З Богуславського району мною знайдено 19 чоловіків, що не повернулися з тієї війни. Для порівняння — з Миронівського району загинуло за той невеликий період 54 червоноармійці.

Справедливості ради, варто відмітити, що деякі українці воювали й на боці Фінляндії — як із числа колишніх військовополонених Червоної армії, так і в складі інших добровольчих підрозділів і армій, і носили, зазвичай, з фінськими одностроями кашкети з тризубом. Серед таких — боєць армії УНР та холодноярівець, автор книги “Холодний яр” Юрій Горліс-Горський. Можливо серед цих людей були також і наші земляки.

Отож, радянське командування, перекинувши своїх солдат на північ, за звичною практикою, як це було із 44-ю Щорсівською житомирською дивізією, не видало їм ані теплих кожухів, ані валянок, ні рукавиць, прирікши багатьох на холодну смерть. Ця ситуація нагадує нам про “чорножупанників” чи “чорносвитників” — українських чоловіків та юнаків з окупованих на початку війни українських земель, яких генерал Ватутін без зброї кидав під час Корсунь-Шевченківської операції 1944 року на німців. Таке ставлення до “своїх” солдат властиве не визволителям, як звикли бачити радянських головнокомандуючих, а окупантам.

Інформацію про наших земляків я шукала на сайті  "Зимняя война. Безвозвратные потери Красной армии в период советско-финляндской войны (1939—1940) (http://www.winterwar.karelia.ru), що знаходиться у відкритому доступі. У вікні пошуку вводила характерні для нашого району українські прізвища, зазначені у церковних метриках кінця ХІХ століття, у списках загиблих під час Голодомору 1932—1933 років та у телефонному довіднику Богуславського району, складениому в 1980-х. Слід сказати, що найбільше допомогли саме списки з “Національної книги пам'яті 1932—1933”, де значилися цілі родини заморених Голодомором земляків.

Дані про загиблих на сайті містять багато помилок, що пов'язано не лише з величезною кількістю жертв і з певним поспіхом при їх реєстрації, а й з національністю тих, хто їх записував, перекручуючи на російський лад прізвища та назви наших сіл і міст. Інколи, як ми побачимо у списку наших земляків, писалося кілька варіантів прізвища.

Більшість зі знайдених червоноармійців служила у 7-й армії, частину якої згодом переформували у 13-ту, і обидві вони вели бойові дії на Карельському перешийку. Наші земляки були також у складі 8-ї армії, що із 7-ю просувалася у бік Сортвала, Лахті та Гельсинкі, та 15-ї, що діяла в районі північно-східного Приладожжя, Салмі, Питкаряннку, Китиля.

Отож, хто були ті 19, кому не судилося весною 1940 року повернутися додому, і з яких населених пунктів Богуславщини вони походили?

З с. Біївці — Педченко Олексій Акимович (1918—26.11.1940), з с. Вільховець — Хоменко Іван Кузьмич (1915—12.03.1940), з с. Дмитренки — Павліченко Петро Миколайович (1913—березень 1940), з с. Іванівка — Ковтун Іван Михайлович (1918—19.12.1939 (21.12.1939)), з с. Ісайки — Кривошея Іван Іларіонович (1918—08.03.1940), з с. Киданівка — Саленко Павло Дмитрович (1913—07.03.1940) та Терещенко Семен Абрамович (загинув 12.03.1940), з с. Медвин — Мельниченко Полікарп Остапович (загинув у березні 1940 р.), Міщенко Михайло Іванович (1915 — 13.03.1940) та Шуляк Василь Трофимович (1912 —10.03.1940), з с. Митаївка — Коноваленко Максим Лук'янович (1911—16.03.940), з с. Михайлівка — Логвиненко Кузьма Петрович (1914—11.02.1940), з с. Семигори — Чередніченко Василь Іванович (1911—12.02.1940), з с. Синиця — Кирій Василь Григорович (1919—19.04.1940), з с. Хохітва — Коломієць Степан Михайлович (загинув 19.03.1940) та Куценко Степан Єфимович (1919 — 19.03.1940), з с. Чайки — Степанечко, Степенко чи Степанченко Олександр Васильович (1914—09.02.1940), з с. Щербашенці — Митяй Євтух Прохорович (1916 — 08.01.1940). Ще один наш земляк, про якого в базі даних пишеться лише те, що він родом із Богуславського району — Костенко Петро Леонтієвич (роки життя не вказано).

Можливо серед цих людей читач знайде своїх родичів чи рідню знайомих.
Не приємно визнавати, але після визволення України від німецько-нацистських загарбників на неї чекала повторна російсько-радянська окупація з засудженням і покаранням своїх же полонених, Голодомором 1946 року та новими репресіями.

Тож якщо вже згадувати наших полеглих земляків, варто згадувати всіх, і тих, про яких не зручно було згадувати — бо те, що донедавна звалося радянською і прорадянською пропагандою Великою вітчизняною війною 1941—1945 років, аби приховати свої злочини у Фінляндії, Західній Україні і Польщі, є нероздільною частиною Другої світової.

СУСІДИ ПО КУХНІ

У нас під вікном на кухні живуть горобці. Звичайно, із зовнішнього боку стіни нашої п'ятиповерхівки. Колись я сиділа на кухні, готуючись до вступу в аспірантуру, аж тут почула легенький стукіт по підвіконні, але мовби знизу, під ним. Я так-сяк оглянула заставлене банками з-під чаю і вазонами вікно, але нічого підозрілого не виявила. Мене цей звук дещо насторожив, я навіть почала задумуватись про нечисту силу, а потім поїхала в Київ і про все забула. Пізньої осені, коли я вже вчилася в аспірантурі, якось приїхала додому і допізна засиділася на тій же кухні, "другій кімнаті" нашого однокімнатного житла. Сидячи за столом, я відчула, що з віконної стіни тягне - холодний струменець повітря, слабкий морозний протяг пробігає по коліні. Я знову зазирнула під вікно і побачила в стіні дірочку розміром з горошину, а з неї стирчала соломинка. Потягла за неї, почувся тоненький писк і легке вовтузіння, яке швидко вщухло в очікуванні загрози. Я пішла до мами і донесла їй про сусідів, а вона лиш підтвердила - так і є - під вікном звили гніздо горобці й вони довбають у стіні дірку, щоб у холодну пору до них ішло теле повітря. Зима 2010-го була доволі холодна (як і всі), тому мама вирішила не заліплювати горобцям віконечко - хай ми трохи померзнемо, ніж вони дуже.

ЯК ПОЛЯКИ СТАВЛЯТЬСЯ ДО УКРАЇНЦІВ. ТРИ ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ

Польща стала моєю першою закордонною країною. У мене там безліч теплих спогадів і кілька дорогих серцю людей. Коли півроку я жила у Вроцлаві і ходила там до протестантської церкви, по вівторках ми збиралися на домашню групу і кожен раз мої знайомі поляки молилися, щоб в Україні припинилася війна і жити стало краще. Влітку дехто з них їхав в Україну робити дитячі табори - жив у ненайкращих умовах, але все ж із великою любов'ю служив нашим людям. Я це розуміла із розповідей польських друзів, бо центральними в них були не жахливі плацкартні вагони чи неестетичні пострадянські міста, а українці, про яких вони так по-доброму згадували. Я зустріла там чудових людей, і мені б хотілося, щоб таких, як вони було побільше у кожній країні світу.

Але зі ставлення твоїх друзів досить складно зрозуміти, як же пересічний поляк ставиться до українців. Бо твої друзі - поляки непересічні. Отож, розміщу тут три епізоди зіткнення з незнайомцями.

2007 рік, Бібліотека Варшавського університету (BUW)

У цьому райському місці для будь-кого (у BUWі можна читати у зручному м'якому кріслі, спати на пуфику, сидіти за столиком серед стелажів книг із вільним доступом, шаритись в інтернеті, гуляти ботанічним садом на даху бібліотеки, попити кави і поїсти у кафе прямо у приміщенні BUWу, є тут також поверх -1, де розмішені різні магазинчики, ксерокс, туалет. Я вже не пам'ятаю, що я там шукала, але звернулася до охоронця. Охоронець, зачувши мій акцент, який я вже не стараюся змінити, зневажливо спитав: "А пані з Рос'ї?". Нічого не знаючи про поганий бік українсько-польських стосунків, окрім козацьких війн, я радісно і гордо відповіла: "Ні, я з України". На що пан-охоронець з неменшою ворожістю відповів: "Рос'я, Україна. Яка ружніца?".

2016 рік, туристичне містечко Карлів, Нижня Сілезія

Що я щиро полюбила в Польщі - так це їхні гори. Чистота, добре прокладені туристичні траси, недорогі "схроніска" - будиночки в горах, в яких за невелику плату можна переночувати на своєму карематі на підлозі, а за більші гроші -винайняти ліжко або й кімнату. Отож, у кінці жовтня я відправилася подивитися на Столові гори, що знаходяться у Клодзькій котловині.
Весь маршрут за день я не подолала, тому лишилася на ніч у віллі "Під лісом" у Карлові. Це двоповерховий будинок прямо під мальовничими скелями Щелінєц. Господарі надали мені теплий номер з ліжком, душовою, електрочайником. Це був справжній рай після багатогодинного долання гірського масиву, мокрих ніг і неабиякої втоми. Дізнавшись, що я з України, господар піднявся до мене в номер і запитав, чи не шукаю я роботу в Польщі.

- Ні, - кажу.

- А чи добре пані заробляє в Україні?

- Так, - збрехала я.

- Ми шукаємо в наш будинок доморобітницю, - продовжує господар. - На зимові свята сюди заселяється тридцять людей. Потрібна людина, яка би готувала сніданок, обід і вечерю, а ще прибирала.

- І це робота для однієї людини?

- Так, але ми допомагатимемо. Іще - ми не забезпечуємо житлом. Найкраще, як вона буде доїжджати сюди на автомобілі.

- Все ж затяжко для однієї людини, - кажу.

- Так, тому на таку роботу більше підійде жінка.

2016 рік, потяг Вроцлав-Ґданськ

Як тільки я зайняла у вагоні закритого типу своє місце і почала мріяти про те, як уперше побачу Ґданськ, сюди ж зайшли мої сусіди - двоє чоловіків років тридцяти, нормально одягнені, з пивом, чіпсами і гарним настроєм. Вони відразу ж почали знайомитися, дивувалися моїй польській мові, питали, чи я тут працюю, ні, навчаюся, як мені подобається Польща, радили що варто побачити у Ґданську. Я сказала, що мені дуже подобається Польша, що я тут навчаюся і вони мають бути щасливі, що живуть у такій гарній країні. Як тільки я заїкнулася про гарну країну, хлопці почали мені перечити, мовляв, не така вона й гарна, вони стараються звіси вирватися, працюють в основному за кордоном. На запитання, де мені більше подобається, я відповіла, що звичайно ж, в Україні.
- А як там война? - несміливо спитав активніший співрозмовник.

Я сказала, що вона й далі триває, що щодня у нас гинуть люди, що ми воюємо проти російської армії і що мій хлопець теж на війні і це все ще триватиме...

Співрозмовник спохмурнів і хотів був зіскочити на якусь веселішу тему:

- А я був на Україні. 

Чесно, мене плющить від цієї норми в польській мові "НА Україні".

- Правда, - продовжує, - коли Крим був ще ваш. Я навіть вивчив кілька ваших слів: "чуть-чуть", наприклад.

- "Чуть-чуть" - це російською, кажу. - Краще не говори мені "чуть-чуть".

- Нашо ти її спитав про ту війну? - докірливо прошепотів йому сусід.

Решту часу ми їхали мовчки. Сусідам якось було неприємно і вони більш не хотіли заводити зі мною розмови. На прощання вони залишили мені для чогось пачку чіпсів.

МАНДАРИНКИ

пам'яті Олексія Марченка з 30-ї ОМБр

Після концерту
підійшов солдат.
Здається, була борода...
А йому б личила борода.
Очі світилися як у Христа.

Стрункий і скромний.
Сказав: це для вас
і віддав
не дві, не три
а всі мандаринки,
що дружина передала.
Починалася зима.

Розказував, що з теплих країв,
що скоро вернеться домів,
щоб ми приїжджали іще,
що трохи болить плече.
Потім просто стояв і мовчав,
так, ніби не відпускав.

Його звали Олексієм.
Олексію, це я Вам дякую,
Олексію, лишіть щось для себе,
подивіться, яке гарне небо.

Захотілось наступного разу
щось йому подарувати.
Планували поїздки, дати
та змогли не відразу.

Кажу, передайте привіти
Саші, Ігорю, й Олексію.
А Олексія вже нема.
Як так? - спитала я.
Та ні, це той, худий, русявий!
Знаю.
Він віддав тобі всі свої мандаринки.
Він майже не мучився, Маринко.

Я дивлюся на небо і знаю,
коли він відпочиває,
часом сяде отак на хвилинку
і подивиться із-за хмаринки,
потім знову іде, доглядає
у країні, де зим не буває,
сад Господній, в якому ростуть
мандаринки.

2015-2016

Картина Віталія Кириченка, на ній Володя Кочетков-Сукач, який підірвався на розтяжці у 2015 році.

СПРАВЖНІЙ ХРИСТИЯНИН

Моя сусідка по кімнаті любить голубів, а я не дуже. Коли вони прилітають до нас на балкон, сусідка їх годує, а я виганяю. Бо вони неодмінно обсирають нам балкон. Сусідка любить голубів, а я балкон. Я не люблю гівна, а сусідка любить фауну. Сусідка лишає хліб для пташок на балконі, а я кидаю його на землю. А цвілий хліб святотатсько викидаю. Токсичний. Але голуби не дуже розумні тварини, тому мій хліб з'їдають більш розумні. 
Одного разу, коли я вернулася в гуртожиток і видраяла від голубиного гівна весь балкон, до нас прилетіли ці благодатні небесні створіння. Я пішла їх кишнути, а сусідка каже (ми говоримо тут польською, тобто не рідною для обох): "Не жени його". - "Але ж вони обісрали весь балкон, а я тільки його віддерла". - "Я все рівно піду і нагодую голубів" - (на мене дивиться одним оком жирний сірий гість) - "справжній християнин -  це не той, що ходить до церкви. Не можна зважати на какашки, коли вони [голуби] голодні". Ох і вкололо ж мене те "правджіви хшещіянін"! - "Яка тобі різниця, чого я ходжу в церкву, не для твоєї опінії ж". Я решту дня ходила і думала, чи правджіви я хшещіянін, і зрештою дійшла до того, що мною можна маніпулювати цим "правджівим хщещіяніном", бо пів мого життя у протестантській комуні прововідувалося, що ми маємо бути в усьому прикладом. І я стараюся, але мені дуже від того важко, бо один бачить справжнього християнина таким, а другий сяким.

І ось настає такий момент (ще кілька подібних життєвих ситуацій, де мені стає поперед горла оце "ти мусиш бути справжньою християнинкою!" (і урятувати весь світ)) - і я кажу:

- Ідіть до дупи. Так, я християнка, але не справжня.

І - релакс.

БАБА ВАРКА

Час від часу мене тягне до того місця. Місця в селі, де стояла хата прабаби.

Баби Варки я ніколи не бачила, лиш пам'ятаю оту хату - глиняну, під соломою, яка простояла років зо сто. Пригадую, як ми її розбирали.

Баба померла 1983-го, а я народилася 1986-го, тож ні побачити її, ні доторкнутися (а з дотиком передається енергія людини), ні запам'ятати не змогла. Дівоче прізвище - Доброштан. По чоловікові - Шостак. Є чорно-білі фотографії, але з них образ майже не засвоюється. Лишилися речі - сережки з червонців, дубова лава, дерев'яна лопата для снігу.

Але про неї часто оповідала мама, коли я приїздила додому. В один із затишних вечорів вона згадувала бабу Варку, по сто разів розповідала  одне й те саме, але все рівно було цікаво.

Я забула сказати, що баба Варка була нам не зовсім рідна. Дітей своїх вона не мала, а була рідною сестрою моєї прабаби Горпини, яку я теж ніколи не бачила. Та померла молодою - чи від гіркої долі, чи від хвороби серця, чи чоловік посприяв. Тож баба Варка замінила нашій сім'ї рідну - кому матір, кому свекруху, кому бабусю.

Як тоді було прийнято, і Варка, і Горпина вийшли заміж рано. Варка, молодша сестра, не могла мати дітей, тож чоловік, як це буває, пішов від неї. Більше баба Варка заміж не виходила. Вдома ґаздувала сама, працювала за двох.

Горпина була заміжня двічі. Першого чоловіка порубали будьонівці. Ми не знаємо про нього нічого, крім чуток про причетність до Медвинської республіки, що підтримувала ідею самостійної України. Для мене цей невідомий чоловік - символ порубаної України. Його дитина, дівчинка, невдовзі теж померла ("І все з собою заберу, / Малого сліду не полишу / На нашій славній Україні, / На нашій не своїй землі"). Другий чоловік (мій рідний прадід) умів будувати хати, але любив обезболити душу горілкою і наразитися на біль бійкою. Старі люди ще й досі пам'ятають, як він спалив хату коханці, за що й відсидів у тюрмі. Зате ж радянська людина була.

Часом мені сниться те місце.

Як випадає можливість, їду в село, беру з собою пса і ми йдемо на вуличку, де всі хати вже порожні або й позавалювалися. Де бабина садиба. Галявина, де стояли хата і господарські будівлі - на горі, а на схилі - та бабин садок, що перетворився на дикі хащі. Під садком - ставок, далі - вулиця Денисія (кажуть, там жили або й живуть Денисенки, родичі відомого режисера).

Баба не мала пса, замість нього тримала гусаків. В гості до неї ходили різні коти.

Льох, у якому ховала тих, хто воював проти німців - чи то червоних партизанів, чи то націоналістів, як вважав мій дід.

Баба вміла тримати язик за зубами. Тому й довго прожила. Колись із моєю маленькою мамою вони йшли повз Золоточубове кладовище. Через увесь цвинтар ще й досі пролягає рівчак, правда, неглибокий. "А тут у голодовку ховали" - каже баба. - "В яку голодовку?" - дивувалась мама. - "Та ти ще мала, колись розкажу". Так і не розказала.

Чого я про це пишу? Щоб не забути.

Я приходжу на те місце, де росте горіх, стаю на стежці перед хатою, мовчу. Щось шепоче вітер. Хати вже давно нема. Пес дивиться на мене докірливо: і що ми тут робимо? Пішов би я краще й погризся з отим собакою, який на мене гавкає.

Я стою і мовчу, мій собака теж мовчить. Шепоче тільки вітер. Іще десь гавкає чужий пес. Не можу зрозуміти, чому знову наснилася бабина садиба.

Зяє дірками історична пам'ять, серед ночі будять загадки роду.

Можливо, час іти не до садиби, а в архів.


* фото з сайту http://mapio.net/o/5962486/