У Базіки
думки, народжені в мовчанні...
субота, 9 липня 2022 р.
ВІДВІДАЛИ ДЕМ'ЯНІВ ЛАЗ
середа, 18 листопада 2020 р.
І ЗНОВУ МОВА!
Ці роздуми виникли в мене під час чергової суперечки у Фейсбук щодо протестантського (євангельського) служіння російською мовою в Україні. Не скажу, що за 10 років аж так змінилися тенденції, проте непосередніх подій в Україні за цей сталося чимало. Розкажу, про те, що бачила за роки свого обертання у євангельських колах.
У 2004 році, напередодні Помаранчевої Революції, я познайомилася з групою молодих місіонерів і студентів з міжнарожного служіння Кемпус Крусейд. В основному це були колишні студенти, родом із провінції, з якими такі ж місіонери познайомилися у гуртожитку у кінці 1990-х і привабили до євангельського протестантизму. Це було у Києві, і ці колишні студенти - сьогоднішні місіонери - у своїй більшості походили з центру України, а під час життя в Києві й обертання в євангельських колах здебільшого переходили на "міжнародну" і "зрозумілу" російську мову. Їхня зайнятість передбачала, що місце роботи може переміститися і в іншу "російськомовну" країну. Ужитковість російської тут має завдячувати, на мою думку, "попередникам" - американським місіонерам, які після розвалу СССР відразу ж сюди їхали проповідувати, вивчивши російську, що дозволяла їм нести служіння, за потреби, в різних країнах колишньої імперії, а не лишатися та інкультуровуватися в одній із них.
Здається, всі заходи Кемпусу в Києві були російською, Біблію в малих групах ми теж читали російською. Мене ж ніхто до російської не змушував, хоча деколи в такому оточенні я почувалася зі своєю українською "білою вороною". Добре, що усьому цьому передував досвід самоусвідомлення - осінь 2004-го.
Потім, у кінці 2000-х, було знайомство з ССХ - іншим міжнародним студентським євангельським рухом. Там я дізналася, що ця всесвітнього масштабу організація поділяється на регіони. Наша країна, себто Україна, входила до "Євразії" (хоч я давно вважала, що ми - частина Східної чи Центральної Європи, бо туди належали такі ж посткомуністичні сусіди). Країни регіону "Євразія" об'єднувала не так колишня належність до СССР (бо, приміром, країни Балтії входили до Європейського регіону), як російська мова: усі "євразійці" - від Молдови до Киргизстану - розуміли "міжнародну" (імперську) російську мову. І здатні були нею порозумітися.
Будучи вже працівницею ССХ і переживши у цій ролі Революцію Гідності, де брали участь фактично всі працівники організації, незалежно від мови і регіону, я була свідком того моменту, коли із настанням російської окупації українських територій на півдні і сході, ми подали заявку на те, щоб ССХ України вийшло з регіону Євразії і влилося до Європи. Думаю, це був також акт солідарності з тими, хто тоді обрав боронити Україну, а не обслуговувати інтереси Росії.
До України приїздив генеральний секретар цієї організації, щоб нібито мирити українське і російське ССХ, і таки не дозволив нам вийти з "Євразії", й надалі надалі покладаючи на демократичну Україну місію християнського просвітництва не тільки своєї, а й для інших "російськомовних" країн. Ну нічого, подумали ми, і найзатятіші з нас зайнялися волонтерською діяльністю: почали їздити на фронт, купувати для тоді слабозабезпеченої армії речі. І тут же отримували нові "рубці" - новини про загибель на фронті друзів.
На одній із наших нарад ми ділилися думками про те, що в такому разі нам найлегше буде розвивати співпрацю з тими країнами "Євразії", котрі переживають схожі суспільні й державні процеси - Грузією і Молдовою - замість того, щоби змушувати себе до співпраці з Росією, щодня читаючи, як ця країна вбиває наших громадян, як і вислуховуючи, що ми "націоналісти" і "бунтарі". Для тих, хто вирішив бути поряд зі своїм народом, це був би справжній мазохізм - дізнаватися про загибель своїх і жити так, ніби нічого не відбувалося.
У 2019-му, коли я вже жила у своєму маленькому місті, прийняли мовний закон, який зобов'язував переходити на українську у публічній сфері. Особисто для мене це була довгоочікувана подія, ми з друзями (правда, в основному, з католиками і православними та нерелігійними) святкували і навіть організували невеликий концерт у місті. Я почала колекціонувати християнські пісні українською мовою і наповнила ними свій плей-лист: то були треки співаків різних християнських конфесій і деномінацій, що дало сильний об'єднавчий ефект. Але, паралельно, спостерігала ефесбешні вкиди у дискусіях про українську мову у публічній сфері. Ними були засіяні і євангельські полеміки, де українська, схоже, і досі не є фактором. Домінує не аргумент про те, що євангельські християни - частина України і потрібно допомагати цій Україні вистояти і розвиватися, використовувати під час богослужінь українську. Навпаки, досить часто я чую нотки про "зручну" і "звичну" російську, підсилені образами україномовних "корупціонерів" і "негідників" у вишиванках, яким протиставляються прості росіянізовані богобійники. Крім того, за останній рік порідшали молитви за Україну (я вже не кажу про молитви за наших військових) - думаю, ця тенденція співзвучна з позицією нової влади.
Таким чином, український євангельський світ, що не в змозі бути десь поза цивілізацією, і ще не перебуває в небесах, обслуговуючись у значній мірі російською мовою, все ще лишається "Євразією". Буду сподіватися, що євразійський проєкт таки зазнає в Україні поразки - інакше ми приречені на чергові великі втрати - простору, свободи, життів.
понеділок, 30 грудня 2019 р.
НЕНАЗВАНИЙ ЗЛОЧИН
Колись Мирослав Маринович, український дисидент, в'язень совєтських таборів, сказав, що не хоче кари для своїх кривдників, але хоче, щоб їхній злочин назвали злочином.
Злочин убивць людей на Майдані 20 лютого 2014 року так і не засудили - Аброськіна, Янішевського, Зінченка, Мариченка, Тамтуру з порушенням законодавства відпустили "під особисте зобов'язання" і, "з благими намірами", таємно вивезли з ізолятора, щоб обміняти на полонених в ОРДЛО.
Незасуджений злочин проти людей, які вибороли незалежну Україну, не був проблемою для Зеленського, який завжди у політико-сатиричному "95-му кварталі" був лояльний до Януковича, - він, як і багато його виборців, до кінця не може второпати, заради чого боролися і гинули люди на фото (адже гинуть не за гроші). Такий розвиток подій був важливим для Путіна, ворогом № 1 для якого є українські патріоти - майданівці, добровольці, волонтери - активна проукраїнська частка України, яка й досі не дала зробити йому з України псевдодержаву Білорусь, а згодом - частину Великої Росії.
Адже що почуває кожен із нас, учасників тих подій, які не зрадили України і яких зараз звинувачують у нашій незгоді з "вироком" беркутівцям і вчорашнім обміном полоненими? Спустошеність, відчуття, наче по тобі потопталися брудними чекістськими чоботями (а ти за це мусиш ще й дякувати), злість, глибоку образу. У такий простий спосіб нам хотіли показати, що ми ніхто, нам має бути соромно за наші почуття і за те, що ми когось тоді втратили, нас можна вбивати, адже за це ніхто не понесе покарання, а якщо й понесе - то це буде якийсь непричетний, із нашого загалу, що становить загрозу для імперських планів Росії.
Дорогі колаборанти й окупанти! Дякуємо, що вчите нас бігти на довгі дистанції, об'єднуватися і бути сміливішими. Ми своїх мертвих не забудемо, але пам'ятатимемо і про вас.
Нехай пам'ять наша допоможе нам.
субота, 16 лютого 2019 р.
ПЕРЕМОГА МАЙДАНУ: ХРОНІКА ДИВА
Фото - radiosvoboda.org |
субота, 9 лютого 2019 р.
ТРИ УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ
середа, 16 січня 2019 р.
«ЛЮДИ НЕ ХОТЯТЬ». ПРО ПРОГРЕС ДЕКОМУНІЗАЦІЇ В БОГУСЛАВІ
5 ПЕРЕВАГ ЖИТТЯ У ПРОВІНЦІЇ
Фото Віталія Ніщименка. |
Якщо є город.